Книга четверта
Кінець Малої Анжеліни
I
Того дня до Яна Вокурки прийшло багато людей. Польські легіонери, його давні товариші, приводили щоразу більше нових людей: безрідних друзів і солдатів імператорської армії, яких нове тяжке лихо імператора зробило ще безпораднішими, ніж раніше. Давніше вони були тільки нещасні, а тепер стали вже пропащі. Земля хиталася під їхніми ногами, а вони не розуміли цього: таж то їхня рідна земля! І це діялось у Парижі, столиці їхньої країни! І все-таки рідна земля хиталася під ногами її синів. По вулицях Парижа маршували озброєні солдати ворожої армії. Лунали ворожі марші, що їх грали й сурмили ворожі військові оркестри. Всі армії Європи, як видавалось ветеранам імператорської армії, змовились зібратися в Парижі. Щоранку вони вправлялися. Кожного пополудня, добре нагодовані, в бездоганних мундирах, маршували по вулицях міста. Солдати імператорської армії, обдерті й голодні, підходили до краю тротуарів. Вони скидалися на безпритульних собак. Імператор був далеко! Він плив десь по невідомих морях назустріч невідомій, але, безперечно, страхітливій долі! Новий, старий володар сидів на троні Франції, гладкий і добродушний король. Солдати не відчували ненависті до нього, але з ним прийшли вороги, добре нагодовані війська з ворожими військовими маршами. Перед каретою, в якій король удруге добувся до своєї резиденції і трону, котили так подейкували поміж солдатів англійські гармати, їхали прусські кавалеристи і австрійські гусари. Так само думав і простолюд. Оскільки ворогів привів король, то ворог і король. Чи він узагалі ще володар Франції, по столиці якої ходять маршем іноземні солдати? Чи має ще Франція володаря? Чи не стала вона вже здобиччю світу? Колись увесь світ був здобиччю великого імператора. В кожній країні всього великого барвистого світу кожен солдат імператорської армії почувавсь, як удома. А тепер ці солдати тинялися вулицями рідної столиці, мов чужинці та волоцюги. Через те й збиралися в давніх друзів, коли надходив вечір, бо в сутінках ще гостріше відчували свою безрідність. А до того ж були голодні й тужили за дрібкою тютюну і склянкою вина. А такі люди, як швець Вокурка, були гостинні.
Стояли ясні, безхмарні літні дні. Ветеранам здавалося, ніби літо глузує з них, ніби небо показує їм виразно, що не переймається лихом Франції та імператора. Незмінним радісним блакитним склепінням височіло воно над земною скорботою. Далеке й безтурботне сонце осявало промінням ненависні ворожі корогви. Саме літо святкувало перемогу ворогів.
II
Одного з тих гарячих днів швець знову пішов до палацу провідати Анжеліну. Він ходив туди вже кілька разів. Він любив Анжеліну з усією щирістю своєї простої душі. В ті дні він переживав за Анжеліну. Вона могла сказати щось необдумане і наразитись на небезпеку, навіть накликати смерть. Сама вона не прийшла до нього, хоча він казав, що чекає її, коли вона опиниться в скруті. Тепер вона, безперечно, в скруті і все-таки не прийшла. Швець рушив у дорогу, прагнучи знову здобути Анжеліну.
Вокурка жваво ступав під пекучим сонцем. Піт котився по його обличчю, кущаві вуса злиплися, сорочка намокла, а кукса в шкіряному футлярі пекла, мов вогонь. Він дійшов до Єлисейського палацу, тільки-но минув полудень. Сказав, що хоче бачити Вероніку Казимир. Один з вартових пішов шукати її і чекати шевцеві довелося довгенько. Сонце пекло нещадно, а Вокурку не пустили крізь браму в невеличкий затінок. Нарешті прийшла Вероніка, обняла його від зворушення та скорботи, а водночас із трохи вдаваною щирістю. Якраз він потрібний їй, яке диво, що він прийшов саме тепер! Вони, Вероніка і Анжеліна, мають візочок і саме тепер складають на нього речі. Вся прислуга в палаці мала знову присягнути королю, а хто відмовився, змушений покинути палац. Зрозуміло, що вона йде разом з Анжеліною. Як добре мати чоловічу допомогу, проказала вона і глянула на деревяну ногу Вокурки. Той помітив цей погляд, але постукав по нозі зігнутим вказівним пальцем і мовив:
Мадемуазель Казимир, вона тримає добре! Ще краще, ніж моя стара!
Вероніка пішла. Вокурка був змушений чекати кілька годин, але, попри спеку, втоми не відчував. Кульгав туди і сюди, туди і сюди, туди і сюди, аж поки пробудив підозри таємних поліцаїв, які патрулювали навколо палацу. Вокурка, звичайно, помітив це, але не боявся їх. Він приготувався дати відповідь, раптом його запитають. Він сумлінно обміркував її, думав сказати щось на кшталт, мовляв, запитайте свого міністра, міністра Фуше, чого він шукає коло короля. Дотепна відповідь, здавалося шевцеві, багатозначна, розумна і неспростовна.
Зрештою, коли тіні вже подовшали і якраз змінили вартових, зявились Вероніка Казимир і Анжеліна. Вони котили перед собою великий двоколісний візок. На ньому, привязані мотуззям, горою громадились їхні речі. Кожна жінка тримала одну з двох ручок. На виході їх затримала варта, потім поліцай у цивільному, Вероніка багато говорила й показувала папери. За годину вона повернеться, пообіцяла їм.
Вокурка давно вже не бачив Анжеліни. А як побачив тепер, йому здалося, що не минуло й дня, відколи він бачив її востаннє. Любе обличчя видалось його закоханим очам близьким і рідним. Імператор прийшов і втік, король повернувся, тисячі людей полягли, навіть син Анжеліни загинув але шевцеві Вокурці видавалося, ніби Анжеліна лише вчора або позавчора покинула його. Увесь той час, поки він не бачив її, був величним і вічним, але саме цієї миті час немов розчинився. Швець подав Анжеліні руку і не сказав нічого. Потім схопився дебелими руками за обидві ручки візка й запитав із переляком у серці:
Тож куди?
Звичайно, до Поччі! відказала Вероніка Казимир.
Швець кульгав поміж двома жінками, але котив важкий візок за іграшки. Був у веселому настрої й гучно балакав, щоб заглушити тупіт своєї деревяної ноги і гуркіт коліс на нерівній бруківці. Хіба цієї миті його, Яна Вокурку, обходило все лихо світу, країни і цього міста? Нехай ідуть собі сотні великих імператорів, повертаються сотні старих гладких королів, про мене, про мене, думав він, і висловив свою думку:
Бачиш, Анжеліно, я ж казав тобі! Хіба нас, малих, обходить доля великих? Якби-то ми тоді поїхали на мою батьківщину в Польщу! Сьогодні ти б уже призвичаїлася там і забула б усе!
А втім, швець, власне, не уявляв собі того всього, що могла б забути Анжеліна, проте розчулився, вимовляючи слова «забула б усе», і його виповнило незмірне співчуття до Анжеліни.
Такі люди, як ми, малі та незначні, повчав він далі, не повинні привязуватись серцем до великих і могутніх. Я це давно казав і вже віддавна повторюю моїм нещасним друзям. Бачиш, Анжеліно, бачите, мадемуазель Казимир! Що я мав від цього? Я повязав своє серце з великою справою і великим імператором. Я прагнув визволити батьківщину. Я й тепер швець, я втратив ногу, моя батьківщина й далі в ярмі, імператора розбито. Нехай ще хтось скаже мені, що я повинен перейматися великою історією! Я люблю маленькі, лише маленькі історії. Я переймаюся, Анжеліно, тільки тобою! Скажи тепер нарешті: ти хочеш поїхати? Зі мною?
Я дякую тобі! тільки й мовила вона. Ми поговоримо про це згодом.
Анжеліна не змогла б пояснити, що відбувається в ній, бо їй бракувало і мужності висловити свої думки, і потрібних для цього слів, а ще й здатності належним чином сформулювати їх. Вона думала, що слова Вокурки все ж правдиві, але її велика справа, задля якої вона втратила своє серце, стала для неї водночас і малою справою, і тут уже байдуже, чи вона з самого початку, певною мірою за велінням Господа, любила великого імператора, а чи когось іншого. Кожна справа водночас і велика, і мала, думала Анжеліна. Але як вона могла висловити цю думку? А навіть якби могла, чи зрозуміли б її? Яка плутанина! Хоча від миті свого приходу в це місто Анжеліна зазнала і муки, і ганьби, ніщо, знала вона, не було могутнішим за її палку любов, у якій містилося все: туга і ностальгія, гордість і сором, жадання і скорбота, життя і смерть. Тепер, коли імператор уже пропащий навіки (ох, як добре знала про це Анжеліна!), вона виразно відчувала, що жила тільки завдяки йому: далеко від нього, збоку від нього, але тільки завдяки його існуванню як імператора. Її син загинув, а імператор у полоні! Що вона ще могла відчувати? Вокурка добрий до неї. Але чи та доброта досить велика і сильна, щоб оживити серце, мале мертве серце? Якби я була чоловіком, подумала вона. І мимоволі проказала вголос:
Якби я була чоловіком!
То що ти зробила б?
Я б не дала йому піти. І пішла б разом із ним!
Навіть від чоловіків не залежить те, що відбувається в світі великих, сказав Вокурка. Треба бути такою величною постаттю, як був він сам, щоб можна було щось змінити. Коли людина мала, то байдуже, це чоловік чи жінка!
Коли вони дійшли, в майстерні Вокурки, як і щодня тієї пори, було повно людей. Він не замикав своєї кімнати, тож друзі могли приходити і йти коли завгодно. Дехто стояв під дверима й розмовляв із сусідами. Вже сутеніло, а страхітливі сутінки зводили докупи самотніх і розбитих. Друзі допомогли занести речі до Ебам Поччі. Розпитували Вероніку Казимир, як тепер у палаці і чи бачила вона короля. Хтось запитав, чи знають жінки, куди тепер завезли імператора. Хтось інший відповів, що він і сам достеменно знає: в Лондон, а там йому, без сумніву, зітнуть голову. Анжеліна затремтіла. Їй здавалося, ніби їй самій оголосили смертний вирок.
Коли вони дійшли, в майстерні Вокурки, як і щодня тієї пори, було повно людей. Він не замикав своєї кімнати, тож друзі могли приходити і йти коли завгодно. Дехто стояв під дверима й розмовляв із сусідами. Вже сутеніло, а страхітливі сутінки зводили докупи самотніх і розбитих. Друзі допомогли занести речі до Ебам Поччі. Розпитували Вероніку Казимир, як тепер у палаці і чи бачила вона короля. Хтось запитав, чи знають жінки, куди тепер завезли імператора. Хтось інший відповів, що він і сам достеменно знає: в Лондон, а там йому, без сумніву, зітнуть голову. Анжеліна затремтіла. Їй здавалося, ніби їй самій оголосили смертний вирок.
Хто сказав це? Хто сказав це? скрикнула вона серед гамору голосів.
Тут уже нічого не вдієш! мовив якийсь чоловік. Вони, великі, вирішили так.
У маленькій кімнаті зібралося повно люду. Оскільки чоловіки стояли тісненько один коло одного і сиділи на принесених подушках, стільцях, ослонах та на ліжку Вокурки, випускаючи з люльок клуби густого сірого диму, що затемнював кімнату, здавалося, ніби людей у кімнаті набагато більше і наче всі їхні обличчя однакові. Один з них, старий польський легіонер з орденом Почесного легіону на поношеному й кепсько залатаному мундирі, зі шпакуватою бородою й розпашілими щоками, дістав із кишені пляшку, сів, ковтнув чималенько і ахнув так гучно й несамовито, неначе то був вияв не задоволення, а злоби і обурення; але ж і справді: ковток горілки виманив злобу і обурення, які давно вже дрімали в його серці. Він ковтнув ще раз, бо відчував, що тепер, невдовзі, буде змушений зробити щось незвичайне. Цього просто вимагала його честь. То був старий і добросердий горлань, що вмить спалахував. Вокурка добре знав його, вони разом ходили в походи, разом стріляли, разом пиячили, їли однією ложкою, курили одну люльку. Хоч у густому димі всі обличчя були затуманені та спотворені, Вокурка помітив у очах свого приятеля, його звали Ян Зизурак і він колись був ковалем, давнє миготливе полумя, яке свідчило про найвищий ступінь збудження. Вокурка боявся свого приятеля з огляду на жінок. Ебам Поччі, Анжеліна і Вероніка Казимир тихо сиділи на звільненому для них ліжку. Вони дуже боялися, але не знали чого саме. Чоловіки, горілка, яку вони пили, кожен мав пляшку в своїй поношеній кишені, їхні розпачливі обличчя, невтішні розмови нагнали на жінок великого страху. Проте вони не наважувались підвестися. А в коваля Зизурака після другого чималенького ковтка присутні в його очах вже не двоїлись, а десятерились. Йому ввижалося, ніби він стоїть просто неба перед численним, неймовірно численним людом, і на нього зійшов дух, дух його нещасної польської батьківщини, а також дух імператора, і обидва духи звеліли йому промовляти, й бідоласі здавалося, що він має сказати багато важливого. Він підняв обидві руки, немов для присяги, гучно попросив тиші і світла («Бо вже вечір, пояснив він, і я повинен бачити вас, якщо маю сказати вам щось»). У ліхтарі запалили три свічки. Ліхтар жалюгідно жеврів серед сіро-блакитного диму, і його тьмяного світла було аж ніяк не досить, щоб коваль бачив обличчя друзів. Та йому тепер здавалося, ніби він виразно бачить їх, обличчя багатьох тисяч слухачів. Він стояв просто неба, серед теплої літньої ночі, і вісім смолоскипів світили, наче вісім місяців.