«Я стаю істеричкою», подумала Ліліан. Усе це мусить зясуватися, не могли ж ці квіти їй примаритися, хтось пожартував з неї дуже негарним чином, але чому? І як? Як ці орхідеї опинилися знову тут? І що повинна означати ця рукавичка збоку, що скидалася на мертву почорнілу руку, яка висунулася з землі, наче символ якоїсь мафії духів?
Ліліан кружляла навколо гілки, мовби та й справді була гадюкою. Квіти вже не нагадували квітів: зіткнувшись зі смертю, вони справляли тепер несамовите враження, і їхня білина була білішою над усе, що досі бачила. Рвучко відчинивши двері на балкон, вона обережно вхопила папір, а через папір гілку й викинула все на вулицю. Услід за квітами викинула коробку.
Хвильку прислухалася. Крізь туман пробивалися віддалені голоси та звуки дзвіночків на санях. Повернувшись до покою, побачила на підлозі рукавичку. Тепер Ліліан упізнала й нагадала собі, що мала її, коли була з Клерфе в барі. Клерфе що він має з цим спільного? Вона мусить довідатись! Негайно!
Спливло кілька хвилин, перш ніж він підійшов до телефону.
То ви прислали мені рукавичку? запитала Ліліан.
Так. Ви забули її в барі.
А квіти також від вас? Ці орхідеї?
Так. Ви не бачили моєї картки?
Ні! Ліліан ковтнула слину. Ще ні. Звідки ви взяли квіти?
З квітникарні, відказав Клерфе, не приховуючи подиву. Чому ви питаєте?
У селі?
Так, але що ж таке? Хіба вони були крадені?
Ні. Хоча, може, й так. Я не знаю, Ліліан замовкла.
Я можу приїхати? запитав Клерфе.
Так. За годину тоді тут буде спокійніше.
Ліліан, полегшено зітхнувши, поклала слухавку. Дякувати Господу, то був той, кому не треба нічого пояснювати. Той, кому вона була байдужа і хто не піклувався про неї так, як Боріс.
Так. За годину тоді тут буде спокійніше.
Ліліан, полегшено зітхнувши, поклала слухавку. Дякувати Господу, то був той, кому не треба нічого пояснювати. Той, кому вона була байдужа і хто не піклувався про неї так, як Боріс.
Клерфе чекав її біля бічних дверей.
Ви не зносите орхідей? здивувався він, показавши на сніг. Квіти й коробка ще лежали там.
Де ви їх узяли? поцікавилася Ліліан.
З малої квітникарні внизу недалко за селом. Чому ви запитуєте? Ці квіти зачаровані?
Ці квіти ці самі квіти сказала Ліліан із зусиллям, я поклала вчора на труну моєї приятельки. Я бачила їх ще перед тим, як забрали труну. У санаторії не залишають квітів з домовин. Усе було забрано. Я запитувала в санітара. Усе відіслано до крематорію. Я не знаю, яким чином
До крематорію? запитав Клерфе. Добрий Боже! Крамниця, в якій я купив квіти, розташована неподалік від крематорію. Така вбога крамничка, я ще навіть здивувався, звідки взялися там ці квіти. Тоді все ясно! Якийсь працівник крематорію, замість спалити квіти, перепродує їх для квітникарні.
Ліліан витріщила на нього очі.
Невже таке можливе?
Чом би й ні? Квіти як квіти і загалом не надто відрізняються між собою. Шанс викриття шахрайства незначний. Можливість, що рідкісна орхідея потрапить знову в ті самі руки, які її вислали, така виняткова, що ніхто з нею не рахуватиметься.
Клерфе взяв Ліліан під руку.
І що ми зробимо? Ми дістанемо шок чи просто посміємося з нестримної підприємницької жилки людства? Пропоную посміятися бо якби ми цього не робили час від часу, то потонули б у сльозах нашого прекрасного двадцятого сторіччя.
Ліліан поглянула на квіти.
Це огидно, прошепотіла вона. Украсти в померлої
Не менш і не більш огидно, ніж багато інших речей, відказав Клерфе. Я також ніколи не думав, що коли-небудь обшукуватиму трупи в пошуках хліба й цигарок, але я це робив. Під час війни. Спочатку це жахливо, але потім людина звикає, особливо коли дуже голодна й довго не курила. Досить спогадів, ходімо чогось випємо.
Але вона й далі дивилася на квіти.
Хай тут і залишаться?
Авжеж. Вони не мають уже нічого спільного ані з вами, ані з померлою, ані зі мною. Завтра надішлю вам нові. З іншої крамниці.
Клерфе відчинив дверцята саней. При нагоді він звернув увагу на обличчя візника, чий погляд спокійно, але з цікавістю спинився на орхідеях, і знав, що опісля той повернеться сюди й забере квіти. Бог знає, що станеться з ними пізніше. Хвильку Клерфе розмірковував, чи не затоптати їх але навіщо самому вдавати Бога? Такі забави ніколи нікому особливо не сприяли.
Сани зупинилися. Перед входом до готелю на мокрому снігу лежали дошки. Ліліан вийшла. Спортсмени у важких лещетарських черевиках і у светрах тупотіли туди й сюди, коли худенька Ліліан проходила поміж ними, трохи нахилившись уперед у своїх вечірніх черевичках, притримуючи на грудях плащ, овіяна похмурим чаром своєї хвороби серед кипучого довкола неї здоровя, скидаючись на майже екзотичну істоту.
«У що влізаю, подумав він. І з ким? У будь-якому разі це було щось інше, ніж Лідія Мореллі, яка годину тому зателефонувала до нього з Рима. Лідія Мореллі, яка знала кожен телефон і не забула жодного».
Клерфе наздогнав Ліліан біля дверей.
Сьогодні ввечері, сказав він, ми розмовлятимемо тільки про найбанальніші речі під сонцем.
За годину бар уже був повний. Ліліан зиркнула на двері.
Прийшов Боріс. Я мала б це передбачити.
Клерфе зауважив росіянина вже раніше. Волков повільно протиснувся між людьми, які, мов грона винограду, висіли коло буфету, й промовив, цілковито ігноруючи Клерфе:
Твої сани чекають, Ліліан.
Відішли сани, Борісе. Я їх не потребую. Це Клерфе. Якщо вже ти його зустрів.
Клерфе підвівся з місця дещо по-панібратськи.
Справді? сказав Волков. Ах, справді! Пробачте! Боріс поглянув у бік Клерфе, але оминаючи його погляд. У спортивному авті, яке сполохало коней, правда?
Клерфе відчув приховане глузування. Нічого не відповів, але продовжував стояти.
Мабуть, ти забула, що завтра тебе знову чекає рентген, сказав Волков Ліліан.
Не забула.
Ти мусиш відпочити й виспатися.
Я знаю про це. Ще є час.
Вона говорила повільно, так, як звертаються до дитини, яка не дуже розуміє. Клерфе здогадався, що для неї це єдиний шанс пригальмувати свій гнів, викликаний контролем. Йому стало майже шкода росіянина, який опинився в безнадійній ситуації.
Може, сядете? поцікавився не цілком безкорисливо.
Дякую, відказав Волков холодним тоном, мовби відповідав офіціантові, який запитав, чи не хоче щось замовити. Він, як і Клерфе хвилину тому, теж відчув глузування.
Я мушу ще декого зачекати, звернувся він до Ліліан. Якби ти захотіла тим часом сісти в сани.
Ні, Борісе! Я хочу ще залишитися.
Клерфе втратив терпець.
Міс Дюнкерк прийшла сюди в моєму товаристві, спокійно сказав він. І вважаю, що я в змозі відвезти її назад.
Волков окинув його швидким поглядом. Вираз його обличчя змінився за одну мить. Він усміхнувся.
Боюся, що ви погано мене зрозуміли. Але будь-які пояснення не мають жодного сенсу.
Боріс схилив голову перед Ліліан, і якусь хвилю здавалося, мовби маска пихи ось-ось спаде, однак хутко опанував себе й підійшов до буфету. Клерфе сів. Він був незадоволений собою. «Що я тут роблю? думав він. Мені ж уже не двадцять років!»
Чому ви не повертається разом із ним? роздратовано поцікавився Клерфе.
Хочете мене позбутись?
Клерфе поглянув на неї. Ліліан здавалася безпорадною, але він знав, що саме безпорадність у жінках найгрізніша бо жодна жінка насправді не безпорадна.
Звичайно, ні.
Ну, то лишаймося. Вона зиркнула в бік бару й шепнула: Не йде. Стежить за мною. Думає, що погоджуся.
Клерфе взяв пляшку й наповнив келихи.
Добре. Перевіримо, хто перший утомиться.
Ви його не зрозуміли, сказала Ліліан гострим тоном. Він не ревнивий.
Ні?
Ні. Нещасний і хворий, і піклується про мене. Легко вигравати, коли ти здоровий.
Клерфе відставив пляшку. Що за лояльна мала бестія! Ледве була врятована, а вже клює руку рятівника.
Можливо, сказав він байдужим тоном. Але чи бути здоровим то злочин?
Вона обернулася до нього.
Очевидно, що ні. Я не знаю, що кажу. Краще вже піду.
Ліліан сягнула по торбу, але не встала. Клерфе також мав її вже досить на сьогодні, але нізащо у світі не дозволив би їй відійти, поки Волков стоїть ще біля буфету й чекає на неї. «Я не такий уже й старий», подумав він і сказав:
Ви не мусите поводитися зі мною, як із яйцем, я не надто вразливий.
Тут кожен вразливий.
Але я не звідси.
Отож. Ліліан усміхнулася. Про це й мова.
Про що?
Про те, що нас дратує. Що ви єдиний, хто не належить до нас. Хіба ви не зрозуміли цього? Невже й за Ґольманном цього не помітили?
Цілком можливо, відказав Клерфе заскочено. Мабуть, я не повинен був приїжджати.
Можливо. Тож навіщо завдавати собі стільки зусиль, щоб і я це відчула? А за хвилю додала: Він виходить.
Клерфе теж це побачив.
А ви? Ви ж теж повинні бути раніше в санаторії?
Хто це знає? Далай-лама? Я? Крокодилиця? Бог? Ліліан підняла келих. А хто відповідальний? Хто? Я? Бог? І хто за кого? Ходімо танцювати!
Клерфе не ворухнувся з місця. Вона витріщила на нього очі.
Ви теж боїтеся за мене? Чи вважаєте, що я мушу
Я нічого не вважаю, сказав Клерфе. Просто я не вмію танцювати, але якщо хочете, можемо спробувати.
Вони вийшли на паркет.
Аґнес Сомервіл завжди робила все, що їй рекомендував Далай-лама, сказала Ліліан, коли оточили їх галасливі туристи, гучно тупочучи. Все.
4
У санаторії панувала тиша. Хворі лежали на верандах. Лежали мовчки на ліжках і лежаках, випростані, наче жертви, в яких змучене повітря точило безголосу боротьбу з ворогом, що обжирався в теплій темряві легенів.
Ліліан сиділа у блакитних штанах на своєму балконі. Ніч давно минула й пішла в забуття. Тут, у горах, завжди так було: коли вдалося дожити до ранку, нічна паніка зникала, мов тінь на обрії, і забувалася. Перед нею в снігу, якого вітер навіяв уночі на балкон, стояла пляшка горілки, подарована Клерфе.
Задзвонив телефон. Вона взяла слухавку.
Так, Борісе ні, звичайно, ні до чого б ми дійшли, якби так робили? Не говорімо про це звичайно, можеш приїхати так, я сама, а хто б мав бути в мене?
Хвильку розмірковувала, чи треба ховати пляшку, але врешті відкрила її. Горілка була дуже зимна й добра.
Добридень, Борісе, привіталась вона, почувши відголос дверей, що зачинялися. Я, власне, пю горілку. Випєш зі мною? Тоді принеси собі склянку.
Ліліан витягнулася на лежаку й чекала. На балкон вийшов Волков зі склянкою в руці. Ліліан зітхнула з полегкістю, дякувати Богу, жодних проповідей. Боріс налив собі горілки. Підставила йому свою склянку, і той налив повну.