Чарльз здобув десь півпляшки коньяку, сказала Долорес і, ступаючи на своїх довгих ногах, підійшла до грамофона. Пусти нові американські плити, Шірмере!
Що за потвора! зітхнув Чарльз Ней, оглядаючись за нею. Вона схожа на всю світову поезію, та в мізках у неї статистика. Я кохаю її, як кохають джунглі, а мені відповідає овочева грядка. Що робити в такій ситуації?
Страждати й бути щасливим.
Ліліан підвелася з місця. У цей момент відчинилися двері і зявилася Крокодилиця.
Так я й думала! Цигарки! Алкоголь у покої! Оргії! Навіть ви тут, панно Рюш! шипіла вона до Ліллy. На милицях! І ви, Шірмере, ви також! Маєте бути в ліжку!
Я мав би вже давно бути мертвий, відказав весело сивобородий. Теоретично, зрештою, таким і є. Він вимкнув грамофон, витяг із динаміка шовкову білизну й помахав нею над головою. Я живу в кредит! А в такому житті діють інші права, ніж у тому, в якому людина народилася.
Так? А які то права, якщо можна поцікавитися?
Тільки одне: брати з життя стільки, скільки вдасться. Як цього досягти індивідуальна справа кожної людини.
Я змушена попросити вас негайно лягти в ліжко. Хто вас сюди привіз?
Мій власний розум.
Сивобородий піднявся на свій візок. Андре не міг зважитися штовхати чи ні. Ліліан виступила вперед.
Я відвезу вас, вона штовхнула візок до дверей.
Отже, то ви! сказала Крокодилиця. Я повинна була б здогадатися.
Ліліан випровадила візок на коридор. Чарльз Ней і решта вийшли за нею. Хихотіли, мов діти, спіймані на пустощах.
Так? А які то права, якщо можна поцікавитися?
Тільки одне: брати з життя стільки, скільки вдасться. Як цього досягти індивідуальна справа кожної людини.
Я змушена попросити вас негайно лягти в ліжко. Хто вас сюди привіз?
Мій власний розум.
Сивобородий піднявся на свій візок. Андре не міг зважитися штовхати чи ні. Ліліан виступила вперед.
Я відвезу вас, вона штовхнула візок до дверей.
Отже, то ви! сказала Крокодилиця. Я повинна була б здогадатися.
Ліліан випровадила візок на коридор. Чарльз Ней і решта вийшли за нею. Хихотіли, мов діти, спіймані на пустощах.
Хвилиночку! сказав Шірмер і повернув візок знову в бік дверей, перед якими стояла Крокодилиця з гордо піднятою головою. З усього того, що ви втратили у своєму житті, сказав він, троє хворих могли б щасливо існувати. Спокійної ночі з чавунною совістю!
Шірмер спрямував візок знову на коридор. Далі штовхав Чарльз Ней.
Навіщо стільки морального обурення, Шірмере? поцікавився він. Адже ввічливе звірятко тільки виконує свій обовязок.
Я знаю. З тією лише різницею, що робить це надто по-хамськи. Але я її ще переживу! Я пережив уже її попередницю та мала сорок чотири роки й померла раптом за чотири тижні, хвора на рак переживу й цю бестію. Скільки років Крокодилиці? Напевно, понад шістдесят. А може, й усі сімдесят! Її також переживу!
Прекрасна мета! Шляхетні з нас люди! усміхнувся Чарльз.
Ні, відказав сивобородий з гіркою сатисфакцією. Ми роковані на смерть. Але не тільки ми. Інші також! Усі! Усі! З тією лише різницею, що ми про це знаємо, а інші ні.
За півгодини до покою Ліліан прийшла Єва Мозер і поцікавилася:
Моє ліжко тут?
Ваше ліжко?
Так. Мій покій спустошений. Також зник мій одяг. Але ж я мушу ще десь переночувати. Цікаво, де мої речі. Коли когось виписували з санаторію, одним зі звичних жартів було ховання його речей в останню ніч. Єва була засмучена. Я ж попросила все випрасувати. А вони ще, чого доброго, вимастять! Тепер, коли я виписана, то мушу рахуватися з грошима.
А ваш батько не буде вами опікуватися?
Він хоче мене позбутися. Думаю, заміряється знову мене одружити.
Ліліан охопило раптове почуття, що вона не витримає цю дівчину ані хвилини довше.
Пропоную вам зайти до ліфта й причаїтися там, поки Чарльз Ней не вийде зі свого покою. Чарльз зайде до мене. Тоді ви прошмигніть до його покою, напевно, він не замкне його на ключ. Звідти зателефонуйте до мене і скажіть, що кинете його смокінг до гарячої води, а його білизну заллєте чорнилом, якщо ваші речі й ліжко не повернуться на місце. Ясно?
Так, але
Їх лише сховали. Я не знаю хто. Але я здивувалася б, якби Чарльз нічого про це не знав.
Ліліан підняла слухавку.
Чарльз? Вона дала знак Єві Мозер, щоб та вийшла. Чарльзе, ти можеш зазирнути до мене на хвильку? Так? Чудово.
За кілька хвилин він зявився.
Як закінчилася історія з Крокодилицею? запитала Ліліан.
Усе гаразд. Долорес робить це майстерно. Це зветься маскування! Просто сказала їй правду, що ми хотіли заглушити свою розпач, бо мусимо залишатися тут. Чудова ідея. Здається, що Крокодилиця, відходячи, пустила сльозу.
Озвався телефон. Голос Єви був такий гучний, що Чарльз міг почути її слова.
Вона у твоїй лазничці, сказала Ліліан. Напустила до ванни гарячої води. У лівій руці тримає твій новий вечірній костюм, у правій твоє бірюзове чорнило для авторучки. Не намагайся її заскочити. У момент, коли ти відчиниш двері, вона здійснить свою погрозу. На, поговори з нею.
Ліліан подала йому слухавку й підійшла до вікна. «Палас Готель» у селі був ще освітлений. За два-три тижні зникне й цей овид. Туристи відлетять, мов перелітні птахи, і довгий, одноманітний рік далі волоктиметься усю весну, літо й осінь до наступної зими.
Ліліан почула за спиною, як слухавка клацнула.
Ох і каналія! сказав з недовірою Чарльз. То не в її голові вилупилося! Навіщо ти мене закликала?
Я хотіла знати, що сказав Крокодилиця.
І так було спішно! Чарльз криво посміхнувся. Завтра ще про це поговоримо. Тепер мушу рятувати свій костюм. Та здібна ідіотка хоче його зварити! Добраніч. То був прекрасний вечір!
Він зачинив за собою двері. Ліліан почула швидке чалапання його капців у коридорі. Його вечірній костюм, символ надії на одужання, на свободу, на ночі в містах, його талісман, так само як і для неї дві вечірні сукні, які в горах були ні до чого, але якби Ліліан їх зреклася, то зреклася б надії. Знову підійшла до вікна й дивилася на світло внизу. Прекрасний вечір! Вона знала багато таких похмурих, прекрасних вечорів!
Зашторила вікно. Паніка зявилася знову! Ліліан почала шукати снодійних пігулки, які сама від себе сховала. На хвильку їй здалося, що чує ззовні двигун авта Клерфе. Поглянула на годинник. Він міг би її врятувати від довгої ночі, але вона не могла до нього зателефонувати. Хіба Ґольманн не казав, що до нього хтось приїхав? Хто? Якась квітуча панночка з Парижа, Мілана або Монте-Карло! До дідька його, і так виїде за кілька днів! Проковтнула пігулки. Вона мусить піддатися й мусить робити те, що каже Боріс, мусить з цим жити, а не воювати, мусить піддатися, але, якщо піддасться, буде пропаща!
Ліліан сіла за стіл і витягнула поштовий папір. «Коханий, писала вона, ти з невиразним обличчям, незнайомцю, завжди очікуваний, ніколи не бачений, чи ти не відчуваєш, що час спливає?» відтак порвала листа і скинула зі столу касетку, в якій лежало вже багато не відісланих листів, листів, для яких не знала адреси, а потім поглянула на біле ліжко перед собою і подумала: «Чому я плачу? Адже плач нічого не змінить».
5
Старий на ліжку під ковдрою здавався плескатим, немов безтілесним. Його обличчя було вихудле, очі запалі, але виразно голубі, товсті жили випиналися під шкірою, що скидалася на зіжмаканий пергамент. Він лежав у вузькому ліжку у вузькому покої. Біля ліжка на нічному столику стояла шахівниця.
Хворий звався Ріхтером. Він мав вісімдесят років і жив двадцять років у санаторії. Спочатку мешкав у двомісному покої на першому поверсі, потім на другому поверсі в одномісній кімнаті з балконом, потім у покої без балкона на третьому поверсі, а тепер, відколи не мав грошей, лежав у цьому вузькому приміщенні. Це був наочний приклад для всього санаторію. Далай-лама раз у раз наводив його як приклад, коли мав пацієнтів, що занепадали духом, а Ріхтер демонстрував йому свою вдячність. Просто не вмирав.
Ліліан сиділа біля його ліжка.
Погляньте на це! сказав Ріхтер, показуючи на шахівницю. Він грає, як нічний сторож, і через цей хід конем дістане мат за наступні десять ходів. Що сталося з Реньє? Раніше він грав добре. Ви вже були тут під час війни?
Ні, відповіла вона.
Він приїхав сюди під час війни, мабуть, у 1944-му. То був для мене рятунок. Бо раніше, моя дорога панянко, раніше я мусив упродовж року грати з одним шаховим клубом із Цюріха. Тут, у горах, ми не мали нікого. Було жахливо нудно.
Шахи були єдиною пристрастю Ріхтера. Під час війни партнери, яких мав у санаторії, виїхали або померли, а ніхто новий не прибув. Два приятелі з Німеччини, з якими грав листовно, загинули в Росії, інший потрапив у полон під Сталінградом. Кілька місяців Ріхтер не мав жодного партнера, почувався втомлений життям і схуд. Потім головний лікар дозволив йому розігрувати партії з членами шахового клубу з Цюріха. Однак більшість із них була для нього надто сильна. Спочатку нетерплячий Ріхтер передавав свої ходи по телефону, але це виявилося надто дорого, довелося задовольнятися поштою. Оскільки листи йшли досить довго, то Ріхтер практично міг робити хід не частіше, ніж раз на два дні. З часом навіть і ця форма гри завмерла і Ріхтер знову був приречений на вивчення старих партій і шахових книжок.
Тоді зявився Реньє. Він зіграв із Ріхтером партію, і Ріхтер був щасливий, що знайшов нарешті гідного супротивника, проте Реньє був французом, звільненим з німецького концтабору, а тому, коли дізнався, що Ріхтер німець, відмовився грати далі. Упередження на національному ґрунті аж ніяк не закінчувалися біля брам санаторію. Ріхтер знову почав марніти, а Реньє теж важко захворів. Обидва нудилися, але жоден не хотів поступитися. Один вихрещений негр із Ямайки врешті знайшов рішенець. Він теж був важко хворий. Двома окремими листами він запросив Ріхтера й Реньє розіграти з ним партію шахів телефоном, не встаючи з ліжка. Обидва неабияк зраділи. Єдиний клопіт полягав у тому, що негр не мав уявлення про шахи, але вирішив цю проблему просто. Проти Ріхтера грав білими, а проти Реньє чорними. Оскільки білим належав перший хід, Реньє, виконавши його, зателефонував негрові. Той повідомив хід Ріхтерові, з яким грав білими. Потім почекав відповідь Ріхтера й зателефонував Реньє. Другий хід від Реньє він передав знову Ріхтерові, а відповідь Ріхтера Реньє. А сам не мав навіть шахівниці: його роль зводилася лише до того, щоб дати змогу Реньє і Ріхтерові, без їхнього відома, грати в шахи.