Звичайно. Ти вже не читаєш спортивних вістей?
Ґольманн знітився.
Спочатку читав. Потім припинив. Маразм, правда?
Навпаки, дуже розсудливо. Ти почнеш читати, коли знову їздитимеш.
Так, сказав Ґольманн. Коли знову їздитиму. І коли виграю великий приз. З ким ти їхав у пробігу?
З Торріані.
Рушили до входу. Схили гір червоніли від сонця. Лещетарі шмигали в цьому блиску, мов чорні коми.
Гарно тут, зауважив Клерфе.
Авжеж, гарна вязниця.
Клерфе не відповів. Він знав інші вязниці.
Ти тепер завжди їздиш із Торріані? запитав Ґольманн.
Ні. Раз з одним, раз із другим. Чекаю на тебе.
Клерфе сказав неправду. Уже півроку він їздив із Торріані на всіх перегонах спортивних авт. Але що Ґольманн не читав спортивних вістей, то ця брехня була невинна. Зате подіяла на Ґольманна, як вино. На його чолі зявилися краплі поту.
Ти домігся чогось у пробігу? поцікавився він.
Ні. Ми спізнилися.
Звідки ви їхали?
З Відня. То була безглузда ідея. Усі совєтські патрулі затримували нас дорогою. Усі думали, що ми хочемо захопити Сталіна або підкласти десь динаміт. Зрештою, я не хотів виграти, тільки випробувати нове авто. Але ж у них там дороги, в тій російській зоні! Як з льодовикової епохи.
Ґольманн розсміявся.
То була помста «Джузеппе»! А де ти їздив раніше?
Клерфе підняв руку.
Напиймося чогось. І зроби мені певну послугу: упродовж перших днів розмовляймо про все, тільки не про перегони й авта!
Але ж, Клерфе! То про що ж ми розмовлятимемо?
Це лише кілька днів.
До біса! Щось сталося?
Ні, ні. Просто я втомлений. Я хотів би відпочити й кілька днів не чути про цю холєрно ідіотичну забаву, коли люди ганяють колами на супершвидких машинах. Розумієш, що я маю на увазі?
Звичайно, сказав Ґольманн. Але в чому справа? Що сталося?
Нічого, відказав роздратований Клерфе. Просто я марновірний, як і кожен інший. Мій контракт закінчується і не був поновлений. Я не хочу викликати вовка з лісу. Це все.
Клерфе, хто розбився?
Феррер. На зовсім легеньких, просто-таки гівняних перегонах на узбережжі.
Помер?
Ще ні. Але йому ампутували ногу. А та навіжена баба, яка вешталася з ним від перегонів до перегонів, фальшива баронова, не хоче його тепер бачити. Сидить у казино й реве. Не хоче каліки. А тепер ходімо, поставиш мені горілку. Рештка мого коньяку зникла в пащі водія снігового плуга, який має більше розуму, ніж ми, його авто ніколи не перевищує пяти кілометрів за годину.
Сиділи в холі за малим столиком біля вікна. Клерфе роззирнувся.
Хіба тут лише самі хворі?
Ні. Є також здорові, які провідують хворих.
Ну, звичайно! Оті, що з блідими обличчями, то хворі?
Ні, то якраз здорові! Ґольманн розсміявся. А бліді вони тому, що приїхали зовсім недавно. Натомість ті засмаглі, як спортсмени, то хворі, які перебувають уже віддавна.
Офіціантка принесла склянку помаранчевого соку для Ґольманна й малу карафку горілки для Клерфе.
Як довго думаєш тут залишитися? запитав Ґольманн.
Кілька днів. Де б я міг оселитися?
Найкраще в «Палас Готелі». У них там добрий бар.
А звідки ти про це знаєш?
Ми ходимо туди, коли час від часу вдається нам звідси чкурнути.
Чкурнути?
Так, часом уночі, коли ми хочемо відчути себе здоровими. Це, правда, заборонено, але краще вже похмілля, ніж безрезультатні дискусії з Богом, чому людина хворіє. Ґольманн витягнув із кишені на грудях плескату пляшку й долив до своєї склянки трішки алкоголю. Це джин, пояснив він. Теж помагає.
Вам не дозволяють пити? запитав Клерфе.
Цілковитої заборони нема, але так зручніше. Ґольманн сховав пляшку до кишені. Тут на горах трохи впадаєш у дитинство.
Перед входом зупинилися сани. Ті самі, які Клерфе зустрів на шосе. Із них вийшов чоловік у чорній хутряній шапці.
Знаєш, хто це? запитав Клерфе.
Ця жінка?
Ні, чоловік.
Якийсь росіянин. Зветься Боріс Волков.
Білий росіянин?
Так. Але для різноманітності не колишній великий князь, хоч і далеко не бідний. Його батько, мабуть, своєчасно відкрив рахунок у Лондоні, але невчасно покинув Москву, його розстріляли. Дружині й синові вдалося вирватися. Вона мала, либонь, ушиті в корсеті смарагди завбільшки з горіх. У 1917 році носили ще корсети.
Клерфе розсміявся.
Ти справжнє детективне бюро! Звідки ти все це знаєш?
Тут люди швидко довідуються про себе все, відказав Ґольманн із відтінком гіркоти в голосі. За два тижні, коли закінчиться сезон лещетарів, село на решту року знову стане пліткарською глушиною.
Біля них протиснулися між столиками кілька зодягнених у все чорне курдуплів, які жваво розмовляли між собою іспанською.
Як на мале село товариство здається доволі міжнародним, зауважив Клерфе.
Бо таке і є. Смерть так і не стала шовіністкою.
У цьому я б не був такий певний. Клерфе кинув оком на двері. Вона дружина цього росіянина?
Ґольманн озирнувся.
Ні.
Росіянин і жінка увійшли досередини.
Невже ці обоє теж хворі? запитав Клерфе.
Авжеж. Але не виглядають на таких, правда?
Ні.
Часто так і є. Упродовж якогось часу людина виглядає квітучою. Потім уже ні, але тоді перестає зявлятися публічно.
Росіянин і жінка зупинилися біля дверей. Чоловік наполегливо щось переконував. Вона вислухала його, після чого енергійно труснула головою і швидко пройшла у глиб холу. Чоловік провів її поглядом, вичекав хвилину, а відтак вийшов і сів у сани.
Либонь, посварилися, промовив Клерфе не без задоволення.
Такі сцени трапляються тут щохвилини. З часом тут кожен трохи божеволіє. Психоз табору військовополонених. Пропорції міняються місцями, дрібниці набирають ваги, а важливі речі стають другорядними.
Клерфе уважно поглянув на Ґольманна.
У тебе також?
У мене також. Не можна безперервно витріщатися в один пункт.
Ці двоє мешкають тут?
Жінка. Чоловік мешкає поза санаторієм.
Клерфе підвівся з-за столика.
Поїду в готель. Де ми могли б разом повечеряти?
Тут. У нас є їдальня, у якій дозволено пригощати гостей.
Добре. О котрій?
О сьомій. Бо о девятій я мушу бути в ліжку. Як в інтернаті.
Як у війську, сказав Клерфе. Або перед перегонами. Памятаєш, як у Мілані наш командир заганяв нас до готелю, як курей до курника?
Обличчя Ґольманна проясніло.
Ґабрієлі? Він ще в ділі?
Звичайно. Що з ним могло статися? Керівники вмирають у ліжку, як генерали.
Жінка, яка була з росіянином, повернулася і попрямувала до виходу, але її затримала якась сива жінка й тихо сказала щось гострим тоном. Жінка не відповіла й озирнулася. Хвильку повагалася, врешті зауважила Ґольманна і підійшла до нього.
Крокодилиця не хоче мене випустити. Каже, що ніхто мене не пускав кататися. І що вона змушена буде донести на мене Далай-ламі, якщо я ще раз таке зроблю.
Крокодилиця не хоче мене випустити. Каже, що ніхто мене не пускав кататися. І що вона змушена буде донести на мене Далай-ламі, якщо я ще раз таке зроблю.
Тут вона помітила Клерфе й замовкла.
Ліліан, це Клерфе, сказав Ґольманн. Я розповідав вам про нього. Приїхав несподівано.
Жінка кивнула. Вона лише ковзнула поглядом по Клерфе і звернулася знову до Ґольманна.
Вона каже, що я мушу лягти в ліжко, сказала роздратовано. Тільки тому, що кілька днів тому я мала гарячку. Але я не дозволю себе увязнити. Не цього вечора! Ви зостанетеся нагорі?
Так. Ми зїмо вечерю в Передпеклі.
Я також прийду.
Кивнула й повернулася у глиб холу.
Тобі все це нагадує тибетський стиль, сказав Ґольманн. Передпеклом зветься тут приміщення, в якому можна перебувати гостям. Далай-лама це, звісно ж, наш професор, а Крокодилиця старша сестра.
А ця жінка?
Ліліан Дюнкерк. Бельгійка, мати її була росіянкою. Батьки вже померли.
Чому вона так рознервувалася через якусь дурницю?
Ґольманн знизав плечима. Тепер він здавався втомленим.
Я вже тобі говорив, що всі тут трохи божеволіють. Особливо коли хтось вмирає.
То хтось останнім часом помер?
Так, її приятелька. Учора, тут, у санаторії. Люди цим не надто переймаються, але завжди разом із небіжчиком умирає щось більше. Імовірно, трохи надії.
Авжеж, згодився Клерфе. Але це всюди так.
Ґольманн кивнув.
Тут починають умирати навесні. Частіше, ніж у Відні. Цікаво, правда?
Верхні поверхи санаторію правили за лікарню. Ліліан зупинилася перед дверима покою, в якому померла Аґнес Сомервіл. Почувши зсередини якісь голоси, прочинила двері.
Труну вже винесли. Вікна були відкриті, і дві жінки прибирали кімнату. Вода плюскотіла по підлозі, у повітрі витав запах лізолу й мила, меблі було зсунуто, і яскраве електричне світло проникало в кожен закут.
Ліліан на хвильку навіть засумнівалася, чи втрапила за адресою. Потім, однак, побачила закинутого на шафу малого плюшевого ведмедика, який був талісманом померлої.
Її вже забрали? поцікавилася.
Одна з прибиральниць підвела голову.
Перенесли її до сьомого номера. Ми мусимо тут прибрати. Завтра вранці приїде вже якась нова.
Ліліан зачинила двері. Вона знала сьомий номер то був малий покій біля багажного ліфта. Туди завше переносили мертвих, бо звідти легко можна було спустити їх уночі ліфтом. Як валізи. А останні сліди після них змивають милом і лізолом.
У покою номер сім було темно. Звідси забрали навіть свічки. Труна була вже зачинена. Під віком зникло худорляве обличчя і блискуче руде волосся. Усе було готове до переїзду. Квіти, зняті з труни, лежали на столику збоку, загорнені в шматок церати. Збоку лежали вінки, вкладені один у другий, як капелюхи в крамниці. Штори розсунуті, вікна навстіж. У покої панував гострий холод. Усередину зазирав місяць.
Ліліан прийшла, щоб іще раз побачити покійну. Але прийшла запізно. Ніхто ніколи вже не побачить блідого обличчя і блискучого волосся Аґнес Сомервіл. Цієї ночі тайкома спустять труну додолу, а далі саньми до крематорію. Там у шаленому полумї вона почне горіти, руде волосся затріщить і сипоне іскрами, туге тіло напнеться, ніби оживши, а потім усе опаде, змінюючись на попіл, і небуття, і кілька блідих спогадів.
Ліліан поглянула на труну. «А якщо вона ще жива? подумала раптом. Чи не може так трапитися, що вона отямиться у цій жахливій скрині? Хіба раніше таке не бувало? Хтозна, як часто це траплялося? Відомо лише про нечисленні випадки, коли людей рятували з летаргії, але скільки було таких, що задихнулися, нікому не відомі? Хіба це неможливе, щоб Аґнес Сомервіл пробувала тепер, саме тепер, кричати в тісній темряві шелестливого шовку, з пересохлим горлом, не в змозі видобути жодного звуку? Мабуть, я збожеволіла. Що за думки спадають мені до голови? Не треба було сюди заходити! Чому я це зробила? З якогось сентиментального пориву? Через збентеження? Чи через цю жахливу цікавість, щоб іще раз вдивитися в чиєсь мертве обличчя, наче в якусь прірву, з якої, може, вдасться видобути відповідь? Світло, я мушу запалити світло!»