Паризький народе! заговорив він. Так, французький народе! Імператора Наполеона тягнуть тепер, я отримав таємне повідомлення, до Англії, до фортеці принца-регента, отже, до Лондона. Вже гострять сокиру, щоб відтяти йому голову. Чуєте, як дзвенить лезо? Ми жінота чи чоловіки? Імператор не покинув країну доброхіть, як писали газети. Його зрадили і затягли на корабель люди, яких він вважав за своїх найдорожчих друзів. Один генерал я знаю їх усіх, мені соромно вимовляти перед вами його імя за три години до битви виказав ворогу його плани. Зрада, зрада, всюди зрада! Коваль замовк і випростав руку.
Зрада, зрада! вигукнули інші. Він каже правду, щиру правду!
Коваль Зизурак промовляв ще довго, але його вже не слухали. То був нечисленний гурт із дванадцятьох чоловіків, але кожен з них багато випив і мало зїв, у кожного двоїлося, а то й троїлося в очах, у душі кожного озивалися слова промови «Паризький народе!», і кожен окремо вже почувався всім французьким народом. Ніхто й не помітив, що їхній товариш уже не промовляє. Він замовк посеред промови. Всі лише відчували, що безумовно, за всяку ціну треба щось зробити. Але один з них, унтер-офіцер із Тринадцятого єгерського полку, здається, знав: єдине, що треба неодмінно зробити, виголосити заклик, давній заклик, який він уже так часто виголошував. «Хай живе імператор!» загорлав він. Усі відповіли йому тим самим криком. Подіставали люльки з вуст і знову приклалися до пляшок. Раптом хтось заспівав давньої пісні, під мелодію якої вони виросли і стали чоловіками та солдатами. Хрипкими голосами і пяними серцями всі співали «Марсельєзу», пісню французького народу, пісню імператора і його битв. Над головою Зизурака розгойдався ліхтар, бряжчали шибки. Хто сидів, підхопився на ноги і співав разом із рештою. Ногами відбивали такт. Усі тупцяли на місці, але їм здавалося, ніби вони йдуть далеко по широких вулицях землі, по яких їх колись водив імператор. Тільки доспівавши пісню, всі безпорадно й розгублено перезирнулися. Чари розвіялись, усі збагнули, що стоять у комірчині Вокурки, а широкі вулиці, по яких їх водив імператор, зникли.
Довго панувала тиша. Усі стояли, безсило опустивши руки, жінки з гарячими, червоними, збентеженими обличчями.
Геть, ходімо! гукнув раптом хтось серед тиші.
Ходімо! проревіла решта.
Куди ви? запитав Вокурка.
Куди? Не слухайте його, гукнув єгер, я поведу вас. Що таке наше життя? Хто з вас боїться втратити його?
Солдати були натхнені піснею, власними голосами, задурманені голодом, що вже не один день лютував у їхніх нутрощах, спянілі від горілки, що тільки й підтримувала їх, затуманені димом і прибиті лихом. Безглузде видавалося їм простим, дурне корисним. Але все-таки вони вагалися, нерішучі та полохливі. І тут раптом скрикнула Анжеліна, але не сама і не з власної волі, а якась невідома сила скрикнула в ній:
Ходімо!
Вона скрикнула пронизливим голосом, сама перелякалася, з хвилину прислухалася, озирнулася, наче хотіла побачити, хто, власне, крикнув. Пішла вперед, до дверей, чоловіки перелякано розступилися, наче її гострий крик ішов попереду й звільняв їй шлях. Вона була простоволоса, її руді коси горіли, невелике жалюгідне, засіяне ластовинням личко стало суворим і сповненим ненависті, скорботним і нараз зовсім старим. Анжеліна не знала, що діється з нею, стала в дверях, вийшла на вулицю, чоловіки вслід за нею. Пішли по вулиці, злиденний темний гурт, під срібно-синім вечірнім небом, спершу мовчки, лише стукотіла деревяна нога Вокурки. Єгер раптом заспівав «Марсельєзу». Всі заспівали разом з ним. Вуличку виповнив хрипкий спів. Відчинилися вікна, люди дивилися вниз. Дехто махав рукою. Дехто гукав: «Хай живе імператор!» Гурт ішов не дуже далеко від королівського палацу, і в усіх головах водночас зародилося безглузде палке бажання показатися перед палацом. Мізерна, сміховинно мізерна зграя! Та оскільки вони горлали так несамовито, а з вікон до них долітали крики, їм здавалося, що їх сотні та тисячі, увесь французький народ. Але наступної миті від берега Сени, куди вони йшли, до них долинули ворожа пісня і могутній крик справді тисяч горлянок: «Хай живе король!» Вони зіткнулися, жалюгідна жменька людей, підійшовши збоку до великої процесії прихильників короля, спершу зупинилася, потім розвернулася й розпорошилася. Тільки Вокурка, що йшов останнім, спробував дійти до Анжеліни. Він бачив, що й вона спершу зупинилася. А наступної миті полетіла вперед, назустріч юрбі, що сунула повз неї. Вокурці здавалося, що її руді коси тепер палають, наче справжній вогонь. Її сукня тріпотіла, і здавалося, ніби вона з простертими руками летить серед полумя рудих кіс. Із пронизливим криком, що видавався Вокурці нелюдським, звірячим, диким і водночас божественно-могутнім, Анджеліна метнулася в темну, густу юрбу. «Хай живе імператор!» гукала вона. І знову: «Хай живе імператор!» Вокурка бачив, що її схопили. На мить частина ревучої юрби замовкла, але довго це не тривало. Ось уже Анжеліна закрутилась у повітрі понад головами юрби. Її темна сукня розмаялась, людські руки тягнулись угору, щоб схопити її. Анжеліну ще раз підкинули вгору, потім вона десь упала, і юрба нескінченно сунула далі.
Посеред юрби прихильників короля високо над головами похитувалася сміховинна лялька, зшита з дрантя, зі строкатого, жалюгідного, сміховинного дрантя. Вона зображувала імператора Наполеона, імператора в мундирі, в якому французький народ знав і шанував його, імператора в сірому кітелі і з невеликим чорним капелюхом на голові.
На грудях тієї ляльки висів, почеплений на грубій мотузці, важкий білий картон, на якому великими, видними здалеку чорними літерами були написані перші рядки «Марсельєзи», пісні французів: «Allons, enfants de la patrie!», «Рушаймо, діти батьківщини!». Мізерна, виготовлена з благенької тканини голова імператора висіла на надто вже податливій ганчірці й жалюгідно похитувалась праворуч і ліворуч, падала то вперед, то назад; то був немов імператор з уже відтятою головою, хоча та голова ще висіла на ганебному клапті. Лялька, що зображувала імператора Наполеона, хиталась і погойдувалась поміж незліченних королівських корогв, поміж білих бурбонських корогв, і, хоча сама та лялька була глумом, з неї знову глумилися, сама була глузами, з неї знову глузували безліч разів.
Прихильники короля, побачивши малу Анжеліну, що й далі, навіть коли її підкинули, наче мяч, угору, намагалася співати «Марсельєзу» здушеним горлом і серцем, що вже відчувало недалеку смерть, надумали кинути їй ще й ляльку, яка зображувала імператора Наполеона. Тож коли малу Анжеліну підкинули в повітря, а зрештою жбурнули на камяний берег Сени, сталося так, що жалюгідна лялька впала якраз на її пожбурене тіло. Проте Анжеліна тієї миті не помітила, що то лялька, глум з імператора, глум, пошитий зі злиденного ганчіря. Тож вона бачила коло себе не ляльку, з якої глумилися, а справжнього імператора впритул коло свого розбитого тіла. І навіть прочитала виразно перші слова «Марсельєзи», пісні французів: «Allons, enfants de la patrie!..». Прочитавши перші слова великої пісні, вона й собі заспівала пісню, яку так часто чула і якої ніколи не могла наслухатись. Із піснею на вустах вона вмерла впритул до постаті імператора, імператора з клаптів і ганчіря, а перед її очима, що згасали, видніли перший рядок «Марсельєзи» і невеликий чорний капелюх Наполеона, сміховинно зшитий і роздертий імператорський капелюх.
На грудях тієї ляльки висів, почеплений на грубій мотузці, важкий білий картон, на якому великими, видними здалеку чорними літерами були написані перші рядки «Марсельєзи», пісні французів: «Allons, enfants de la patrie!», «Рушаймо, діти батьківщини!». Мізерна, виготовлена з благенької тканини голова імператора висіла на надто вже податливій ганчірці й жалюгідно похитувалась праворуч і ліворуч, падала то вперед, то назад; то був немов імператор з уже відтятою головою, хоча та голова ще висіла на ганебному клапті. Лялька, що зображувала імператора Наполеона, хиталась і погойдувалась поміж незліченних королівських корогв, поміж білих бурбонських корогв, і, хоча сама та лялька була глумом, з неї знову глумилися, сама була глузами, з неї знову глузували безліч разів.
Прихильники короля, побачивши малу Анжеліну, що й далі, навіть коли її підкинули, наче мяч, угору, намагалася співати «Марсельєзу» здушеним горлом і серцем, що вже відчувало недалеку смерть, надумали кинути їй ще й ляльку, яка зображувала імператора Наполеона. Тож коли малу Анжеліну підкинули в повітря, а зрештою жбурнули на камяний берег Сени, сталося так, що жалюгідна лялька впала якраз на її пожбурене тіло. Проте Анжеліна тієї миті не помітила, що то лялька, глум з імператора, глум, пошитий зі злиденного ганчіря. Тож вона бачила коло себе не ляльку, з якої глумилися, а справжнього імператора впритул коло свого розбитого тіла. І навіть прочитала виразно перші слова «Марсельєзи», пісні французів: «Allons, enfants de la patrie!..». Прочитавши перші слова великої пісні, вона й собі заспівала пісню, яку так часто чула і якої ніколи не могла наслухатись. Із піснею на вустах вона вмерла впритул до постаті імператора, імператора з клаптів і ганчіря, а перед її очима, що згасали, видніли перший рядок «Марсельєзи» і невеликий чорний капелюх Наполеона, сміховинно зшитий і роздертий імператорський капелюх.
Коли процесія пройшла (це тривало вічність), Вокурка покульгав на той бік. Він знайшов Анжеліну на схилі берега. Кров повільно й невпинно текла з її вуст і зачервонила рінь.
Вокурка просидів коло Анжеліни цілу ніч. Він не наважувався дивитись на неї. Ненастанно гладив їй коси, вони ще шаруділи. Повз нього ревно бурхотіла Сена, а він заціпеніло, бездумно, задурманено прикипів очима до її швидкоплинних вод. Вони несли з собою відображене в них небо і всі його срібні зорі.
Левіафан
1
У містечку Прогродах жив колись торгівець коралями, що завдяки своїй чесності і доброму, надійному товарові був добре відомий в усій околиці. До нього ходили навіть селянки з далеких сіл, коли потребували прикрас для якоїсь особливої нагоди. Вони б легко могли знайти іншого торгівця коралями десь поблизу від свого села, але знали, що там можна придбати тільки повсякденну мішуру і дешеві блискітки. Саме тому вони інколи долали багато верст на маленьких гуркітливих возах, щоб добутися до Прогродів і зайти до славетного торгівця коралями Нісена Піченика.