6
Волков застав її наступного ранку схилену над валізами.
Ти пакуєшся, душко? Так рано?
Так, Борісе, пакуюся.
Навіщо? Адже за кілька днів знову все розпакуєш.
Він уже кілька разів бачив її за пакуванням. Щороку її охоплювало, мов перелітну пташку навесні й восени, могутнє бажання лету. Валізи були розставлені по цілому покою упродовж кількох днів, а інколи навіть кількох тижнів, поки Ліліан не втрачала цього бажання і не піддавалася.
Я йду, Борісе, вона боялася цієї розмови. Цього разу я відходжу насправді!
Він сперся на двері та стежив за нею. Сукні та плащі лежали на ліжку, а светри й нічні сорочки висіли на віконних клямках і на дверях. Туфлі на високих підборах стояли на туалетному столику й на кріслах, а всі лижварські причандалля лежали на купі біля балконних дверей.
Я справді їду, нервово повторила Ліліан, бачачи, що він не вірить.
Боріс кивнув.
Ти відїдеш завтра. А післязавтра або за тиждень ми розпакуємо речі. Даремно тільки завдаєш собі клопоту.
Борісе! вигукнула Ліліан. Дай мені спокій! Це все ні до чого. Я їду.
Завтра?
Ні, сьогодні. Вона відчувала його покірливість і недовіру, то була павутина, яка хотіла її знову обплутати й паралізувати. Я їду, сказала рішучим тоном. Сьогодні. З Клерфе.
Ні, сьогодні. Вона відчувала його покірливість і недовіру, то була павутина, яка хотіла її знову обплутати й паралізувати. Я їду, сказала рішучим тоном. Сьогодні. З Клерфе.
Ліліан зауважила, як його очі змінилися.
З Клерфе?
Так. Вона поглянула на нього, прагнучи позбутися всього цього якнайшвидше. Я їду сама. Але виїжджаю з Клерфе, бо й він сьогодні виїжджає і, зрештою, сама я не маю відваги це зробити. Я їду з ним лише з цієї причини. Сама я заслабка, щоб протистояти всьому цьому тут, у горах.
Протистояти й мені?
І тобі теж, але не так, як ти гадаєш.
Волков ступив на середину покою.
Ти не можеш їхати, сказав.
Можу, Борісе. Я думала тобі написати. Поглянь, вона показала на латунний кошик для паперів біля столика, де лежав пожмаканий поштовий папір. Я не змогла. То безнадійна справа, якби я хотіла тобі щось тепер пояснити.
«Безнадійна справа, подумав Волков. Що саме? Чому щось, чого вчора ще не було, сьогодні є безнадійною справою?» Він поглянув на сукні й туфлі ще секунду тому вони були картиною чудового безладу, а тепер лежали в гострому світлі розставання і були зброєю, націленою в його серце. Він уже не дивився на них, як на милий гармидер, а радше з болем, який відчуваєш після повернення з похорону коханої людини, несподівано побачивши щось з її особистих речей: капелюх, білизну, пару черевиків.
Ти мусиш тут залишитися, сказав Боріс.
Ліліан похитала головою.
Я знаю, що я не вмію цього пояснити. Тому я хотіла піти без побачення з тобою. Я думала написати тобі, коли спустимося з гори, але впевнена, що й на це б мені не стало сил. Не ускладнюй, Борісе.
Не ускладнюй. Так завжди казали ті уособлення привабливості, егоїзму й безпорадності, коли задумували розбити комусь серце. Не ускладнюй! А чи вони коли-небудь задумувалися, щоб не ускладнювати життя партнерові? Хоча хтозна, чи не було б гірше, якби справді так думали. Чи не було тут чогось з тієї фатальної жалості, яка погладжує тебе, тримаючи в руках кропиву?
Ти їдеш із Клерфе?
Я їду з Клерфе вниз, похмуро відказала Ліліан. Він забирає мене так, як людина в авті забирає дорогою пішохода. У Парижі ми розлучимося. Я залишуся там, а він поїде далі. Мій стрийко живе в Парижі, керує моїм невеликим капіталом. Там я і залишуся.
У свого стрийка?
Ні, в Парижі. Ліліан знала, що каже неправду, але цієї миті саме це здавалося їй правдою. Зрозумій мене, Борісе!
Він поглянув на валізи.
Навіщо тобі, щоб я тебе зрозумів? Досить того, що ти їдеш.
Ліліан опустила голову.
Ти маєш рацію. Бий далі.
Бий далі. Вистачало на хвильку завагатися, як вони одразу казали: «Бий далі», так, мовби то їх хтось хотів покинути. Їхня логіка ніколи не сягала далі, ніж до наступної відповіді, все, що було раніше, негайно витиралося з памяті, наче взагалі не відбулося. Достовірним було не те, що крик спровокувало, а сам крик.
Я не буду тебе бити, сказав.
Ти хочеш, щоб я лишилася з тобою.
Я хотів би, щоб ти лишилася тут. А це дещо інше.
«Я теж уже брешу, подумав він. Звичайно, я хочу тільки того, щоб вона залишилася зі мною, вона єдина, те останнє, що я маю, ціла планета скорчилася для мене й обмежилася цим селом, я можу порахувати його мешканців, я знаю майже кожного з них, це село стало тепер моїм світом, а вона є тим, чого я хочу від цього світу, я не можу її втратити Мені не можна її втратити, я вже її втратив»
Я не хотів би, щоб ти відкинула своє життя, як безвартісні гроші.
То тільки слова, Борісе. Якщо хтось у вязниці має вибір: жити бодай рік на волі, а потім померти, або гнити до кінця життя у вязниці, що має зробити?
Ти не у вязниці, душко! Ти маєш на диво фальшиве уявлення про те, що таке життя внизу.
Знаю. Бо й справді те життя мені невідоме. Я знаю тільки той його бік, який був війною, шахрайством і злиднями, а якщо навіть другий бік виявиться повним розчарувань, то й так, напевно, не буде гіршим за той, який я пізнала і який, я певна, не може вичерпати всього життя. Там мусить бути ще щось щось, чого я не знаю, що збуджує в мені неспокій і кличе мене. На мить замовкла. Досить про це, Борісе. Усе, що я кажу, фальш, стає фальшивим у момент, коли я промовляю, слова фальшиві, банальні й сентиментальні не поціляють, замінюються на ножі, а я не хочу тебе ранити. Проте кожне слово мусить бути ударом, якщо я хочу бути чесна, і навіть коли я думаю, що чесна, насправді все виявляється зовсім не так Чи ти й сам не бачиш, що я нічого не розумію?
Ліліан підвела на нього погляд, в якому безсиле кохання змішалося зі співчуттям і ворожістю. Чому він змушував її повторювати те, що казала собі тисячу разів і хотіла вже забути?
Клерфе хай собі їде, а ти за кілька днів і сама зрозумієш, яку помилку зробила б, поїхавши за цим щуроловом, сказав Волков.
Борісе, тут не йдеться про Клерфе, відказала Ліліан без тіні надії в голосі. Невже завжди мусить бути інший чоловік?
Боріс не відповів. «Навіщо я це їй кажу, подумав він. Я дурень, роблю все, щоб іще дужче відштовхнути її від себе! Чому я не скажу їй з усмішкою, що вона має рацію? Чому я не застосував цього старого фортелю? Хіба я не знаю, що програє той, хто прагне втримати, а виграє той, хто з усмішкою відпускає? Невже я забув про це?»
Ні, сказав він. Не обовязково має бути інший чоловік. Але якщо це так, то чому ти не запитаєш мене, чи не хотів би я поїхати з тобою?
Тебе?
«Помилка, подумав Волков, знову помилка! Навіщо я їй навязуюся? Вона хоче втекти з лікарні, то навіщо мала б брати з собою хворого? Я є останнім чоловіком, з яким вона хотіла б подорожувати!»
Я не хочу з собою брати нічого, відказала Ліліан. Я кохаю тебе, Борісе, але я не хочу з собою брати нічого.
Ти хочеш усе забути?
«Знову помилка», подумав він із відчаєм.
Я не знаю, сказала Ліліан пригнічено. Я не хочу звідси брати з собою нічого. Не можу. Не муч мене!
Він на хвилю завмер. Знав, що не повинен відповідати, але водночас йому здалося неймовірно важливим пояснити їй, що вони обоє мають зовсім мало життя попереду, і той час, яким досі вона так гордувала, колись буде найдорожчим, хоч би то були лічені дні й години, і тоді її охопить відчай, що вона відкинула його пропозицію, хоча зараз зовсім так не вважає. Але він також знав, що кожне вимовлене ним слово прозвучить банально, і навіть той факт, що воно правдиве, не зробить його зрозумілішим. Запізно. Він не міг уже налагодити з нею контакту. Запізно несподівано між одним подихом і другим. У чому він прорахувався? Невідомо. Учора ще все було близьке та звичне, а зараз між ними виросла скляна стіна, як в авті між водієм і заднім сидінням. Вони ще дивилися на себе, але вже не розумілися, відчували взаємність, проте говорили різними мовами, які не мали пунктів дотику. Не можна було вже нічого зробити. Відчуженість, яка наросла за ніч, виповнила вже все. Була в кожному позирку й у кожному жесті. Не можна було вже нічого зробити.
Адью, Ліліан, сказав.
Вибач мені, Борісе.
У коханні нема чого вибачати.
Вона не мала часу, щоб обдумати. Прийшла медсестра й покликала до Далай-лами. Професор пахнув добрим милом і антисептичною білизною.
Я бачив вас учора ввечері в хаті рятувальників, сухо мовив він.
Ліліан кивнула.
Ви ж знаєте, що вам заборонено виходити?
Так, знаю.
По блідому обличчю Далай-лами пробігла рожева тінь.
Отже, вам байдуже, чи підкоряєтесь ви цій забороні, чи ні. У такому випадку я змушений просити вас покинути санаторій. Може, деінде знайдете місце, яке краще вам відповідатиме.
Ліліан не ризикнула відповісти, іронія була надто виразна.
Я розмовляв зі старшою сестрою, сказав Далай-лама, сприйнявши її мовчання за прояв страху, вона сказала, що це вже не вперше. Вона вас часто застерігала, але ви не брали цього до серця. Однак така поведінка деморалізує цілий санаторій. Ми не можемо з цим миритися.
Розумію, перебила його Ліліан. Сьогодні пополудні я покину санаторій.
Далай-лама поглянув на неї з виразним приголомшенням.
Аж так не кваптеся, відказав він за хвилю. Прошу вас ще добре все обдумати, перш ніж підшукаєте собі інше місце. Чи, може, ви вже це зробили?
Ні.
Професор був дещо збитий з пантелику. Він чекав сліз і прохань пробачити їй.
Навіщо стільки зусиль, щоб зашкодити власному здоровю, панно Дюнкерк? запитав він нарешті.
Коли я робила все, що рекомендовано, мені теж не ставало краще.
Але коли комусь часом стане гірше, то це ж не привід, щоб переривати лікування, розгнівався професор. Навпаки! Саме тоді потрібно бути особливо обережним!
Коли комусь часом стане гірше. Але це вже так її не струснуло, як учора, коли медсестра підтвердила її припущення.
Безглуздий порив до самогубства! скаженів далі Далай-лама, який вважав, що під шорсткою оболонкою має голубине серце. Будь ласка, вибийте собі ці дурниці зі своєї чарівної голівки! Він обняв Ліліан рукою і легенько струснув. Ну, а тепер прошу повернутися до свого покою і відтепер суворо дотримуватися розпорядку.
Ліліан вивільнилася з-під його руки.
Я певна, що й далі порушувала б розпорядок, сказала спокійно. Тому вважаю, що краще буде, якщо я покину санаторій.
Слова Далай-лами щодо стану здоровя не тільки її не перелякали, а навпаки додали їй упевненості й рішучості. А ще притупили біль від розлуки з Борісом, бо в неї вже не залишалося свободи вибору. Вона почувалася, як солдат, який після тривалих зволікань отримав наказ іти в наступ. Не залишалося нічого іншого, як тільки виконати. Невідворотність стала частиною її самої, так само як наказ про наступ уже містить у собі й уніформу, і прийдешню битву, і, можливо, навіть смерть.