Більшість би цього не витримали.
Я б витримала. Однак ви мені не сказали. Чому? Ліліан здалося, ніби вона відчувала безголосу тишу очікування, яка виповнювала циркове шатро там, унизу.
Ви ж самі сказали, що вже знаєте, відказала з ваганням медсестра.
Що? поцікавилася Ліліан, тамуючи подих.
Ваш знімок що ви його розумієте.
Тиша очікування враз перестала бути тишею. Стала високим чужим шумом у вухах.
Звичайно, я знаю, що не покращилося, сказала Ліліан із зусиллям. Таке часто трапляється.
Звичайно, защебетала медсестра з полегкістю. Завжди є коливання. Угору й униз. Невеликі рецидиви завжди трапляються. Особливо взимку.
І навесні, сказала Ліліан. І влітку. І восени.
У вас є почуття гумору, розсміялася медсестра. Якби ви ще вміли бути спокійнішою! І виконували рекомендації професора. Врешті, він знає все найкраще.
Добре, так я й зроблю. Будь ласка, не забудьте своєї сукні.
Ліліан чекала нетерпляче, поки медсестра, забравши знімок і сукню, вийде. Здавалося їй, наче разом із нею завітав до покою подих смерті, який вона принесла у складках свого білого кітеля з покою Мануели. «Яка вона бездушна! подумала Ліліан. Якими бездушними буваємо всі ми! Чому вона не йде? І як свавільно та з яким огидним уподобанням перекидає сукню через плече».
Тих кілька фунтів ви швидко надолужите, сказала медсестра. Тільки треба добре їсти! Наприклад, увечері! На десерт буде чудове шоколадне суфле з ванільною поливою.
«Я сама це спровокувала, подумала Ліліан. Не тому, що я хоробра, а тому, що боюся. Я збрехала. Я хотіла почути щось протилежне!»
Пролунав стукіт, і до покою зайшов Ґольманн.
Клерфе завтра виїжджає. Сьогодні вночі місяць уповні. Це традиційне свято на горах у рятувальницькій садибі. Може, й ми відірвемося ще раз і поїдемо туди з ним?
І ви також?
Так. Востаннє.
Мануела померла.
Я чув. Це полегкість для всіх. Особливо для її родичів і, мабуть, для Мануели також.
Ви говорите, як Клерфе, сказала непривітно Ліліан.
Гадаю, з часом ми всі заговоримо, як Клерфе, відказав спокійно Ґольманн. У його випадку дистанція просто коротша, тому звучить це гостріше. Він живе від одних перегонів до інших. А його шанси з кожним роком маліють. Може б, ми провели з ним цей вечір?
Я не знаю.
То його останній вечір. А Мануела вже не оживе, незалежно від того, що ми робитимем.
Знову ви говорите, як він.
Чому б я не мав так говорити?
Коли він виїжджає?
Завтра пополудні. Хоче проїхати перевал, перш ніж знову почне падати сніг. Прогноз погоди передбачає сніговицю на завтрашню ніч.
Клерфе їде сам? поцікавилася Ліліан, долаючи внутрішній опір.
Так. То ви прийдете ввечері?
Ліліан не відповіла. Надто багато всього звалилося на неї водночас. Треба все обдумати. Але над чим тут було замислюватись? Хіба ж вона й раніше не відвідувала ті вечірки? Тепер залишається лише погодитися.
А ви не думали, що, може, варто бути обережнішим? поцікавилася вона.
Сьогодні ввечері ні. Долорес, Марія і Чарльз також прийдуть. На дверях сьогодні Жозеф. Якщо ми вислизнемо звідси о десятій, то встигнемо в саму пору на канатну колію. Сьогодні уночі вона курсує до першої. Я прийду по вас, Ґольманн розсміявся. На майбутнє я буду знову найслухнянішим і найобережнішим мешканцем «Белла Віста». Сьогодні святкуємо.
Що святкуємо?
Що-небудь. Що є повня. Що приїхав «Джузеппе». Що ще ми живемо. Що прощаємось.
Що завтра знову станемо ідеальними пацієнтами?
І це також. Я прийду до вас. Ви ж не забули, що таке костюмована забава?
Що святкуємо?
Що-небудь. Що є повня. Що приїхав «Джузеппе». Що ще ми живемо. Що прощаємось.
Що завтра знову станемо ідеальними пацієнтами?
І це також. Я прийду до вас. Ви ж не забули, що таке костюмована забава?
Ґольманн зачинив за собою двері. Завтра. Завтра але що з ним раптом сталося? То було інше майбутнє, ніж вчорашнє майбутнє і все попереднє майбутнє. Завтра ввечері Клерфе вже не буде й санаторна рутина сповиє все, як мокрий сніг, що його приносить хворий вітер, мякий і лагідний, покриваючи все, повільно притлумлюючи та душачи. «Не мене! подумала вона. Не мене!»
Хата рятувальників містилася високо над селом, і раз на місяць, коли була повня, залишалася відкритою упродовж усієї ночі для учасників зїзду лещетарів зі смолоскипами. «Палас Готель» посилав з цією метою на гору циганську капелу, двох скрипалів і цимбаліста. Піаніно там не було.
Гості приходили у вбраннях лещетарів або в костюмах. Чарльз Ней і Ґольманн про людське око приклеїли собі вуса. Чарльз Ней був у вечірньому костюмі, в якому досі ніколи не мав оказії покрасуватися. Марія Савіні вбрала іспанські коронки й вуаль. Долорес Пальмер вдягла китайську сукню, а Ліліан Дюнкерк світло-голубі штани й короткий кожушок. Хата була переповнена. Клерфе вдалося зарезервувати столик під вікном, бо старший офіціант був завзятим вболівальником автоперегонів.
Ліліан була дуже схвильована і вдивлялася в драматичну ніч за вікном. Десь понад горами шаленіла буря, місяць виринав із-за обтріпаних хмар і ховався в них знову, а їхні тіні оживляли білі схили, наче то гігантські темні фламінго з могутніми крилами летіли понад світом.
У коминку палахкотів вогонь. З напоїв були пунш і вино.
Що будете пити? запитав Клерфе. Пунш і глінтвейн подають відразу, але якщо ми захочемо, офіціант має для нас у запасі трохи горілки та коньяку. Я пополудні дозволив йому проїхатися селом на «Джузеппе». Залив мастилом дві свічки й не тямився від щастя. Маєте охоту на коньяк? Я пропоную глінтвейн.
Добре, сказала Ліліан, хай буде. Коли ви завтра їдете?
На світанку.
Куди?
До Парижа. Поїдете зі мною?
Так, відказала Ліліан.
Клерфе розсміявся, не вірячи їй.
Добре. Але ви не зможете взяти багато багажу. «Джузеппе» до цього не пристосований.
Я потребую небагато. Де ми зупинимося на перших порах?
Спочатку виїдемо зі снігів, які ви так ненавидите. Не дуже далеко. Через гори до Тічино. Над Лаґо Маджоре. Там уже весна.
А потім?
До Женеви.
А потім?
До Парижа.
Хіба не можна відразу поїхати до Парижа?
Тоді б ми мусили вирушити вже сьогодні вночі. Це трохи задалеко як на один день.
А з Лаґо Маджоре можна доїхати за день?
Клерфе придивився до неї уважніше. Він досі вважав усе забавою, але як на забаву випитувала його надто докладно.
За день можна доїхати, сказав він. Але навіщо? Невже ви не хочете побачити нарцисові луги навколо Женеви? Їх усі хочуть побачити.
Я можу їх побачити з вікна авта.
На терасі запалили штучні вогні. Феєрверки злітали в повітря, вогняні колеса крутилися, сиплячи іскрами, а потім прийшла черга на червоні ракети, які злітали стрімко, і, коли глядачі вже думали, що в процесі самотнього польоту вони вичерпали свою енергію, вони раптом розбризкувалися на золоті, зелені та голубі снопи й опадали на землю сотнями іскор.
О Господи! шепнув раптом Ґольманн. Далай-лама!
Де?
У дверях. Щойно прийшов.
І справді, біля входу стояв професор, блідий, з лисою головою, і уважно розглядав тлум, що клубочився в хаті. Хтось начепив йому на голову паперову шапку. Він скинув її одним рухом і почав протискатися до столика біля дверей.
Хто б подумав? сказав Ґольманн. Що тепер робити?
Просто нічого, мовила Ліліан.
Може, нам краще обережно змішатися з натовпом і зникнути?
Ні.
Він вас не розпізнає, Ґольманне, промовила Долорес Пальмер, з цими вусами.
Але вас! І Ліліан. Особливо Ліліан.
Можемо сісти так, щоб він не бачив наших облич, запропонував Чарльз Ней, підводячись.
Долорес помінялася з ним місцями, а Марія Савіні сіла на стілець Ґольманна. Клерфе усміхнувся і весело зиркнув на Ліліан, чи не хоче й вона помінятися з ним місцями. Але вона похитала головою.
Може б, ви пересіли, Ліліан? спитав Чарльз. Інакше він упізнає вас і завтра буде великий скандал. Ми й так уже в цьому місяці маємо чимало на совісті.
Ліліан бачила бліде обличчя Далай-лами з водянистими очима, що піднімалося понад столиками, наче місяць, і зникало в юрбі, а потім знову зявлялося, як і його партнер у небі між хмарами.
Ні, відказала вона. Я зостануся тут.
Лещетарі збиралися виходити.
Ви з ними не збираєтеся зїхати? запитала Долорес у Клерфе, що був у вбранні лещетаря.
І не думаю. Для мене це надто небезпечно.
Долорес вибухнула сміхом.
Він має рацію, сказав Ґольманн. Те, чого ти не опанував досконало, завжди небезпечне.
А якщо опанував? запитала Ліліан.
Тоді ще небезпечніше, відповів Клерфе. Бо людина стає легковажною.
Вони вийшли з хати, щоб подивитися, як будуть зїжджати лещетарі. Ґольманн, Чарльз Ней, Марія Савіні й Долорес прослизнули, скориставшись метушнею, коли всі рушили до виходу. Ліліан прочимчикувала без поспіху з Клерфе перед носом професора.
Протоптаною в снігу стежкою вони підійшли до місця старту. Смолоскипи кидали відблиски на сніг і обличчя людей. Перші лещетарі, тримаючи високо смолоскипи, рушили додолу освітленим схилом і зникли за стрімкими закрутами. Ліліан дивилася, як вони кидаються вниз, мовби кидалися в обійми життя, наче ракети, які осягнувши найвищої точки свого польоту, падали знову на землю у вигляді зіркового дощу.
Коли завтра вирушаємо? поцікавилася вона у Клерфе.
Коли захочете, відказав той. О будь-якій порі. Можливо, після сутінків. Можливо, раніше або пізніше, якщо ви не будете готові.
Не обовязково. Я вмію швидко пакуватися. Коли ви думаєте виїхати?
Близько четвертої.
Я можу бути готова о четвертій.
Добре. Я приїду по вас.
Ви не мусите про мене піклуватися, сказала Ліліан. Можете мене висадити в Парижі. Просто я поїду з вами як шукала вона в памяті відповідне слово.
Як хтось, хто подорожує автостопом? запитав Клерфе.
Так, саме так.
Ліліан, відчуваючи трем, стежила за Клерфе, але він ні про що більше не питав. «Я не мушу йому нічого пояснювати, подумала. Просто нехай мені вірить. Те, що для мене є життєвим рішенням, для нього буденний учинок. Може, він, зрештою, і не вважає мене за дуже хвору, треба хіба що зазнати аварії на перегонах, щоб він так вважав». На свій подив, вона відчула, як тягар, який вона довго носила, сповзає нарешті з її плечей. То була перша людина за багато років, яка не цікавилася її хворобою! Це дивним чином робило її щасливою. Вона мала враження, ніби переступила тим самим межу, якої досі їй подолати не вдавалося. Хвороба, яка, мов тьмяна шиба, відділяла її від світу, раптом зникла замість неї, в повному світлі місяця, лежало перед нею життя разом із хмарами й долинами, забиваючи подих своєю прозорістю і безкраєм, і вона до нього належала, не була з нього виключена, стояла, як інші, здорові, на старті перед великим спуском, з палаючим, тріскучим смолоскипом у руці, готова до стрибка вниз і в його обійми. Як Клерфе колись сказав? У житті найважливіше добитися того, щоб мати змогу вибрати момент власної смерті, бодай заради того, щоб смерть не змогла придушити людину зненацька, як пацюка, якщо та готова. Вона була готова. Тремтіла, але була готова.