Я мушу повернутися, квапливо сказала вона. Крокодилиця мене вже шукає. А коли ви збираєтеся через перевал?
Коли захочете, відказав Клерфе.
Була неділя, а неділі в санаторії завжди було важче пережити, ніж будні. Відзначалися вони оманливим спокоєм, позбавленим рутини буднів. Лікарі приходили до покоїв тільки за необхідності, так що пацієнтам могло здаватися, ніби вони здорові. Однак під кінець недільного дня у них наростав неспокій і медсестра часто мусила збирати увечері важко хворих із покоїв, де вони не повинні були опинитися.
Ліліан попри заборону зійшла на вечерю до їдальні, у неділю Крокодилиця зазвичай не контролювала. Вона випила дві чарки горілки, щоб позбутись меланхолії сутінків, але їй це не вдалося. Потім вбрала свою найкращу сукню одяг помагав інколи більше, ніж будь-яка моральна утіха але цього разу це теж нічого не дало. Залишалося похмілля, раптовий біль світу та ще суперечка з Богом, якого в горах кожен знав і який приходив і відходив без жодної видимої причини. Похмурий настрій спурхнув на неї, мов темний метелик.
Лише коли зайшла до їдальні, усвідомила собі, звідки він узявся. Приміщення було майже залюднене, а за столом посеред залу сиділа Єва Мозер в оточенні купки приятелів, перед нею стояли пляшки шампанського, а також торт і лежали подарунки, загорнені в кольоровий папір. То був її останній вечір. Завтра вранці вона має виїхати.
Ліліан першої миті хотіла розвернутися, але потім побачила Ґольманна. Сидів сам біля столика, зайнятого трьома вбраними в чорне латиносів, які чекали на смерть Мануели, і помахав їй.
Я проїхався сьогодні на «Джузеппе», сказав. Ви бачили мене?
Авжеж. А чи крім мене хтось іще вас бачив? Наприклад, Крокодилиця? Або Далай-лама?
Ніхто. Авто було припарковане на закруті. А хоч би й бачили! Я щасливий. Я думав уже, що не впораюся.
Сьогодні увечері кожен здається щасливим, відказала Ліліан з гіркотою. Самі погляньте!
Ліліан кивнула на столик, за яким сиділа Єва Мозер серед своїх співчутливих і заздрісних приятелів. Жінка нагадувала когось, хто виграв велику суму в лотерею і не може зрозуміти, звідки береться це несподіване співчуття.
А ви як? запитала Ліліан. Уже зміряли собі температуру?
Ґольманн розсміявся.
У мене на це ще є час. Сьогодні не хочу про це думати.
Не думаєте, що маєте гарячку?
Мені байдуже. А крім того, я не думаю, що маю.
«Навіщо я його випитую про такі речі, подумала Ліліан. Хіба я йому заздрила так, як усі заздрять Єві Мозер?»
Клерфе увечері не прийде? поцікавилася вона.
Клерфе увечері не прийде? поцікавилася вона.
Ні. Пополудні до нього хтось приїхав. Зрештою, нема потреби так часто приходити. Йому тут нудно.
Чому ж він не виїде? роздратовано запитала Ліліан.
Виїде, але за кілька днів. У середу або в четвер.
Цього тижня?
Так. Я припускаю, що виїде разом зі своїм гостем.
Ліліан не відповіла, не була певна, чи Ґольманн каже їй це навмисно. А що не була цього певна, то вирішила, що той робить це навмисно, і тому не допитувалася далі.
Маєте при собі щось випити? поцікавилася Ліліан.
Ані краплі. Пополудні я подарував решту свого джину Чарльзу Нею.
Хіба ви не привезли горілку опівдні?
Горілку я дав у свою чергу Долорес Пальмер.
З чого б це? Невже вирішили враз стати зразковим пацієнтом?
Більш-менш, відказав Ґольманн трохи змішаний.
Опівдні ви були його протилежністю.
Саме тому, сказав Ґольманн. Хочу знову їздити.
Ліліан відсунула свою тарілку.
І з ким я тоді відриватимуся вечорами?
Чоловіків не бракує. І Клерфе врешті також іще є.
Так. А потім?
Боріс увечері не прийде?
Ні, не прийде. Крім того з Борісом не можна відірватися. Я сказала йому, що в мене болить голова.
Справді болить?
Так. Ліліан підвелася. Сьогодні ввечері я ощасливлю Крокодилицю, щоб усі були щасливі. Я піду спати. В обійми Морфея. Добраніч, Ґольманне.
Щось сталося, Ліліан?
Нічого крім того, що зазвичай. Нудьга. Певна ознака доброго почуття, сказав би Далай-лама. А якщо комусь і справді нудьга зашкодить, то паніка, мабуть, не йде в рахунок. Людина буде просто надто ослабленою. Бог дуже прихильний, правда?
Сестра з нічного чергування закінчила вечірній обхід. Ліліан сиділа на ліжку й пробувала читати. Згодом відклала книжку вбік. Перед нею знову була ніч, чекання на сон, сон, а потім на прокид зі сну й той момент невагомості, коли не розпізнаєш нічого: ні покою, ні самої себе, коли зависаєш у шумі, темряві і є тільки страх, імлавий страх перед смертю, секунди, що тягнуться до нескінченності, аж врешті вікно повільно набирає знову знайомого вигляду й у чужому хаосі нема вже тіні хреста, тільки знову вікно, і покій є покоєм, а клубок одвічного ляку й безголосого крику знову стає нею, тією, що впродовж свого короткочасного перебування на землі зветься Ліліан Дюнкерк.
Пролунав стукіт. За дверима стояв Чарльз Ней у червоному халаті й капцях.
Усе готове, шепнув. Ходім до Долорес! Прощальне прийняття на честь Єви Мозер.
Навіщо? Чому вона ще не виїхала? Навіщо їй ще та прощальна урочистість?
То не вона хоче, а ми.
Адже ви вже прощалися у їдальні.
Тільки для видимості, щоб обдурити сестру. Ходи, не будь плакучою вербою.
Не маю бажання.
Чарльз Ней став на коліно коло її ліжка.
Ходи, Ліліан, таємнице, виткана з місяця, срібла й палаючого вогню! Якщо ти лишишся тут, будеш злитися, що сама, а якщо ти долучишся до нас, злитимешся, що пішла. Наслідок буде той самий тому ходи! Він прислухався до відголосів із коридору й відчинив двері. Чути було, що йде хтось на милицях. Повз двері прошкандибала худа старша жінка. Усі прийдуть! Уже є Ліллy Стрептоміцин. А ось саме надходить Шірмер з Андре.
Повз них проїхав сивобородий дідок в інвалідному візку, якого штовхав молодик, рухаючись у ритмі чарльстону.
Сама бачиш, навіть мертві встають з могил, щоб сказати панні Мозер: «Цезарю, роковані на смерть вітають тебе», виголосив Чарльз Ней. Забудь на один вечір своє російське походження і пригадай собі свого поштивого валлонського батька. Вдягнися і ходи!
Я не переодягнуся. Я піду в піжамі!
Можеш бути в піжамі, але ходи!
Долорес Пальмер жила поверхом нижче. Уже три роки вона займала там апартаменти, що складалися зі спальні, покою і ванної. Платила найвищу платню в санаторії і безсовісно користувалася всіма можливими привілеями, які їй завдяки цьому титулу надавали.
Маємо для тебе дві пляшки горілки у ванні, сказала вона Ліліан. Де ти хочеш сидіти? Біля дебютантки, яка мандрує до здорового життя, чи в гроні залишенців? Вибери собі якесь місце.
Ліліан роззирнулася. Картина була знайома: лампи були затулені хустками, сивобородий обслуговував грамофон, голосник якого був затканий шовковою білизною, щоб занадто не галасував, а Ліллy Стрептоміцин сиділа в кутку на підлозі, бо її відчуття рівноваги було розхитане наркотиками й вона легко переверталася. Інші порозсідалися в штучних, вимушених позах богеми, нагадуючи дорослих дітей, які тайкома сидять уночі довше, ніж зазвичай. Долорес Пальмер була вбрана в китайську довгу сукню, розпороту внизу. Вона мала в собі щось із трагічної краси, чого сама не усвідомлювала. Її залицяльників це баламутило так само, як зводить на манівці марево в пустелі. Вони намагалися бути екстравагантними в той час, коли Долорес не прагнула в принципі нічого більше, крім звичайного життя, дрібнобуржуазного життя зі всілякими люксами. Великі почуття набридали їй, але вона сама їх провокувала й мусила з ними воювати.
Єва Мозер сиділа й дивилась у вікно. Її радісний настрій раптом змінився.
Тепер рюмсає, сказала Марія Савіні до Ліліан. І що ти на це скажеш?
Чому рюмсає?
Сама поцікався, ти не повіриш. Вважає санаторій своїм домом.
Це мій дім, мовила Єва Мозер. Тут я була щаслива. Тут я маю приятелів. Унизу я не знаю нікого.
На хвилю всі замовкли.
Ви можете лишитися тут, сказав Чарльз Ней. Нема нікого, хто б вам у цьому перешкодив.
Авжеж, що є! Мій батько. Якби я лишилася тут, йому б це надто дорого коштувало. Він хоче, щоб я здобула якийсь фах. Але який фах? Я ж бо нічого не вмію! А тих небагато речей, які я вміла, я забула тут.
Тут можна все забути, звістила спокійно зі свого кута Ліллy Стрептоміцин. Достатньо, що людина побуде тут кілька років, і вже не придатна для життя внизу.
Ліллy була здавна дослідним кроликом Далай-лами у сфері нових терапій. Тепер він випробовував на ній стрептоміцин. Вона погано його зносила, але, якби навіть Далай-лама відмовився від цього лікування і виписав її, вона б ніколи не реагувала так, як Єва Мозер. Ліллу єдиний пацієнт санаторію, народжений у селі, і завиграшки могла всюди знайти посаду, бо була чудовою кухаркою.
Ким я повинна стати? лементувала Єва в паніці. Секретаркою? Хто мене візьме? Я ледве вмію клацати на машинці. Крім того багато хто уникає секретарок із санаторним минулим.
Можна стати секретаркою у хворого на легені, заскреготів сивобородий.
Ліліан приглядалася до Єви, мовби та була доісторичною твариною, яка враз вилізла з якоїсь щілини в землі. Раніше вона вже бачила пацієнтів, які, виписуючись, наполягали, що бажають лишитися але казали так лише з огляду на тих, що мусили лишитися, аби помякшити дивне почуття дезертирства, яке супроводжувало кожну виписку. Але Єва була іншим випадком, вона справді думала те, що казала. І пхикала, щиро зневірена, бо призвичаїлася до санаторію і боялася життя, яке чекало її внизу. Долорес підсунула Ліліан склянку горілки.
Ця особа! сказала вона, дивлячись з відразою на Єву. Досконалий брак манер! Як вона поводиться! Просто непристойно, хіба ні?
Я піду собі, повідомила Ліліан. Не можу цього витримувати.
Не йди! прохав Чарльз Ней, нахилившись до неї. Прекрасне світло, що мерехтить на непевному шляху, лишися ще! Ніч повна тіней і фраз, а ми потребуємо тебе і Долорес, як фігур на носі корабля перед нашими обтріпаними вітрилами, щоб не затоптала нас жахлива плоскостопість Єви Мозер. Заспівай щось, Ліліан!
Цього тільки бракувало! А що? Може, колискову для дітей, які ніколи не народяться?
Не бійся: Єва матиме дітей! Та ще й багато! Заспівай ту пісню про хмари, які ніколи не вертаються, і сніг, який засипає серце. Пісню про вигнанців гір. Заспівай її для нас! Не для цієї кухонної медузи, Єви. Ми потребуємо сьогодні вночі темного вина самозакоханості, повір мені. Незагальмований сентименталізм кращий за сльози.