А ось і Крокодилиця, сказав Ґольманн.
У дверях стояла старша сестра. Усміхнулася міцними щелепами й холодними очима.
Нічні посиденьки, як зазвичай! Ми закінчуємо, прошу панства! При цьому вдала, що не зауважила, що Ліліан усе ще не спить. Закінчуємо, повторила. До ліжок! До ліжок! Завтра теж буде день!
Ліліан устала.
Справді? Ви в цьому впевнені?
Цілком певна, відказала похмуро старша сестра, ваше снодійне на нічному столику, міс Дюнкерк. Ви спочиватиме, наче в обіймах Морфея!
Наче в обіймах Морфея! повторив Ґольманн з відразою, коли та відійшла. Крокодилиця королева банальних фраз. Сьогодні увечері вона обійшлася з нами ще прихильно. І чому ці вартові здоровя мусять трактувати кожного, хто потрапить до лікарні, з такою потворною поблажливістю, мовби ти дитина або кретин?
Вони мстяться за свою професію, відповіла Ліліан із ненавистю. Якщо в кельнерів і медсестер відняти це право, вони помруть від комплексу неповноцінності.
Вони стояли в холі біля ліфта.
Куди ви йдете? запитала Ліліан.
Клерфе поглянув на неї.
До «Палас Бару».
Заберете мене з собою?
Він завагався, маючи певний досвід з ексцентричними росіянками. Але потім нагадав собі сцену з саньми та погордливу міну Волкова.
Чом би й ні?
Хіба це не сумно, вона безпорадно усміхнулася, просити трішки свободи, мов якийсь пияцюра в неприступного бармена останню чарку.
Клерфе похитав головою.
Часто я й сам це робив.
Вона вперше поглянула йому просто в обличчя.
Ви? Чому саме ви?
Кожен має свою причину. Навіть камінь. Де мені на вас зачекати? Хіба ви одразу підете зі мною?
Ні. Ви мусите вийти головним входом, який стереже Крокодилиця. А відтак спуститеся серпантином, візьмете сани та підїдете ззаду зі службового входу. Я вийду туди.
Ліліан сіла в ліфт.
Ти не матимеш нічого проти, якщо я не поїду з вами? запитав Ґольманн.
Та ні, звичайно. Я ж бо завтра ще не виїжджаю.
Ґольманн допитливо зиркнув на нього.
А Ліліан? Ти не бажаєш лишитися сам?
У жодному разі. Нікому не хочеться залишатися самому.
Клерфе перетнув порожній хол. Біля дверей стояла Крокодилиця.
Добраніч, сказав Клерфе.
Gооd nіght, відповіла та, не знати чому переходячи на англійську.
Клерфе в самому кінці серпантину знайшов сани.
Чи не могли б ви підняти будку? запитав візника.
Навіщо? Морозу нема!
Клерфе не хотів садити Ліліан у відкриті сани, але не мав бажання винаходити якісь аргументи.
Для вас, може, ні, але для мене є. Я саме приїхав з Африки. Тому зашторте сани.
То інша справа. Візник зіскочив із козел і підняв будку. Може бути так?
Дуже добре. А тепер прошу заїхати до службового входу санаторію «Белла Віста».
Ліліан чекала в тонкій чорній смушевій накидці. Клерфе не здивувався б, якби вона прийшла в самій вечірній сукні без плаща.
Мені все вдалося, шепнула. Я маю ключа, Жозеф дістане за це пляшку вишнівки.
Клерфе допоміг їй сісти в сани.
Де ваше авто? поцікавилася Ліліан.
У мийці.
Коли вони минали головний вхід до санаторію, вона відкинулася в глиб темної будки.
Цього вечора ви не приїхали нагору своїм автом з огляду на Ґольманна?
Клерфе зиркнув на неї.
Чому з огляду на Ґольманна?
Щоб він його не бачив. Ви його пожаліли?
Так і справді було. Клерфе зауважив, що вигляд «Джузеппе» викликав у Ґольманна надто сильне збудження.
Ні, відповів. Просто я мусив нарешті помити авто.
Клерфе витягнув з кишені пачку цигарок.
Пригостіть і мене, сказала Ліліан.
А вам можна курити?
Звичайно, відказала таким гострим тоном, що одразу здогадався, що то неправда.
Я маю тільки ґалуази. Чорний міцний тютюн Іноземного Легіону.
Я знаю цей ґатунок. Ми курили його під час окупації.
У Парижі?
В одному підвалі в Парижі. Звідки ви приїхали? запитала Ліліан. З Монте-Карло?
Ні, з Вєн, неподалік Ліона. Це сонне містечко, яке, проте, має один із найкращих ресторанів у Франції у «Готель де Пірамід».
І як ви їхали?
Клерфе здивувався, чому її це цікавило.
Звичайною трасою. Через Белфорт і Базель.
Ліліан помовчала.
І як було? поцікавилася вона.
Що? Подорож? Нудьга. Сіре небо та плескатий краєвид, поки не заїхав у Альпи.
Він почув, як вона дихає в темряві. А потім у світлі вітрини з годинниками, що ковзнуло по санях, побачив її обличчя. На ньому малювався особливий вираз здивування, насмішки й болю.
Нудьга? повторила вона. Плескатий краєвид? Боже мій, скільки б я дала за те, щоб не мусити вже дивитися на гори.
Він враз зрозумів, чому випитувала його так докладно. Для хворих гори тут були мурами, які обмежили їхню свободу. Гори давали їм легке дихання і надію, але не могли їх відпустити. Їхній світ обмежувався цією високо розташованою місциною, і тому кожне повідомлення знизу було повідомленням із втраченого раю.
Як довго ви тут? поцікавився Клерфе.
Чотири роки.
А коли зможете спуститися вниз?
Прошу поцікавитися у Далай-лами, відповіла вона з гіркотою. Обіцяє мені це що кілька місяців так, як збанкрутілі уряди обіцяють один поквартальний план за другим.
Сани зупинилися перед вїздом на головне шосе. Їх проминула галаслива група туристів у комбінезонах лещетарів. Ліліан різким рухом викинула цигарку в сніг.
Ці люди платять купу грошей, щоб приїхати в гори можна сконати від сміху. Пригостіть мене ще однією цигаркою. Ви, напевно, не розумієте всього цього. Тут можна почуватися, як у таборі військовополонених. Не як у вязниці, бо там принаймні відомо, коли вийдеш. А як у таборі, де ніхто не має жодного вироку.
Я розумію це, сказав Клерфе. Сам це пережив.
Ви? У санаторії?
У таборі військовополонених. Під час війни. Але в нас було саме навпаки. Нас утримували на низинних болотах, і швейцарські гори означали для нас вимріяну свободу. Ми бачили їх з табору. Один чоловік, що походив із цих околиць, своїми розповідями доводив нас майже до безумства. Якби запропонували нам тоді звільнення в обмін на те, щоб ми зобовязалися жити потім кілька років у цих горах, думаю, багато хто б згодився. Теж можна сконати від сміху, правда?
Ні. І ви б також згодилися?
Я мав план втечі.
Хто б його не мав! І ви втекли?
Так.
Ліліан подалася вперед.
Вам вдалося втекти? Чи вас знову впіймали?
Мені вдалося втекти. Інакше мене б не було тут. Третього виходу я не мав.
А той чоловік? поцікавилась вона за хвилю. Той, що безперервно розповідав про гори?
Помер у таборі через тиф. За тиждень до визволення.
Сани зупинилися перед готелем. Клерфе помітив, що Ліліан не має мокроступів. Він узяв її на руки, переніс через сніг і поставив на землі перед входом.
Пара шовкових черевичків врятована, сказав Клерфе. Ви справді хочете піти до бару?
Так. Я мушу чогось напитися.
У барі лещетарська компанія у важких черевиках тупотіла на танцювальному майданчику. Кельнер підсунув до стійки бару столик і два стільці.
Вам горілки, як і минулого разу? запитав він Клерфе.
Ні, глінтвейну або бордо. Клерфе подивився на Ліліан. А вам що?
Мені горілки, відповіла вона. Хіба й ви раніш не пили горілки?
Так, але то було перед їдою. А зараз я б рекомендував те, що французи називають Богом в оксамитових штанятках. Бордо.
Тут він помітив, що вона інспектує його недовірливим поглядом, мабуть, запідозривши, що він її хоче трактувати як хвору.
Я не підігрую вам, сказав він. Якби я був тепер сам, також би замовив вино. Горілку можемо пити скільки вам завгодно завтра перед вечерею. Я пронесу пляшку до санаторію.
Добре. Тоді може бути вино, яке вчора ввечері ви пили у Франції, у Вєн.
Клерфе здивувався, що вона запамятала назву місцевості. Треба з нею пильнувати, бо хто має таку память до назв, також звертає увагу на інші речі.
То було бордо, промовив він. Лафіт Ротшільд.
То була неправда, бо у Вєн він пив місцеве легке вино, невідоме за межами міста, але не було потреби це уточнювати.
Я прошу нам принести «Шато Лафіт» 1937 року, якщо його маєте, сказав до офіціанта. І прошу не загортати його в гарячу серветку. Краще принесіть таке, яке лежить у підвалі.
Ми маємо його також у кімнатній температурі, пане.
Чудово.
Офіціант підійшов до буфету і згодом повернувся.
Телефон, пане Клерфе.
Це з санаторію! сполошилась Ліліан. Крокодилиця!
Зараз переконаємося. Клерфе встав, попрохавши офіціанта розкоркувати пляшку, аби вино трохи подихало.
То була Крокодилиця? запитала Ліліан, коли він повернувся.
Ні. То телефонували з Монте-Карло. Клерфе завагався, але, коли побачив ознаку зацікавлення на її обличчі, подумав, що, може, не зашкодить, якщо вона дізнається, що деінде також помирають люди. З лікарні в Монте-Карло. Один мій знайомий помер.
Ви мусите повернутися?
Ні. Зрештою, я вже нічим не зараджу. Я думаю, що для нього це щастя.
Щастя?
Так. Він розбився під час перегонів і став би калікою до кінця життя.
Ліліан витріщила на нього очі. Мала таке враження, що недочула. Що за варварські дурниці меле цей здоровий непрошений гість?
А ви не вважаєте, що й покалічені часом хочуть жити? поцікавилася вона дуже тихо набряклим від гніву голосом.
Клерфе відповів не відразу. У вухах йому ще дзвенів твердий, металевий, зневірений голос жінки, яка до нього дзвонила: «Що мені тепер робити? Феррер нічого по собі не залишив! Ані гроша! Я прошу приїхати! Я прошу мені допомогти! Я не знаю, що далі! То ви винні! Усі ви винні! Ви з вашими клятими перегонами!»
Він відігнав від себе цей спогад.
То залежить, сказав до Ліліан. Цей чоловік був шалено закоханий в одну жінку, яка зраджувала його з кожним механіком. А він був завзятим автогонщиком, який, однак, ніколи не вибився вище пересічного. Усе, чого він хотів від життя, то були перемоги у великих перегонах і ця жінка. Помер, так і не довідавшись правди, помер, не знаючи, що ця жінка не хотіла його більше бачити, бо він мав ампутовану ногу. То саме це я й маю на увазі, кажучи тут про щастя.
А може, він всупереч тому хотів ще жити?
Цього я не знаю, відказав Клерфе роздратованим тоном. Проте я бачив, як ще нещасніші люди вмирали. Ви, мабуть, також?
Авжеж, визнала Ліліан, так і триваючи у своїй впертості. Але всі хотіли ще жити.
Клерфе мовчав. «Про що я тут балакаю? І навіщо? І чи не для того, щоб переконати себе в тому, у що сам не вірю? Який жорсткий, холодний голос мала приятелька Феррера в слухавці!»
Нікому не вдається втекти від долі, нарешті нетерпляче сказав він. І ніхто не знає, коли і як його вона дожене. Хто б там, зрештою, зважав на час? І що таке, власне, довге життя? Довге минуле. А майбутнє завжди сягає тільки до наступного подиху. Або до наступних перегонів. Що далі, невідомо. Випємо?