А тим часом поки ці 4800 нових фільмів нігтями й зубами чіпляються за свій шанс вибратися з тісної кімнати готелю на широкий простір, до широкої публіки, у зали справжніх кінотеатрів, світ мрій починає рухатися в протилежний бік: на арену подій виходять нові технології; стомлені тяжкою працею, гублячи впевненість у завтрашньому дні, люди втрачають бажання виходити з дому й воліють дивитися кабельне телебачення, яке за суто символічну плату показує по пятсот фільмів на добу.
А ще гірше те, що Інтернет сьогодні дає змогу кожному уявити себе кінорежисером. На спеціальних сайтах можна побачити немовлят, які роблять свої перші кроки, чоловіків і жінок, яким стинають голови на війні, жінок, що виставляють свої оголені принади тільки для того, щоб хтось перед екраном телевізора пережив у самотині радість сексуальної втіхи, людей, які замерзають десь у полярній кризі, справжні катастрофи, спортивні змагання, виставки мод, сцени, зняті прихованими камерами, що виставляють випадкових перехожих у кумедному, а часто й вельми непривабливому світлі.
Звичайно, не всі люди сидять удома. Проте вони воліють витрачати гроші на ресторани та вишуканий одяг, бо все інше вони можуть знайти на екранах своїх телевізорів або компютерів.
Фільми. У далекому минулому залишився той час, коли всім були відомі імена великих переможців, яким діставалася «Золота пальмова віть». Тепер навіть багато з тих, хто бере участь у фестивалі, якби їх запитати, певно, не відразу пригадали б назву фільму, що переміг торік. «Фільм якогось румунського режисера», сказав би один. «Ні, я точно памятаю, то був німець», заперечив би інший. Потім обидва нишком зазирнули б у каталог і відкрили б, що переміг італієць, чий фільм демонструвався лише для обраної публіки.
Кінотеатри, які колись вистояли в нещадній конкуренції з відеосалонами, тепер, схоже, знову увійшли в стадію занепаду вони майже неспроможні змагатися з фільмами, записаними на дисках DVD, що безкоштовно додаються до куплених журналів, з Інтернетом, із піратством, від якого нема порятунку. Така ситуація примушує кінопрокат удаватися до варварських методів: коли якась кіностудія вважає, що випуск у прокат нового фільму обходиться їй надто дорого, вона вимагає, шоб його водночас демонстрували в максимальній кількості залів, майже не залишаючи місця для реалізації будь-яких нових задумів у галузі кіно.
А ті нечисленні авантюристи, що наважуються піти на ризик, знехтувавши вкрай несприятливі обставини, надто пізно відкривають, що не досить мати на руках якісний продукт. Для того щоб їхній фільм вийшов на екрани найбільших світових столиць, необхідно витратити величезні кошти на його рекламу та пропаганду: оплатити цілі сторінки в газетах і журналах, організувати безліч прийомів, прес-конференцій, рекламних подорожей, орендувати зали для зустрічей із публікою з усе дорожчим обладнанням, розвязувати проблему робочої сили, набирати яку стає дедалі важче. А над усім стоїть проблема з проблем: знайти дистрибютора, який би погодився фінансувати всі заходи, необхідні для того, щоб випустити вже готовий продукт в успішний прокат.
Та навіть за таких не вельми сприятливих обставин щороку відновлюється паломництво з місця на місце, призначаються дати показів, і на сцену виходить Суперклас, який менш за все цікавиться тим, щó відбувається на екрані, телевізійні компанії, готові заплатити лише десяту частку справедливої ціни за те, щоб «надати честь» тому або тому режисерові й показати результати його трудів на телевізійному екрані, лунають прохання чи навіть вимоги переробити матеріал у такий спосіб, щоб не образити почуття батьків і матерів родин, вимоги переглянути всю режисуру фільму, обіцянки (які виконуються далеко не завжди), що в тому випадку, коли режисер погодиться кардинально змінити сценарій і висвітлити якусь певну тему, вони підпишуть із ним контракт наступного року.
Люди слухають усе це й погоджуються, бо в них немає вибору. Суперклас править світом, його аргументи солодкі, голос ніжний, усмішка делікатна, але його рішення остаточні. Він знає. Він приймає або відкидає. Він має владу.
А влада ні з ким не провадить переговорів, якщо вона й домовляється, то тільки сама з собою. Але ще не все втрачено. У світі художньої вигадки, як і у світі реальному, завжди існували герої.
І Морін сама не своя від гордості: герой сидить перед нею! Через два дні нарешті відбудеться довгосподівана зустріч після трьох років напруженої праці, мрій, телефонних дзвінків, подорожей до Лос-Анджелеса, подарунків, прохань, звертань до друзів, які працюють у «Банку Послуг», втручання її колишнього коханця (вони навчалися з ним разом у школі кінематографії, але потім він дійшов висновку, що набагато надійніше й безпечніше працювати у впливовому часописі, що спеціалізується на проблемах кіно, аніж ризикувати головою та грішми).
«Я з ним поговорю, пообіцяв їй колишній коханець. Але Джавіц не залежить ні від кого, навіть від журналістів, які можуть створити рекламу або антирекламу його продукції. Він вивищується над усіма: ми вже намагалися підготувати репортаж і спробувати зясувати, як йому вдалося прибрати до рук стільки прокатників та пунктів прокату, проте ніхто з тих, із ким він працює, не побажав дати нам інформацію. Я з ним поговорю, але натиснути на нього не зможу, він ніякому тиску не піддається».
Її колишній коханець поговорив із Джавіцом. Домовився, що той подивиться «Таємниці підземелля». Наступного дня її повідомили по телефону, що він призначає їй зустріч у Канні. Морін навіть не наважилася сказати, що живе на відстані десяти хвилин поїздки на таксі від його офісу, й погодилася зустрітися з ним у тому далекому французькому місті. Замовила квиток на літак до Парижа, потім цілий день добиралася залізницею до далекого провінційного Канна, показала ваучер непривітному управителю готелю пятої категорії, оселилася в однокімнатному номері для одинаків, де мусила переступати через валізи щоразу, коли йшла до ванної, роздобула знову ж таки за допомогою екскоханця запрошення на кілька заходів нижчої категорії, як, наприклад, презентацію нового сорту горілки або нової лінії пошиву жіночих блузок; було вже пізно, щоб здобути перепустку до Палацу Конгресів.
Вона вийшла за межі свого бюджету, була в дорозі понад двадцять годин, але свого домоглася: вона одержить омріяні десять хвилин.
І не мала найменшого сумніву, що вийде від нього з готовим контрактом і забезпеченим майбутнім попереду. Атож, індустрія кіно переживає кризу, ну то й що? Хіба кінофільми (хоч їх і стало значно менше) досі не домагаються великого успіху? Хіба міста не мерехтять афішами, що обіцяють нові проекти? А про яких знаменитостей найчастіше пишуть у журналах? Про кіноакторів та кіноактрис! Морін знала а точніше сказати, була переконана, що не раз уже проголошена смерть кіно так і не відбулася. «Кіно вмерло», коли настала ера телебачення. «Кіно вмерло», коли відкрилися відеосалони. «Кіно вмерло», коли Інтернет відкрив доступ до безлічі піратських сайтів. Але кіно живе, ось воно процвітає тут, на вулицях маленького середземноморського містечка, яке завдячує своєю славою саме кінофестивалю.
Тепер їй залишається тільки скористатися щастям, яке падає їй із неба.
І вона готова погодитися на все, абсолютно на все. Джавіц Вайлд перебуває тут. Джавіц уже бачив її фільм. Його тема має всі шанси на успіх: сексуальна експлуатація, добровільна чи примусова, стала вельми популярною в засобах масової комунікації внаслідок цілої низки подій, що здобули відомість у всьому світі. Зараз надзвичайно сприятлива мить для того, щоб виставити «Таємниці підземелля» на афішах кінотеатрів, які він контролює.
Тепер їй залишається тільки скористатися щастям, яке падає їй із неба.
І вона готова погодитися на все, абсолютно на все. Джавіц Вайлд перебуває тут. Джавіц уже бачив її фільм. Його тема має всі шанси на успіх: сексуальна експлуатація, добровільна чи примусова, стала вельми популярною в засобах масової комунікації внаслідок цілої низки подій, що здобули відомість у всьому світі. Зараз надзвичайно сприятлива мить для того, щоб виставити «Таємниці підземелля» на афішах кінотеатрів, які він контролює.
Джавіц Вайлд збунтувався проти усталених звичаїв, здійснив справді революційні реформи в галузі розповсюдження кінофільмів серед широкої публіки. Щось подібне намагався здійснити лише актор Роберт Редфорд, організувавши свого часу фестиваль незалежних кінематографістів під назвою «Танець сонця», але навіть йому, попри його десятилітні зусилля, не вдалося зламати барєр, що стримував потік, який затягував у себе мільйони доларів у Сполучених Штатах, Європі, Індії. Проте Джавіц Вайлд це зробив, і він переможець.
Джавіц Вайлд, спаситель кінематографістів, людина великого міфу, союзник меншин, друг артистів, новий меценат завдяки розумній системі, яку він винайшов (і про яку Морін не мала найменшого уявлення, проте бачила, що вона дає результати), зумів здобути контроль над кінозалами всього світу.
Джавіц Вайлд призначив їй завтра зустріч на десять хвилин. А це може означати лише одне: він прийняв її пропозицію, і тепер залишається тільки обговорити з ним деталі.
«Я на все погоджуся, повторила вона собі. Абсолютно на все».
Само собою зрозуміло, що за десять хвилин Морін не встигне розповісти майже нічого про те, як вона прожила ці вісім років (тобто четверту частину свого життя), що їх присвятила створенню свого фільму. Було б надто довго розповідати, як вона закінчила факультет кінематографії, створила кілька комерційних роликів, потім два короткометражні фільми, які були дуже добре прийняті в кількох провінційних кінотеатрах та в Нью-Йоркських барах альтернативного кіно. Як, щоб роздобути мільйон доларів, необхідних для створення професійного фільму, вона заклала будинок, одержаний у спадщину від батьків. Тож це був її останній і єдиний шанс, бо в неї не було іншого будинку, щоб роздобути ще один мільйон і зняти ще один фільм.
Вона стежила за карєрою своїх однокурсників, які після багатьох марних зусиль обрали для себе затишний світ комерційної реклами яка дедалі набувала обертів або занудну, проте надійну працю в одній із багатьох компаній, що продукували серіали для телебачення. Але вона, після того як її невеличкі праці мали успіх, стала мріяти про щось більш високе, і надалі ці мрії стали їй непідвладні.
Вона була переконана, що її місія перетворити цей світ на таке місце, де майбутнім поколінням було б затишніше й зручніше жити. Обєднатися з такими самими людьми, як вона, показати, що мистецтво не тільки засіб розважати та втішати пропаще суспільство. Також треба виставити напоказ вади його теперішніх лідерів, урятувати дітей, які помирають від голоду в далеких куточках Африки. Виявляти проблеми довкілля. Покінчити із соціальною несправедливістю.