Негайно.
Продавчиня розсміялася.
Негайно тут означає за три-чотири тижні не раніше.
Я потребую їх негайно. Чи можу я купити моделі, які мені пасують?
Продавчиня похитала головою.
На жаль, ні, ми потребуємо їх щодня. Але ми зробимо, що в нашій силі. Ми завалені роботою, мадемуазель. Якби ми реалізовували замовлення по черзі, вам довелося б чекати шість тижнів. Може, ми приміряємо оцю чорну вечірню сукню?
Зразки суконь перенесли до кабіни, викладеної дзеркалами. Разом із ними увійшла кравчиня, щоб зняти мірку.
Чудовий вибір, мадемуазель, сказала продавчиня. Сукні вам пасують так, наче були для вас спроектовані. Месьє Баленсіаґа зрадіє, коли побачить їх на вас. Шкода, що його зараз нема.
А де він? запитала Ліліан винятково з ввічливості, стягуючи водночас сукню.
У горах. Продавчиня назвала місцевість, з якої приїхала Ліліан. Це пролунало у вухах Ліліан так, мовби та сказала: «Тибет». Він поїхав туди на відпочинок, додала продавчиня.
Там справді можна відпочити.
Ліліан випросталася і поглянула в дзеркало.
Ось бачите! сказала продавчиня. Саме це я мала на увазі. Більшість жінок купують те, що їм подобається. Ви ж купили щось, у чому вам гарно. Чи не так? поцікавилася жінка у кравчині.
Кравчиня кивнула.
Тепер іще плащ!
Вечірня сукня була чорна, як вугіль, з дрібкою мексиканського червоного кольору, і обтисла, плащ до неї був натомість широкий і нагадував пелерину, пошиту з напівпрозорого матеріалу, який відставав, мовби накрохмалений.
Шикарно, сказала продавчиня. Ви виглядаєте, як упалий янгол.
Ліліан придивилася до себе. З великого трираменного дзеркала на неї дивилося троє жінок, дві у профіль і одна в анфас, а коли відсунулась трохи набік, побачила в дзеркалі ззаду четверту, яка була обернута спиною і, здавалося, рушала до виходу.
Шикарно! повторила продавчиня. Чому Луcіль не вміє цього так носити?
Хто така Луcіль?
Наша найкраща манекенниця. Та, яка презентувала цю сукню.
«Чому вона мала б це саме так носити? подумала Ліліан. Вона ще буде носити тисячу інших суконь і буде мати безліч показів моди, а потім вийде заміж, матиме дітей і постаріє. А я носитиму цей плащ тільки одне літо».
Чи можливо було б пошити це скоріше, ніж за чотири тижні? поцікавилася Ліліан. Принаймні на один тиждень? У мене мало часу.
Як ви вважаєте, мадемуазель Клод? запитала кравчиня.
Продавчиня кивнула.
Ми почнемо відразу.
Отже, коли? запитала Ліліан.
За два тижні може бути готове.
За два тижні. То для неї як два роки.
Якщо вдасться, за десять днів. Треба буде ще кілька примірок.
Добре. Якщо не можна інакше.
Справді, не можна інакше.
Ліліан щодня приходила на примірку. Тиша в кабіні якимсь дивним чином зачаровувала її. Інколи вона чула зовні голоси інших жінок, але срібло й сірість власної кабіни відмежовували її від міського гаму. Біля неї увихалася кравчиня, наче жрець на службі в якогось ідола. Заколювала, збирала матеріал у фалди, морщила, кроїла, бурчала незрозумілі слова, бо губами стискала шпильки, стояла навколішки й натягувала, гладила обережно, колінкувала то назад, то вперед, мовби під час якоїсь церемонії, що повторювалася знову та знову. Ліліан стояла непорушно й бачила перед собою в дзеркалах трьох жінок, які були схожі на неї, а водночас якимсь дуже холодним чином дистанціювалися від неї, з ними на її очах робилося щось, що тільки здалека, здавалося, мало звязок з нею, а попри те її глибоко змінювало. Інколи штора її кабіни відхилялася, і всередину заглядала інша клієнтка, квапливо інспектуючи поглядом невтомних войовниць статі, з зацікавленням, але водночас із настороженістю. Ліліан відчувала тоді, що не має з цим нічого спільного. Вона не полювала на чоловіка, полювала на життя.
У процесі цих днів розвинулися взаємини дивної чужої інтимності між нею та жінками в дзеркалі, які змінювалися разом із кожним новим вбранням. Вона розмовляла з ними без слів, відображення посміхалися до неї, не посміхаючись. Вони були серйозні і якимсь тихим, сумним чином близькі між собою, як сестри, які виховалися окремо й ніколи не підозрювали, що колись побачаться. А тепер відбулося, немов уві сні, оце мовчазне рандеву, сповнене лагідної меланхолії, бо незабаром вони знову муситимуть розлучитися і не побачаться вже ніколи. Навіть одяг з іспанським акцентом мав у собі щось із того: позбавлена світла, драматична чернь оксамиту, бухаюча раптовим полумям тропічна червінь шовку, широкі плащі, в яких тіло здавалося майже нематеріальним, і важка парча коротких камізельок, що їх носять тореадори й з-за яких визирали пісок, і сонце, і раптова смерть.
Повернувся Баленсіаґа. Він мовчки придивився до однієї з примірок. Наступного дня продавчиня принесла до кабіни щось срібне, що скидалося на шкіру риби, яка ніколи не бачила сонця.
Месьє Баленсіаґа хотів би, щоб ви мали цю сукню.
Я мушу зупинитися. Я купила вже більше речей, ніж повинна, щодня щось докуповувала.
Але приміряйте, будь ласка. Напевно ви її візьмете. Продавчиня усміхнулася. Та й ціна буде така, що ви залишитесь задоволеною. Дім моди Баленсіаґи хотів би, щоб ви носили його вбрання.
Ліліан вдягнула те срібне «щось». Воно було майже перлового кольору, але замість зробити її блідішою, додало барв її обличчю і рукам, оздоблюючи їх золото-брунатним відтінком.
Я візьму її, зітхнула вона. Таку сукню відкинути важче, ніж залицяння Дон Жуана й Аполлона.
Не завжди, але в цей момент саме так і було. Вона жила в невагомому, сірому та срібному світі. До полудня довго спала, потім ішла до Баленсіаґи, відтак мандрувала без мети вулицями, а потім сама вечеряла в готельному ресторані. Ресторан належав до найкращих у Парижі, хоча вона про це раніше й не здогадувалася. Вона не прагнула товариства й не дуже відчувала брак Клерфе. Анонімне життя, яке різко напирало на неї з вулиць, кавярні й ресторану, було доволі потужне й незвідане, тому вона не відчувала, що її особисте життя чимось обділене. Ліліан дозволила течії підхопити її, натовп ніс її, але не жахав, вона любила його, бо він був життям, невідомим, безглуздим життям, що марнується на безглузді вчинки, які вигойдувалися на його хвилях, наче буйки на морі у вітряну погоду.
Не завжди, але в цей момент саме так і було. Вона жила в невагомому, сірому та срібному світі. До полудня довго спала, потім ішла до Баленсіаґи, відтак мандрувала без мети вулицями, а потім сама вечеряла в готельному ресторані. Ресторан належав до найкращих у Парижі, хоча вона про це раніше й не здогадувалася. Вона не прагнула товариства й не дуже відчувала брак Клерфе. Анонімне життя, яке різко напирало на неї з вулиць, кавярні й ресторану, було доволі потужне й незвідане, тому вона не відчувала, що її особисте життя чимось обділене. Ліліан дозволила течії підхопити її, натовп ніс її, але не жахав, вона любила його, бо він був життям, невідомим, безглуздим життям, що марнується на безглузді вчинки, які вигойдувалися на його хвилях, наче буйки на морі у вітряну погоду.
Ви зробили гарні закупи, сказала продавчиня під час останньої примірки. Ці сукні ніколи не вийдуть з моди. Ви зможете носити їх роками.
«Роками» подумала Ліліан з легким трепетом і усміхнулася.
9
Прокинулася вона, ніби під лагідним хмелем. Майже два тижні провела серед суконь, капелюхів і туфель, наче пяниця в пивниці. Коли доставили перші сукні, вона послала рахунки стрийкові Ґастонові, який, щоправда, передав їй до готелю місячну пенсію, але крім того ні гроша. Віднікувався, що оформлення займає багато часу.
Наступного дня зявився знервований Ґастон. Він покрутився трохи готелем, повідомив, що вона безвідповідальна, і несподівано зажадав, щоб переїхала до нього.
Щоб ти мене мав під контролем?
Щоб ти заощаджувала гроші. Це злочин витрачати стільки на сукні. За такі гроші вони мусили б бути із золота!
Вони і є із золота, тільки ти цього не бачиш.
Розпродати добрі акції, що приносять відсоток, задля кількох ганчірочок! лементував Ґастон. Треба тебе віддати під опіку!
Спробуй. Кожен суддя у Франції мене зрозуміє і натомість почне за тобою спостерігати. Якщо ти якнайшвидше не повернеш мені мої гроші, я куплю удвічі більше суконь і надішлю тобі рахунки.
Удвічі більше ганчірочок? Та ти
Ні, стрийку Ґастоне, я не шалена, то ти шалений. Ти, що не дозволяєш собі нічого зайвого, аби кілька спадкоємців, яких ти ненавидиш і ледве знаєш, розтринькали потім твоє майно. Але не говорімо вже про те! Лишися на обід. Тутешній ресторан винятково добрий. Я вдягну для тебе одну з тих ганчірочок.
Це виключено! Розтринькувати гроші ще й на
Я тебе запрошую. Я маю тут кредит. Під час обіду зможеш мені далі розповідати, як живуть розсудливі люди. Тепер я голодна, як лещетар після шести годин тренування. Ні, навіть дужче! Примірювання дуже сприяє апетитові. Почекай на мене внизу. За пять хвилин я буду готова.
За годину Ліліан зійшла вниз. Ґастон, блідий від злості й довгого чекання, сидів за столиком, на якому стояв якийсь вазонок і лежало кілька журналів мод. Він не замовив собі навіть аперитиву. Ліліан мала велику втіху з того, що він не відразу її упізнав. Зате, коли побачив, як вона спускається тьмяно освітленими сходами, підкрутив вуса, випростався й окинув її поглядом старосвітського завсідника.
Це я, стрийку Ґастоне, сказала Ліліан. Сподіваюсь, ти знаєш, що таке інцест.
Ґастон закашлявся.
Дурниці, прохрипів він. Просто я погано бачу. Коли я бачив тебе востаннє?
Два тижні тому.
Ні, я не про те. Раніше.
Десь чотири роки тому я була тоді заморена голодом і геть розгублена.
А тепер?
Тепер я й далі заморена голодом, але дуже рішуча.
Ґастон витягнув із кишені пенсне.
Для кого ти купила ці вбрання?
Для себе.
Ти не маєш жодного
Єдиними чоловіками в горах, які підходили до одруження, були інструктори лещетарів. У комбінезонах лещетарів вони презентуються непогано, а так виглядають, як селяни, вифранчені на свято.
Отже, ти цілковито самотня?
Авжеж, але не так, як ти, відповіла Ліліан і рушила до ресторану.
Що б ти зїла? запитав Ґастон. Звичайно, то я тебе запрошую. Сам я не голодний. А що для тебе? Напевно, щось легке? Омлет, фруктовий салат, трохи води Віші.
Для мене, перебила його Ліліан, на початок морських їжаків дванадцять штук і горілку.