Повернулася до дверей, однак зупинилася і почала прислухатися. Їй здалося, що почулося якесь шелестіння, дуже тихе, але виразне, мовби нігті дряпали шовк. Швидко намацала вимикач. Яскраве світло в одну мить вигнало ніч, місяць і жах! «Я чую духів, подумала. То була моя власна сукня! Мої власні нігті. А не втомлений, гаснучий імпульс життя, що затремтів у мертвому тілі».
Знову втупила погляд у труну, осяяну яскравим світлом. Ні, в цьому чорному лискучому ящику з бронзовими держаками не було вже життя. Навпаки в ній замкнена наймоторошніша загроза, яку знає людство. Там уже не лежала непорушно із застиглою кровю і роздутими легенями її приятелька Аґнес Сомервіл, то не була воскова копія людини, в якій увязнені соки починали повільно розкладати тіло ні, в цьому ящику чигала тільки суцільна пустка, тінь, позбавлена тіні, незбагненна пустка з вічною спрагою іншої пустки, яка жила й росла в кожній істоті, яка приходила на світ разом із кожною людиною, яка була також у ній, Ліліан Дюнкерк, і росла в мовчанні, день у день вижираючи з неї життя, щоб врешті-решт зосталася тільки оболонка життя, котру, як і цю отут, запакують до чорного ящика, мов непотріб, призначений на смітник.
Ліліан сягнула рукою по клямку. У момент, коли її торкнулася, клямка в її долоні несподівано крутнулася. Вона здавлено скрикнула. Двері відчинилися. Перед Ліліан стояв ошелешений санітар із витріщеними очима.
Що тут таке? пробурмотів. Звідки ви тут, пані, взялися? Глянув повз неї всередину покою, де штори тріпотіли на протязі. Тут було замкнено! Як ви увійшла сюди? Де ключ?
Тут не було замкнено.
Тоді хтось мусив санітар поглянув на двері. А, є в замку! Витер рукою чоло. Знаєте, хвильку тому мені здалося показав на труну. Я думав, що то ви й що
Це я і є, шепнула Ліліан.
Що?
Нічого.
Чоловік ступив крок усередину.
Ви не зрозуміли мене. Я подумав, що ви і є покійниця! Уявляєте? А я бачив у житті багато чого! Засміявся. Це називається страх проти ночі! Що ви, власне, тут робите? Номер вісімнадцять давно вже запакований.
Хто?
Номер вісімнадцять. Імені я не знаю. Зрештою, це зайве. Коли випаде комусь ґеґнути, то йому не поможе й найгарніше імя, санітар вимкнув світло й замкнув двері і сказав добродушно: Можете тішитися, панянко, що то не ви.
Ліліан вигребла з торби монету.
Це маленька компенсація за страх, якого я вам нагнала.
Санітар віддав честь і потер долонею щетину на бороді.
Глибоко вдячний. Поділюся з колегою. Після такого сумного заняття пиво завжди особливо смакує. Але прошу вас не брати нічого надто близько до серця, панянко. Колись усі ми змушені будемо в це повірити.
Так, відказала Ліліан. Є в цьому певна потіха. Авжеж, чудова потіха, правда?
У її покої дзеленчало центральне опалення. Горіли всі лампи. «Я варятка, подумала вона. Я боюся ночі. Боюся самої себе. Що я маю чинити? Я можу випити снодійне й залишити запалене світло. Можу зателефонувати до Боріса й побалакати з ним». Простягла руку до слухавки, але не піднімала. Знала, що він їй скаже. Знала також, що Боріс має рацію. Та й що з того? Людина не може жити чужим розумом. Люди живуть почуттями, а для почуттів байдуже, хто має рацію.
Вона примостилася на кріслі під вікном. «Я маю двадцять чотири роки, подумала вона, саме стільки, що й Аґнес. І я тут уже чотири роки. А перед тим шість років була війна. Що я пізнала в житті? Знищення, втечу з Бельгії, сльози, страх, смерть батьків, голод, а потім хворобу, спричинену голодом і втечею. Раніше я була дитиною. Я уже ледве можу пригадати, як виглядали міста вночі за мирного часу. Море вогнів і вулиці, залити яскравим світлом, що я з цього ще памятаю? Я знаю тільки затемнені вікна та зливу бомб із чорного неба, а потім окупацію і страх, і переховування, і холод. Щастя? Як же змаліло це безмежне слово, яке так виблискувало колись у мріях! Щастям уже здавалися не тепла кімната, а хліб, підвал, безпечне місце від обстрілів. А потім я потрапила до санаторію».
Ліліан непорушно дивилася у вікно. Унизу біля входу для постачальників і служби стояли сани. Може, приїхали вже по Аґнес Сомервіл? Торік вона увійшла весела, в хутрі та з букетом квітів головним входом до санаторію, а тепер покидала будинок крадькома, службовим входом, так, мовби не сплатила рахунку. Шість тижнів тому вона ще снувала з Ліліан плани відїзду. Відїзду примари, виїзду фата-моргани, який ніколи не здійснився.
Задзвонив телефон. На хвильку завагалася, але підняла слухавку.
Так, Борісе, вона уважно слухала. Так, Борісе Так, я розсудлива Так, я знаю, що набагато більше людей помирає через інфаркт і рак. Я читала статистику, так, Борісе. Я знаю, що так нам тільки здається, бо ми живемо вкупі тут усі на горах Так, багатьох вдається вилікувати, так-так нові ресурси, так, Борісе, я розсудлива, напевно Ні, не приїжджай Так, я кохаю тебе, Борісе, звичайно.
Задзвонив телефон. На хвильку завагалася, але підняла слухавку.
Так, Борісе, вона уважно слухала. Так, Борісе Так, я розсудлива Так, я знаю, що набагато більше людей помирає через інфаркт і рак. Я читала статистику, так, Борісе. Я знаю, що так нам тільки здається, бо ми живемо вкупі тут усі на горах Так, багатьох вдається вилікувати, так-так нові ресурси, так, Борісе, я розсудлива, напевно Ні, не приїжджай Так, я кохаю тебе, Борісе, звичайно.
Поклала слухавку.
Розсудлива, шепнула до себе, поглянувши в дзеркало, з якого дивилося на неї її обличчя, чуже, чужими очима, розсудлива! Боже мій, я надто довго була розсудлива! І навіщо? Щоб стати двадцятим чи тридцятим номером у кімнаті номер сім біля багажного ліфта? Опинитися у чорному ящику, від вигляду якого волосся їжиться на голові?
Поглянула на годинник. Наближалась девята. Перед нею була безмежна темна ніч, повна паніки та нудьги, тієї жахливої суміші, котра є сталою ознакою всіх санаторіїв, паніки перед хворобою і нудьгою регламентованого існування, які разом ставали нестерпними, бо той контраст призводив лише до загостреного відчуття повної безпорадності.
Ліліан устала. Тепер тільки б не залишатися сам на сам із собою! Унизу має бути ще кілька осіб принаймні Ґольманн і його гість.
У їдальні, крім Ґольманна та Клерфе, сиділо ще троє латиноамериканців двоє чоловіків і дебела, невисока жінка. Усі троє одягнені були начорно, усі троє мовчали. Скидалися на малі чорні пагорби посеред зали під яскравою лампою.
Вони приїхали з Боготи, пояснив Ґольманн. Їх викликали телеграфом. Донька чоловіка в рогових окулярах була навмируща. Але відколи вони тут, дівчині покращало. Тепер не знають, що робити: повертатися чи лишитися тут.
Мати могла б лишитися, а ті повернутися.
Та товста жінка не є матірю, а мачухою. І це вона дає гроші, за які живе тут Мануела. Власне, ніхто з них не хоче залишитися, навіть її батько. В Америці вони майже забули про дівчину. Регулярно присилали чеки, самі жили в Боготі, а Мануела тут від пяти років і раз на місяць писала їм листа. Батько й мачуха вже давно мають дітей, яких Мануела не знає. Усе було добре поки їй не захотілося вмирати. Тоді очевидно мусили прилетіти, хоч би з уваги на репутацію. Дружина не хотіла пускати чоловіка самого. Вона старша за нього, ревнива і знає, що надто товста. Щоб почуватися певніше, взяла з собою брата. У Боготі й без того пліткують про неї, що виштовхнула Мануелу з дому, тепер хоче показати, що її любить. Отже, це не тільки питання ревнощів, але й престижу. Якби повернулася сама, знову потрапила б на людські язики. Тому сидять тут і чекають.
А Мануела?
Батько й мачуха відразу після приїзду дуже за нею упадали, бо мала ж ось-ось померти. Бідна Мануела, яка ніколи не зазнала батьківської любові, така була щаслива, що почала набирати сил. Однак тепер батькам уже уривається терпець. Крім того, з кожним днем вони гладшають, бо діймає їх якийсь нервовий голод, і раз у раз напихаються славетними місцевими солодощами. За тиждень уже будуть Мануелу ненавидіти, що вона не квапиться на той світ.
Або призвичаяться до села, куплять цукерню й оселяться тут, сказав Клерфе.
Ґольманн розсміявся.
Ти маєш жахливу уяву.
Навпаки. Я маю тільки жахливий досвід. Але звідки ти все це знаєш?
Я ж тобі уже казав, що тут ніхто не має таємниць. Сестра Корнелія розмовляє іспанською і є повірницею мачухи.
Три чорні постаті мовчки підвелися з-за столика. Урочисто, з гідністю крокували одне за одним до виходу, щоб за мить ледь не зіткнутися з Ліліан Дюнкерк, яка влетіла до їдальні так стрімко, що товстуля перелякалася і, писнувши пронизливо, по-пташиному, відступила вбік. Ліліан підійшла квапливим кроком до столика Ґольманна та Клерфе й лише тоді озирнулася за жінкою.
Чому вона верескнула? прошепотіла. Адже я не дух! А може, вже й так? Вона почала шукати люстерко. Цього вечора, здається, я можу кожного перелякати.
Кого ще? запитав Ґольманн.
Санітара.
Що? Жозефа?
Ні, того другого, що помагає Жозефу. Знаєте його?
Ґольманн кивнув.
Нас ви не перелякаєте, Ліліан.
Вона заховала люстерко до торби.
Тут уже була Крокодилиця?
Ні, але щохвилини має надійти й викинути нас. Пунктуальна, як прусський фельдфебель.
Жозеф має варту при дверях сьогодні вночі. Ми можемо вислизнути. Підете?
Куди? До «Палас Бару»?
Куди? До «Палас Бару»?
А куди ж бо ще?
У «Палас Барі» нічого не відбувається, вклинився Клерфе. Я саме звідти прийшов.
Для нас відбувається завжди досить багато, засміявся Ґольманн. Навіть якщо нема там живої душі. Досить лише вистромити носа поза санаторієм, то все нас збуджує. Тут люди робляться скромними.
Тепер можемо вийти, сказала Ліліан. Крім Жозефа, ніхто не пильнує виходу. Другий санітар наразі зайнятий.
Ґольманн стенув плечима.
У мене температура, Ліліан. Несподівано, дідько знає, звідки вона взялася! Може, тому, що я побачив знову це заталяпане спортивне авто Клерфе.
До залу зайшла прибиральниця і почала виставляти крісла на столи, щоб вимити підлогу.
Інколи ми відривалися і з температурою, зауважила Ліліан.
Ґольманн поглянув на неї розгублено.
Я знаю. Але не сьогодні, Ліліан.
Через заталяпане спортивне авто?
Мабуть. А що з Борісом? Він не приєднається?
Боріс думає, що я сплю. Сьогодні пополудні я вже раз його змусила взяти мене на прогулянку. Вдруге він цього не зробить.
Прибиральниця розсунула штори. За вікном враз постав величний і безлюдний краєвид залиті місяцем схили, чорний ліс, сніг. У порівнянні з ним троє людей скидалися на зовсім загублених. Прибиральниця почала гасити бра. З кожною погашеною лампою краєвид, здавалося, наближався на крок до людей у їдальні.