Я повинен дозволити йому робити що завгодно. З ключиками також?
Також. І з автом, сказав Клерфе.
З Ґольманном він зустрівся на обіді в санаторії. Той виглядав натомленим.
Фен, сказав Ґольманн. У таку погоду кожен почувається зле. Я спав важким сном, і мені снилися навіжені речі. А ти?
Нормальне похмілля. Трохи забагато випив.
З Ліліан?
Пізніше.
Тут, у горах, людина не відчуває цього, коли пє, аж наступного ранку.
Клерфе роззирнувся по їдальні. Людей було небагато. Бракувало Ліліан.
У таку погоду більшість не встає з ліжка, пояснив Ґольманн. Ти чув щось нового про Феррера?
Помер.
Запала мовчанка. Не було чого додати.
Що робиш пополудні? поцікавився Ґольманн.
Думаю поспати, а потім трохи розглянутися довкола. Не журися мною. Я тішуся, що потрапив туди, де поза «Джузеппе» майже нема авт.
Двері відчинилися, на порозі зявився Боріс Волков і кивнув Ґольманнові, зігнорувавши Клерфе. Кинув оком по їдальні й одразу вийшов.
Шукає Ліліан, сказав Ґольманн. Хтозна, де вона. Мабуть, у своєму покої.
Клерфе встав.
Я піду спати. Тутешнє повітря справді викликає втому, маєш рацію. Ти зможеш сьогодні увечері лишитися довше? Тут, на вечері?
Звичайно. Сьогодні я не маю температури, а тієї, яку мав учора, просто не вписав до медичної картки. Медсестра так довіряє, що я сам можу собі міряти температуру. Непогане досягнення, правда? Ох, як я ненавиджу термометри!
Тоді до восьмої.
До сьомої. А ти не хотів би часом повечеряти деінде? Це середовище мало б тобі вже набриднути.
Не плети дурниць. Я мав у житті надто мало оказій, щоб добряче занудитися в довоєнному стилі. Щось таке в наш час стало великою, рідкісною пригодою, заброньованою тільки для швейцарців, а більш ні для кого в Європі. Навіть не для шведів, їхня валюта теж зійшла на пси, коли з усіх боків треба було рятувати людство. Пронести для тебе щось із села?
Ні. Я маю все. Сьогодні увечері буде велика пиятика в однієї італійки, Марії Савіні. Звичайно, потай.
Ти збираєшся?
Ґольманн похитав головою.
Не маю бажання. Такі гулянки влаштовуються завжди, коли хтось відїхав. Тобто помер. Люди тоді пють і додають собі відваги.
Своєрідні поминки?
Так, більш-менш. Ґольманн позіхнув. Пора на планову сієсту на веранді з забороною розмови. Для мене також. До вечора, Клерфе.
3
Кашель перестав. Виснажена Ліліан лягла знову. Ранкова жертва була складна, то була плата за день. І за попередній вечір також. Чекала, поки по неї прийде медсестра. На сьогодні припадала щотижнева рентгеноскопія. Вона знала аж до огиди цей ритуал, який щоразу викликав у ній роздратування.
Ліліан ненавиділа інтимність рентгенівського кабінету. Ненавиділа стояти з оголеною огрудиною і відчувати на собі погляд асистента.
Далай-лама їй не перешкоджав. Для нього вона була буденністю, для його асистента жінкою. Її дратувала не сама голизна її тіла, а те, що вона поставала перед екраном голіша голої. Адже тоді була гола також під шкірою, гола наскрізь аж до кісток і внутрішніх пульсуючих органів. Для зблискуючих у червонавій темряві окулярів вона була голіша, ніж коли-небудь бачила й могла бачити саму себе.
Упродовж якогось часу Ліліан ходила на рентгеноскопію разом з Аґнес Сомервіл. Вона бачила тоді, як Аґнес раптом із прекрасної молодої дівчини змінюється на живий скелет, у якому легені та шлунок, наче бліді звірятка, розтягувалися, мовби вижирали життя. Бачила, як скелет рухається з боку на бік і вперед, як дихає і говорить, і знала, що в неї усе це виглядає так само. Подеколи їй здавалося річчю геть сороміцькою, що асистент може оглядати її такою, коли чула в темряві його подих.
Прийшла медсестра.
Хто переді мною? запитала Ліліан.
Панна Савіні.
Ліліан вбрала халат і рушила за сестрою до ліфта. Побачила у вікні сірий день.
Зимно сьогодні? поцікавилася вона.
Ні. Чотири градуси.
Незабаром прийде весна. Хворий вітер, фен, важке повітря, вона мало не задихнулася вранці. З рентгенівського кабінету вийшла Марія Савіні. Стріпуючи головою, поправила своє чорне волосся.
Як було? запитала Ліліан.
Він нічого не каже. Має поганий гумор. Тобі подобається мій новий халат?
Чудесний шовк.
Справді? То від Ліссі з Флоренції. Марія скривила помарніле обличчя і розсміялася. Що нам іще залишається? Коли ми не можемо ніде вийти ввечері, то мусимо гарцювати тут у своїх хатніх дрес-кодах. Прийдеш увечері до мене?
Ще не знаю.
Панно Дюнкерк, професор чекає, нагадала сестра у дверях.
Приходь! сказала Марія. Інші також прийдуть! Я маю плити з Америки. Фантастичні!
Ліліан зайшла до оповитого сутінками кабінету.
Нарешті! сказав Далай-лама. Я хотів би, щоб принаймні раз ви були пунктуальні.
Мені прикро.
Та добре! Діаграма температури.
Медсестра подала йому картку. Він почав її вивчати, обмінюючись пошепки заувагами зі своїм асистентом. Ліліан намагалася зрозуміти, про що вони говорять, але їй це не вдалося.
Загасити світло! звелів Далай-лама. Прошу ліворуч. Ліворуч. Ще раз.
Фосфоресціюючий відблиск екрана падав на лису голову й окуляри асистента. Ліліан щоразу робилося трохи недобре, коли вона мусила так дихати й зупиняти дихання, це нагадувало момент, який передував непритомності.
Дослідження тривало довше, ніж зазвичай.
Прошу ще раз показати мені медичну картку, сказав Далай-лама.
Сестра увімкнула світло. Ліліан стояла біля екрана й чекала.
Ви мали два запалення плеври? запитав Далай-лама. Одне з яких через власну необережність?
Ліліан відповіла не одразу. Навіщо він питав? Усе ж було написано в медичній картці. Хіба що Крокодилиця розбовкала, а він хоче тепер освіжити ті старі історії, щоб влаштувати її новий прочухан?
Це правда, панно Дюнкерк? повторив професор.
Так.
Ви мали щастя. Майже жодних зрощень. Однак звідки от шляк! Далай-лама підвів очі. Прошу зайти до бічної кімнати й підготуватися до наповнення пневмографу.
Ліліан пішла за медсестрою.
Що таке? шепнула вона. Якась рідина?
Медсестра заперечливо похитала головою:
Можливо, перепади температури.
Але ж це не має нічого спільного з моїми легенями! То тільки хвилювання! Відїзд міс Сомервіл! Фен! Адже я негативна! Я не позитивна! А може, так?
Ні, ні. Будь ласка, лягайте! Ви мусите бути готові, коли прийде професор.
Медсестра присунула апарат. «Усе намарно, подумала Ліліан. Упродовж цілих тижнів я робила все, що від мене вимагали, і замість покращення мені знову погіршало. Те, що я відірвалася вчора, не може бути приводом, адже сьогодні я не маю температури може, навіть і мала б її, якби не виходила з санаторію, хтозна. Що він тепер хоче зі мною зробити? Буде мене бурувати й колоти, чи тільки знову мене наповнить, як мяча?»
До приміщення зайшов професор.
Я не маю температури! проторохтіла Ліліан. То тільки легке знервування. Уже тиждень я не маю гарячки, та й раніше я мала її тільки тоді, коли була рознервована.
Далай-лама сів біля неї і провів долонею по її тілу, шукаючи місце для уколу.
Наступні кілька днів прошу вас залишатися у своєму покої.
Я не можу безперервно лежати в ліжку. Саме тому в мене буває гарячка. Це доводить мене до безумства.
Достатньо, що зостанетесь у своєму покої. А сьогодні в ліжку Настоянку йоду, сестро, тут.
Перевдягнувшись у своєму покої, Ліліан приглядалася до брунатної плями після йоду. Потім витягнула з-під білизни пляшку горілки і, прислухаючись до відголосів з коридору, налила собі склянку. Щохвилини має прийти медсестра з вечерею, не хотілося попастися на питті. «Я ще не така худа, подумала вона, стоячи перед дзеркалом. Я поповніла на півфунта. Великий подвиг». З іронічною посмішкою випила сама і сховала пляшку. Ззовні почула візок із вечерею. Сягнула по якусь сукню.
Одягаєтесь? поцікавилася медсестра. Але ж вам не вільно виходити.
Я одягаюсь, бо тоді краще почуваюся.
Медсестра похитала головою.
Чому не ляжете до ліжка? Я б хотіла, щоб колись мені подали їжу до ліжка!
Одягаєтесь? поцікавилася медсестра. Але ж вам не вільно виходити.
Я одягаюсь, бо тоді краще почуваюся.
Медсестра похитала головою.
Чому не ляжете до ліжка? Я б хотіла, щоб колись мені подали їжу до ліжка!
Тоді полежте собі на снігу, поки дістанете запалення легенів, сказала Ліліан. Тоді вам подаватимуть їжу до ліжка.
Якщо йдеться про мене, то все дарма. Я хіба б лише застудилася й одержала легкий катар. Тут є якась пачечка для вас. Мабуть, квіти.
«Боріс», подумала Ліліан, беручи білу картонну коробку.
Не відкриєте? запитала зацікавлена медсестра.
Пізніше.
Ліліан хвильку пошпорталася виделкою в тарілці, після чого попрохала забрати їжу. Тим часом сестра заправила її ліжко.
Налаштувати вам радіо? поцікавилася медсестра. Варто трохи розважитися!
Як хочете.
Медсестра покрутила кружальцями. Зявився Цюріх із передачею про Конрада Фердинанда Майєра й Лозанна з новинами. Крутнула далі і враз зявився Париж. Якийсь піаніст грав Дебюссі.
Ліліан підійшла до вікна й чекала, поки сестра закінчить і залишить покій. Вдивлялася у вечірній туман і слухала музику з Парижа, але не могла її витримати.
Ви знаєте Париж? запитала медсестра.
Так.
Я ні. Мабуть, він чудесний!
Коли я там була, він був зимний, темний, похмурий і окупований німцями.
Медсестра розсміялася.
То давно минуло. Тепер, я певна, все таке ж, як і до війни. Вам не хочеться ще раз туди поїхати?
Ні, сухо відказала Ліліан. Хто ж їздить до Парижа взимку? Ви закінчили?
Так-так, зараз. Куди ви так поспішаєте? Адже в санаторії вже й так нема що робити.
Нарешті медсестра пішла. Ліліан вимкнула радіо. Справді, тут не було вже що робити. Можна було тільки чекати. Чекати, але на що? На те, що життя далі складатиметься тільки з чекання?
Відкрила коробку, перевязану голубою шовковою стяжкою. «Боріс вирішив залишитися тут, у горах, подумала, принаймні він так казав. А я?»
Розгорнула тонкий папір і враз випустила коробку додолу, мовби всередині побачила змію. Втупила погляд в орхідеї на підлозі. Упізнала ці квіти. Збіг, огидний збіг, це інші квіти, не ті самі, інші, схожі! Водночас Ліліан знала, що такі збіги не трапляються, а в селі ніхто не мав запасів цього виду орхідей. Вона сама таких шукала і, не знайшовши, замовила з Цюріха. Порахувала квіти на гілці. Число збігалося. Потім помітила, що в найнижчої квітки бракує пелюстки, і нагадала собі, що зауважила це, коли прийшла коробка з Цюріха. Не було вже найменшого сумніву квіти, що лежали перед нею на килимі, були тими самими квітами, які вона поклала на труні Аґнес Сомервіл.