Не може такого бути, щоб із ним щось сталося. Вона прилетіла в таку далеч, вона була так близько від нього і
Десь іздалеку наближається виття сирени. Мабуть, поліція розчищає вічно запруджену дорогу для якоїсь дуже великої цяці.
Один із двох чоловіків кладе руку Джавіца собі на плече й несе його до дверей. Сирена виє все ближче. Другий чоловік, і далі тримаючи руку під піджаком, крутить головою на всі боки. В якусь мить їхні погляди зустрічаються.
Джавіца тягнуть до виходу. Морін запитує себе, як такий тендітний на вигляд чоловік може без видимих зусиль нести таку велику тушу.
Виття сирени затихає якраз біля входу до павільйону. У цю мить Джавіц уже зник з одним зі своїх друзів, але другий чоловік іде прямо до неї, усе ще тримаючи руку під піджаком.
Що сталося? запитує вона переляканим голосом. Бо керуючи акторами довгі роки, вона знає, що таке наче витесане з каменю обличчя, яке вона зараз бачить перед собою, як правило, належить професійним убивцям.
Тобі відомо, що сталося, відповідає їй чоловік із натяком у голосі, який вона не може зрозуміти.
Я бачила, йому стало зле Але що з ним?
Чоловік не витяг руку з-під піджака. І в цю мить Морін сяйнула думка, що цей невеличкий інцидент може перетворитися для неї на велику нагоду.
Я не могла б якось допомогти? Ви мені дозволите пройти до нього?
Рука під піджаком наче трохи розслабилася, але очі стежили за її кожним, найменшим порухом.
Я піду з вами. Я знаю Джавіца Вайлда. Я його подруга. Їй здалося, минула вічність а насправді лише якась частка секунди, перш ніж чоловік обернувся й швидко пішов у напрямку Круазетт, не сказавши більше жодного слова. Голова в Морін ішла обертом. Чому він сказав, їй відомо, що сталося? І чому зненацька цілком утратив інтерес до неї? Інші запрошені не помітили анічогісінько лише почули виття сирени, яке, певно, повязали з якоюсь подією на вулиці. Але виття сирен не поєднується з веселощами, сонцем, випивкою, спілкуванням, вродливими жінками, гарними чоловіками, людьми блідими й людьми засмаглими. Виття сирен належить до іншого світу, світу, де існують нещасливі випадки, серцеві напади, хвороби, злочини. Виття сирен анітрохи не цікавило жодну з осіб, які тут зібралися.
Голова в Морін прояснилася. Щось відбулося з Джавіцом, і це їй подарунок від небес. Вона підбігає до дверей. По забороненій для загального руху смузі швидко віддаляється карета «швидкої допомоги», знову увімкнувши сирени.
Там мій друг! каже вона, звертаючись до одного з охоронців на вході. Куди його повезли?
Той дає їй назву лікарні. Не роздумуючи жодної миті, Морін біжить шукати таксі. Через десять хвилин до неї доходить, що таксі в місті немає, крім тих, які викликають портьє готелів за щедрі чайові. Грошей у Морін немає, тому вона заходить до піцерії, показує мапу, яку носить із собою, і там їй пояснюють, що до лікарні, яку вона назвала, їй доведеться бігти не менш як півгодини.
Що ж, бігти для неї не проблема, вона все життя бігає.
12.53 пополудні
Доброго ранку.
Доброго дня, відповідають їй. Ранок уже позаду.
Тут усе так, як вона собі й уявляла. Пятеро дівчат, зовні схожих на неї. Усі густо наквацяні, з голими ногами, з провокативними декольте, кожна набирає на своїй мобілці якесь СМС-повідомлення.
Вони не розмовляють між собою, бо й без того знають одна одну як споріднені душі, яким доводиться долати однакові труднощі, терпіти одні й ті самі невдачі, давати раду одним і тим самим викликам. Усі вони вірять у те, що мрії рано чи пізно мають здійснитися, життя може змінитися в будь-яку мить, сприятлива нагода чекає на них, випробовуючи їхню волю та наполегливість.
Усі вони, певне, посварилися з батьками, переконаними в тому, що дочка рано чи пізно скотиться до проституції. Усі вони вже виходили на сцену, переживали агонію й екстаз, поставши перед публікою, бачачи, що всі погляди спрямовані на них, відчуваючи електричну напругу в повітрі й утішаючись оплесками у фіналі. Усі вони сотні разів уявляли собі, що хтось із Суперкласу сидить у партері й одного дня зайде до них в артистичну вбиральню після вистави з чимось конкретнішим, аніж запрошення на вечерю, проханням дати телефон, похвалою за чудово виконану роль. Усі вони вже одержували по три-чотири таких запрошення, доки не зрозуміли, що вони можуть привести їх лише в ліжко чоловіка набагато старшого, могутнього і впливового, проте зацікавленого лише в тому, щоб здобути короткочасну перемогу. І, звичайно ж, одруженого, як і кожен цікавий чоловік.
Кожна з цих дівчат мала молодого коханця, та коли запитували про її громадянський стан, то незмінно відповідала:
«Неодружена, без жодних зобовязань». Усі вони вважали, що володіють ситуацією. Кожна сотні разів вислуховувала, що в неї талант, і їй бракувало тільки нагоди, але тепер така нагода випала й перед нею чоловік, який може цілком змінити її життя. Кожна по кілька разів потрапляла в цю пастку надлишку довірливості, вважала, що ситуація під цілковитим її контролем, аж поки, зателефонувавши наступного дня, не потрапляла на непривітну секретарку, яка досить таки брутально навідріз відмовлялася зєднати її з патроном.
Усі вони вже погрожували розповісти, як їх одурено, обіцяли продати свою історію одній зі скандальних газет, а проте ніколи так не робили, бо досі перебували в тій фазі, коли «я не можу здобути погану славу в артистичному середовищі».
Либонь, одна або дві з них свого часу пройшли випробування шкільною виставою «Аліса в Країні Дивовиж» і тепер хотіли довести батькам, що вони зовсім не такі нездари, якими їх вважали. Імовірно, батьки вже бачили своїх дочок у рекламних роликах або на презентаціях, що нерідко відбувалися в їхніх містах, і забувши про всі колишні прикрощі, тепер були переповнені впевненістю, що їхніх дочок чекає лише:
Блиск і слава.
Кожна з цих дівчат була переконана в тому, що рано чи пізно її мрії стануть реальністю, що одного дня всі визнають її талант, аж поки до її розуміння доходило, що в цій галузі існує лише одне магічне слово:
Звязки.
Щойно прибувши до Канна, всі вони рознесли та роздали свої портфоліо та резюме й тепер, напружено дослухаючись, чи не задзвонить їхня мобілка, відвідували всі ті місця та заходи, куди можна було потрапити, намагалися потрапити туди, куди вхід для них був закритий, мріючи про те, що їх запросять на якусь розкішну церемонію, яка триватиме протягом усієї ночі, а може навіть на омріяну червону доріжку, що веде в Палац Конгресів. Але ця остання мрія була майже нездійсненною, настільки нездійсненною, що навіть вони визнавали її нездійсненність, щоб уникнути почуття образи й розчарування, яке могло б зруйнувати радість, яку вони хотіли переживати з приводу будь-якого, хай навіть зовсім маленького успіху.
Звязки.
Спершу помилившись кілька разів, вони нарешті завязували знайомство, яке давало їм якусь перспективу. Тому вони й були тут. Бо їм таки пощастило вийти на звязок, завдяки якому їх викликав на проби режисер із Нової Зеландії. Жодна з них не запитувала, з якою метою її сюди викликано; вони тільки знали, що запізнюватися не можна, бо ніхто не любить марнувати час, а надто люди, які працюють в індустрії кіно. Якщо хтось і міг похвалитися тим, що має скільки завгодно вільного часу, то це вони, пятеро дівчат, що чекали тут, у приймальні, з журналами та мобільними телефонами в руках, гарячково набираючи есемески, щоб зясувати, чи не запрошують їх сьогодні ще на якісь заходи, телефонуючи друзям і при цьому не забуваючи сказати, що зараз не можуть приділити їм час, бо мають надзвичайно важливу зустріч із кінопродюсером.
Габріелу мали викликати четвертою. Вона намагалася прочитати щось в очах трьох перших, які виходили із зали, нічого не кажучи, але всі вони були актрисами. Вони твердою ходою прямували до виходу й спокійним голосом бажали іншим успіху, так ніби хотіли сказати: «Не хвилюйтеся, дівчата, вам уже нема чого втрачати. Роль дісталася мені».
Одна стіна великої кімнати обтягнута чорною тканиною. На підлозі електричні кабелі всіх зразків, лампи, обплетені дротом, де закріплена також якась велика парасоля, а перед нею рама, обтягнута білою тканиною. Звукове обладнання, монітори, відеокамера. По кутках стоять пляшки з мінеральною водою, металеві валізи, триноги, компютер, лежать, розкидані повсюди, аркуші паперу. На підлозі сидить жінка років тридцяти пяти в окулярах і гортає її портфоліо.
Який жах, каже вона, не дивлячись на неї. Жах та й годі.
Габріела не знає, щó сказати. Можливо, ліпше вдати, ніби вона її не слухає, піти в той куток, де гурт техніків про щось жваво розмовляють, курячи сигарету за сигаретою, або просто зупинитися на місці.
Нічого гіршого мені не доводилося бачити, каже жінка.
Це мій матеріал.
Вона не змогла прикусити язика. То їй треба було пробігти через половину Канна, потім стовбичити майже дві години в приймальні, утішаючи себе мрією, що нарешті її життя кардинально зміниться (хоч із плином часу вона навчилася контролювати ці фантазії і вже не збуджувалася так, як колись), щоб тепер почути такі «славослівя» на свою адресу!
Я знаю, сказала жінка, не відриваючи погляду від фотографій. Певно, ти заплатила за все це чималу суму. Існують люди, які живуть із того, що виготовляють портфоліо, пишуть творчі автобіографії, відкривають театральні курси, одне слово, заробляють гроші на марнославстві таких людей, як ти.
Якщо мій матеріал здається вам жахливим, навіщо ви викликали мене?
Бо нам якраз і потрібна особа жахлива.
Габріела сміється. Жінка нарешті підводить голову й дивиться на неї згори вниз.
Якщо мій матеріал здається вам жахливим, навіщо ви викликали мене?
Бо нам якраз і потрібна особа жахлива.
Габріела сміється. Жінка нарешті підводить голову й дивиться на неї згори вниз.
Мені подобається, як ти вдягнена. Не терплю вульгарних осіб.
Мрія Габріели оживає. Ритм її серця прискорюється. Жінка подає їй аркуш паперу.
Стань он на ту позначку.
І обернувшись до своєї команди, каже:
Перекур закінчено! Гасіть сигарети й зачиніть вікно, щоб знадвору не проникав шум!
«Позначкою» був хрест, зображений на підлозі клейкою жовтою стрічкою. Завдяки цьому можна було не переставляти освітлювальні прилади й не пересувати кінокамеру з місця на місце актор від початку й до кінця стояв там, де йому було вказано.