І як вам сподобалася ваша перша зустріч із життям? запитав Клерфе. Той чоловік, який лементує над своєю власністю, а своє життя вважає за щось буденне? Ви зустрінете ще багато схожих випадків.
Це все ж різноманітність. У горах кожен вважав своє життя чимось страшенно важливим. Я також.
Перед ними раптом вигулькнули вулиці, світло, будинки, блакить і просторий майдан з аркадами.
За десять хвилин будемо на місці, сказав Клерфе. Це вже Локарно.
Проторохтів трамвай, в останню мить загородивши їм дорогу. Клерфе розсміявся, побачивши, що Ліліан придивляється до трамвая, наче то був собор. Вона не бачила їх чотири роки. У горах не було трамваїв.
Раптом перед ними зявилося озеро, широке, сріблясте й неспокійне. Перестало моросити. Низькі хмари пропливали швидко, затуляючи місяць. Біля озера лежала тиха Аскона зі своєю площею.
Де ми замешкаємо? запитала Ліліан.
Біля озера. У готелі «Тамаро».
Звідки ви все це знаєте?
Після війни я мешкав тут цілий рік, відказав Клерфе. Уранці ви переконаєтеся чому.
Він зупинився перед невеликим готелем і випакував багаж.
Власник готелю має бібліотеку, сказав Клерфе. Він, можна сказати, учений. А в іншому готелі в горах стіни обвішані картинами Сезанна, Утрілло й Тулуз-Лотрека ось які тут люди! Ми відразу поїдемо вечеряти?
Куди?
До Бріссаґо, під італійським кордоном. Десять хвилин звідси до ресторану, який зветься «Джардіно».
Ліліан роззирнулась.
Тут цвітуть гліцинії!
Грона блакитних квітів дерлися по білих стінах будинків. Мімоза висипала свої золоті квіти й пірїсте листя понад муром, що оточував чийсь сад.
Весна, сказав Клерфе. Хай Бог благословляє «Джузеппе», який пересуває пори року.
Авто їхало повільно вздовж озера.
Мімози, сказав Клерфе, киваючи на квітучі дерева над озером. Цілі алеї. А цей пагорб заріс ірисами й нарцисами. Село зветься Порто Ронко. А там, на горах, лежить Ронко. Побудували їх римляни.
Він припаркував авто біля довгих камяних сходів, і вони увійшли до невеликого ресторану. Клерфе замовив пляшку вина, шинку, креветок з рисом і сир із Валле Маджі. Усередині не було людно. Вікна були повідкривані, повівав лагідний вітерець. На столі стояла ваза з білими камеліями.
Ви тут мешкали? запитала Ліліан. Біля цього озера?
Так. Майже рік. Після втечі з табору й потім після війни. Я думав побути тут лише кілька днів, але лишився набагато довше. Я відчув, що потребую цього. То було лікування, яке полягало на безділлі: сонце, ящірки на мурах Я лікувався тим, що годинами дивився на небо й на озеро, прагнучи все забути, щоб нарешті мої очі перестали втуплюватися в одну цятку, і я зрозумів, що природа навіть не помітила двадцяти років людського безумства. Салют!
Ліліан випила ковток легкого італійського вина.
Я помиляюся, чи то їжа дивовижно смачна?
Їжа дивовижно смачна. Ресторатор міг би стати шеф-кухарем у будь-якому великому готелі.
Чому ж не став?
Колись був. Але йому більше подобається рідне село.
Я щаслива, Клерфе, сказала Ліліан. На додачу мушу зізнатися, що не знаю навіть, що це слово означає.
Я також не знаю.
Ви ніколи не були щасливим?
Часто. Але щоразу інакше.
Коли найбільше?
Коли був сам, відказав Клерфе.
Ліліан засміялася.
Куди ми підемо тепер? Чи є тут ще такі зачаровані ресторатори й готелярі?
Багато. Уночі, коли місяць у повні, з озера виринає скляний ресторан. Він належить одному з синів Нептуна. Там можна почастуватися старими римськими винами. Натомість зараз ми підемо до бару, де є ще вино, давно вже розпродане в Парижі.
Вони знову поїхали в Асконy. Клерфе залишив авто перед готелем. Вони пішли вздовж площі й зійшли сходами до якогось підвалу. Внизу був маленький бар.
Я не мушу вже нічого пити, сказала Ліліан. Я пяна мімозами. Усе довкола просто в них потонуло. Що це за острів на озері?
У римську добу там стояла, мабуть, святиня Венери. Тепер хтось має там ресторан. Але інколи вночі при повному місяці там ще блукають давні боги. Потім власник наступного ранку знаходить багато порожніх пляшок із неторканими корками. Час від часу Пан відсипляється на острові після нічної пиятики й прокидається пополудні. Тоді чути його флейту, а на всіх радіостанціях починає фонити.
Це вино чудесне. Що це таке?
Старе шампанське, яке прекрасно відлежалося в тутешньому підвалі. На щастя, античні боги в цьому нічого не тямлять, бо інакше б давно його випили. Шампанське відкрили щойно в середньовіччі.
Це вино чудесне. Що це таке?
Старе шампанське, яке прекрасно відлежалося в тутешньому підвалі. На щастя, античні боги в цьому нічого не тямлять, бо інакше б давно його випили. Шампанське відкрили щойно в середньовіччі.
До готелю вони поверталися пішки. На стіні якогось дому висів розіпятий Христос. Навпроти був вхід до ресторану. Спаситель мовчки заглядав в освітлене приміщення, з якого лунали сміх і галас. Ліліан мала враження, що у звязку з цим треба було б щось сказати але слів забракло.
Ліліан стояла біля вікна у своїй кімнаті. За вікном було озеро, ніч і вітер. Весна шуміла в платанах на площі та в хмарах. Увійшов Клерфе. Він обняв її. Вона обернулася і подивилася на нього. Він поцілував її.
Ти не боїшся? поцікавилася вона.
Чого?
Що я хвора?
Я боюся, що під час перегонів зі швидкістю двісті кілометрів за годину в мене може тріснути передня опона.
Ліліан глибоко зітхнула й подумала: «Ми в схожій ситуації. Обоє не маємо майбутнього! Його майбутнє сягає тільки до наступних перегонів, а моє до наступної кровотечі». Вона усміхнулася.
Є така історія, сказав Клерфе. У Парижі в добу гільйотини вели певну людину на екзекуцію. Стояла зима, і було далеко до місця страти. Конвоїри зупинилися дорогою, щоб напитись вина. Коли самі випили, запропонували пляшку засудженому. Цей узяв її, покрутив, розглядаючи, і врешті сказав: «Сподіваюся, що жоден із нас не носить у собі якоїсь заразної хвороби», і теж випив. А за півгодини його голова скотилася до кошика. Цю історію розповіла мені моя бабця, коли мені було десять років. Вона мала звичай випивати впродовж дня пляшку кальвадосу. Їй пророкували ранню смерть. Але вона живе досі, а пророки давно вже померли. Я взяв пляшку цього старого шампанського з бару в підвалі. Кажуть, навесні воно піниться дужче, ніж в інші пори року. Бо тоді відчуває життя. Я залишаю його вам тут.
Він поставив пляшку на підвіконні, але відразу переставив на столик.
Не можна, щоб вино опинялося у світлі місяця. Місяць убиває його аромат. То теж слова моєї бабці.
Клерфе рушив до дверей.
Клерфе, покликала Ліліан. Він озирнувся. Я виїхала звідти не для того, щоб залишитися на самоті.
8
Перед ними був Париж зі своїми передмістями сірими, потворними, дощовими. Але що далі вони рухалися усередину міста, то сильніше він їх зачаровував. Завулки й вулиці вигулькували, наче картини Утрілло й Пісарро, сірість зблідла і стала майже сріблястою, раптом зявилася ріка з мостами й буксирами, деревами та баржами, барвистими рядами букіністів і старих камяниць на правобережжі Сени.
Саме звідси, розповідав Клерфе, забрали на страту Марію-Антуанетту. А в ресторані навпроти можна дуже смачно попоїсти. Мабуть, тут голод і історія всюди повязані між собою. Де ти хочеш зупинитися?
Там, відповіла Ліліан і показала на той бік річки, де світлішав фасад маленького готелю.
Ти знаєш цей готель?
Звідки мені його знати? запитала Ліліан.
Ти ж тут жила.
Коли я жила тут, то переважно ховалася у підвалі одного продавця овочів.
Може, тобі краще зупинитися десь у шістнадцятому окрузі? Чи у стрийка?
Стрийко такий скупий, що сам, напевно, тулиться в одній кімнаті. Поїдьмо в той готель і запитаймо, чи є у них вільні номери. А де ти мешкатимеш у Парижі?
У готелі «Ріц».
Я так і знала, сказала Ліліан.
Клерфе похитав головою.
Я не такий багатий, щоб мешкати деінде.
Вони проїхали міст бульвару Сен-Мішель, по набережній Ґранд Оґюстен і зупинилися біля готелю «Біссон». Коли вони виходили з машини, у дверях готелю зявився служник з валізами.
Це й буде моя кімната, сказала Ліліан. Хтось якраз виїжджає.
Ти справді хочеш тут мешкати? Просто тому, що побачила цей готель із другого боку ріки?
Ліліан кивнула.
Я, власне, й збираюся так жити. Без жодних особливих рекомендацій і упереджень.
Покій був вільний. Готель не мав ліфта, але номер, на щастя, містився на першому поверсі. Сходи були зачовгані й старі. Покій виявився малим і скупо умебльованим, але ліжко виглядало непогано й була ванна. Меблі стояли сучасні, за винятком барокового столика, який стояв, наче князь поміж невільників. Шпалери були старі, електричне світло тьмаве зате за вікном виблискувала річка, виднілися набережні, Консьєржері, дзвіниця собору Паризької Богоматері.
У будь-який момент, якщо ти матимеш бажання, можеш звідси виїхати, сказав Клерфе. Дехто забуває про це.
У будь-який момент, якщо ти матимеш бажання, можеш звідси виїхати, сказав Клерфе. Дехто забуває про це.
Куди? До тебе в «Ріц»?
Не до мене, а в «Ріц», відказав Клерфе. Я мешкав там під час війни півроку. З бородою і під іншим прізвищем. У дешевих номерах. А в іншій половині готелю, з вікнами на Вандомську площу, жили високопоставлені нацистські бонзи. Це було дуже знаменно.
Служник приніс валізи. Клерфе рушив до дверей.
Ти повечеряєш зі мною?
Коли?
О девятій.
Добре, о девятій.
Вона подивилася йому вслід. Під час мандрівки вони ані словом не перекинулися про ніч в Асконі. «Французька мова дуже зручна, подумала вона. Легко переходити з «ти» на «ви» і навпаки, усе дуже просто, як у грі». Почувши ревіння «Джузеппе», Ліліан підійшла до вікна.
Він, може, повернеться, а може, ні. Вона цього не знала, але це й не було аж таким важливим. Важливе те, що вона в Парижі, що вечір і що вона дихає. На бульварі Сен-Мішель загорілося зелене світло, і, мов розлючена зграя хортів, услід за «Джузеппе» кинулося стадо «сітроенів», «рено» і вантажівок. Ліліан не могла пригадати, чи бачила вона коли-небудь стільки автомобілів. Під час війни їх було мало. Шум був неабиякий, але в її вухах він звучав, як орган, на якому залізні руки грали потужне «Te Deum».
Ліліан розпакувала свої речі. Взяла вона з собою небагато. Грошей мала теж обмаль. Зателефонувала до стрийка. Телефон не відповідав. Стрийко вже кілька років, як відмовився від телефону.