На мить її охопила паніка. Вона отримувала гроші щомісяця через банк і тривалий час не мала від стрийка жодної вістки. Неможливо, щоб він не жив. Дивно, що саме це перш за все спало на думку! Може, виїхав, мешкає деінде. Ліліан поцікавилася в готелі про адресну книжку. У них була тільки стара, з першого року війни, а нова телефонна книжка ще не зявилася. Крім того, в Парижі бракувало вугілля. Увечері в кімнаті робилося холодно. Ліліан накинула плащ. Добре, що, покидаючи санаторій, прихопила кілька вовняних речей. Думала, що комусь їх тут подарує. Тепер була задоволена, що має їх. Сірі, брудні сутінки починали вповзати у вікно. Ліліан покупалася, щоб зігрітися, і лягла в ліжко. Уперше, відколи виїхала, вона була сама. Уперше віддавна справді була сама. Грошей їй могло вистачити найбільше на тиждень. Разом із темрявою знову зявилася паніка. Хтозна, де був тепер її стрийко. Може, з ним щось сталося, а може, помер. Може, й Клерфе зник уже в цьому невідомому місті, переїхав до іншого готелю, почав інше життя, і вона теж про нього більше ніколи не почує. Ліліан морозило. Романтика швидко зникла перед фактом холоду й самотності. У теплій клітці санаторію зараз тихо дзенькали рури центрального опалення.
Хтось постукав. За дверима стояв готельний посланець із двома згортками. В одному з них були квіти. Мабуть, від Клерфе. Вона швидко тицьнула хлопцеві в тьмяному приміщенні завеликі чайові. У другому згортку була вовняна ковдра. «Думаю, що може тобі знадобитися, писав Клерфе. У Парижі й далі бракує вугілля». Ліліан розстелила ковдру. З неї випали дві невеликі коробки. В обох були лампочки. «Французькі готелярі завжди заощаджують на світлі, коментував Клерфе ще один подарунок. Якщо замінити лампочки, які є у твоїй кімнаті, новими, світло відразу стане удвічі яснішим».
Ліліан послухалася його поради. Принаймні мепер вона могла читати. Посланець приніс їй газету. Зазирнула в неї, але за хвильку відклала. Це все вже її не обходило. Вона ніколи не дізнається, хто наступного року стане президентом, ані які партії засідатимуть у парламенті. Зрештою, це її й не цікавило, вона вся просякла спрагою життя. Власного життя.
Вона одягнулася. У неї збереглася остання адреса стрийка, півроку тому вона отримала від нього листа з цією адресою. Треба поїхати туди й розпитати.
Виявилося, що стрийко мешкав за старою адресою, він відмовився лише від телефону.
Твої гроші? запитав він. Як хочеш. Я посилав їх тобі щомісяця в Швейцарію, дуже важко було отримати дозвіл на пересилання. Я можу виплачувати їх тобі щомісяця тут, у Франції. На яку адресу пересилати?
Я не хочу отримувати їх щомісяця. Я хочу забрати все відразу.
Навіщо?
Хочу купити собі різне вбрання.
Старий витріщив на неї очі.
Ти так сама, як і твій батько. Якби він
Він не живе, стрийку Ґастоне.
Ґастон поглянув на свої великі бліді долоні.
Ти не маєш надто багато грошей. Що ти збираєшся тут робити? Господи, якби я мав таке щастя жити в Швейцарії!
Ґастон поглянув на свої великі бліді долоні.
Ти не маєш надто багато грошей. Що ти збираєшся тут робити? Господи, якби я мав таке щастя жити в Швейцарії!
Я жила не в Швейцарії, а в лікарні.
Ти не знаєшся на грошах і розтринькаєш їх за кілька тижнів. Усе розтринькаєш.
Можливо, сказала Ліліан.
Стрийко перелякано подивився на неї.
А коли все витратиш, що тоді?
Я не буду для вас тягарем.
Ти повинна вийти заміж. Ти здорова?
Чи я інакше була б тут?
Отже, ти повинна вийти заміж.
Ліліан розсміялася. Його наміри були надто прозорі: хотів перекинути відповідальність за неї на когось іншого.
Повинна вийти заміж, повторив Ґастон. Я міг би познайомити тебе з кількома людьми.
Ліліан знову розсміялася, проте їй було цікаво, що зробить старий. «Йому, мабуть, під вісімдесят, думала вона, але поводиться він так, ніби має передбачити все ще на вісімдесят років наперед».
Добре, відповіла Ліліан. А тепер скажи мені таке: що ти робиш на самоті?
Спантеличений старий підвів свою пташину голівку.
Та мало що. Я завжди зайнятий. Дивне питання. Не розумію, чому ти запитуєш.
Тобі ніколи не спадало на думку забрати все, що в тебе є, поїхати світ за очі й усе протринькати?
Ти така сама, як і твій батько! зневажливо сказав старий. Він ніколи не мав почуття обовязку й почуття відповідальності. Треба буде спробувати знову призначити тобі опікунів!
Це тобі не вдасться. Ти вважаєш, що я марную гроші, а я вважаю, що ти марнуєш своє життя. Нехай кожен залишається при своїй думці. І дістань мені гроші не пізніше завтрашнього дня. Я хочу якнайскоріше купити собі сукні.
А де ти їх купиш? швидко запитав старий марабу.
У Баленсіаґи. Не забудь, що це мої гроші.
Твоя мати
До завтра, сказала Ліліан і ледь торкнулася губами лоба старого.
Послухай, Ліліан, не роби дурниць! Ти зодягнена дуже добре, вбрання в цих будинках моди коштують маєток!
Цілком можливо, відповіла Ліліан і подивилася на сірий двір і сірі вікна навпроти, в яких відбивалися рештки сонця, наче відполіровані сланці.
Ти така сама, як твій батько. Старий був щиро наляканий. Така сама! Ти могла б зараз жити без турбот, коли б не його вічні фантазії.
Стрийку Ґастоне, кажуть, у наш час можна покінчити з грошима двома способами. Один із них заощаджувати, а потім втратити їх під час інфляції, інший витратити їх. А тепер скажи мені, як тобі ведеться.
Ґастон нервово махнув рукою.
Сама бачиш. Мені важко. Такі часи! Я бідний.
Ліліан роззирнулася. Вона побачила красиві старовинні меблі, фотелі в чохлах, кришталеву люстру, перевязану марлею, кілька добрих картин.
Ти завжди був скупий, стрийку Ґастоне. Ти й зараз такий?
Якийсь час він розглядав її своїми темними пташиними очками.
Хочеш жити тут? Але ж у мене обмаль місця.
Місця у тебе досить, але я не хочу жити тут. Скільки тобі, власне кажучи, років? Здається, ти на двадцять років старший за батька?
Старий, вочевидь, був збитий з пантелику.
Ти ж знаєш. То навіщо запитувати?
А ти не боїшся смерті?
Ґастон помовчав з хвилину, після чого тихо сказав:
У тебе жахливі манери.
Ти маєш рацію. Мені не варто було тебе запитувати про це.
Я почуваюся цілком пристойно. Якщо ти розраховуєш скоро отримати спадок, то тебе чекає розчарування.
Ліліан подивилася на скривдженого старого марабу.
Ні, не розраховую. Я живу в готелі й ніколи не буду для тебе тягарем.
У якому готелі? квапливо запитав Ґастон.
У «Біссон».
Слава Богу! Я б не здивувався, якби ти оселилася в «Ріц».
Я також, сказала Ліліан.
Трохи згодом по неї зайшов Клерфе. Вони поїхали в ресторан «Ґран Вефур».
Як відбулася твоя перша зустріч із тутешнім світом? запитав він.
У мене таке відчуття, ніби я опинилася серед людей, які збираються жити вічно. У будь-якому разі вони так поводяться. Вони так перейнялися грошима, що забули про життя.
Клерфе розсміявся.
А під час війни всі присягалися, що більше не повторять цієї помилки, якщо виживуть. Але людина швидко все забуває.
І ти теж усе забув? запитала Ліліан.
Намагався щосили. Але мені не зовсім вдалося.
Може, я кохаю тебе саме тому?
Ти мене не кохаєш. Якби ти мене кохала, то не вживала б цього слова так легковажно. І не говорила б мені цього.
Я кохаю тебе тому, що ти не думаєш про майбутнє?
Тоді ти мусила б кохати кожного чоловіка в санаторії. Ми будемо їсти морські язики зі смаженим мигдалем і запивати їх молодим монтраше.
Тоді чому я тебе кохаю?
Тому, що я з тобою. І тому, що ти любиш життя. А я для тебе безіменна частка життя. Це небезпечно.
Для кого?
Для того, хто безіменний. Його в будь-який час можна замінити.
Мене теж, сказала Ліліан. Мене також, Клерфе.
У цьому я не зовсім упевнений. Розумна людина на моєму місці втекла б якнайскоріше.
Ти не настільки захоплений.
Завтра я відїжджаю.
Куди? запитала Ліліан, не повіривши йому.
Далеко. Мушу їхати до Рима.
А я до Баленсіаґи. Купити сукні. Це ще далі, ніж Рим.
Я дійсно відїжджаю. Необхідно потурбуватися про новий контракт.
Добре, мовила Ліліан. Отже, у мене буде час кинутися в авантюру з модними кравцями. Стрийко Ґастон із задоволенням віддав би мене під опіку або видав заміж.
Клерфе подивився на неї.
Він хоче знову увязнити тебе, хоча ти ще не встигла дізнатися, що таке свобода?
А що таке свобода?
Клерфе посміхнувся.
Я теж не знаю. Знаю тільки одне: свобода це не безвідповідальність і не життя без мети. Легше зрозуміти, якою вона не буває, аніж якою вона є.
Коли ти повернешся? запитала Ліліан.
За кілька днів.
Ти маєш коханку в Римі?
Авжеж.
Так я й думала.
Чому?
Було б дивно, якби ти жив сам. Я також не жила сама, коли ти зявився.
А тепер?
Тепер, сказала Ліліан, я тут надто пяна сама собою, щоб могла над цим замислюватись.
Наступного дня Ліліан поїхала до Баленсіаґи. Крім спортивного одягу, в неї було небагато вбрань. Деякі пошиті були ще за воєнною модою, інші зосталися після матері, перероблені дешевою кравчинею.
Ліліан уважно обстежувала жінок, що сиділи біля неї. Вивчала їхнє вбрання і шукала в їхніх обличчях того самого очікування, яке було в ній. І не знаходила його. Бачила натомість підстаркуватих надутих папуг, які були понад міру напомаджені й очима, всіяними зморшками, без повік, дивилися на молодших жінок, а також молодиць із крихкою елегантністю, яких скептичні погляди не виражали нічого, окрім незрозумілого зачарування тим, що вони просто живуть. Між ними сиділа гарненька зграйка американок, балакучих, щебетливих і геть наївних. Тільки де-не-де в збудженій порожнечі, наче лагідний вогник, що вже пригасає, але все ще спалахує серед темряви, майнуло обличчя не першої молодості, що має в собі якусь магічну силу, без паніки, зате з рідкісним чаром, інколи властивим старінню, який не іржа, а як патина на шляхетному посуді вивищує його красу.
Розпочався парад манекенниць. Ліліан чула міський галас, що зливався у какофонію сталі, бетону й машин. Здавалося, ніби то вітер навіяв звідти манекенниць, що рухаються на худорлявих ногах, наче якісь штучні тварини, стрункі хамелеони, які змінюють сукні, як колір шкіри, і мовчки вихляють поміж стільців. Ліліан вибрала пять моделей.
Хочете приміряти відразу? поцікавилася продавчиня.
А я можу?
Так. Ці три пасуватимуть вам, а ті трохи завеликі.
Коли я могла б їх забрати? запитала Ліліан.
А коли ви їх потребуєте?