Ігор запитав, чи вона не задоволена тим, що має.
Я задоволена. Але вся проблема саме в цьому: я задоволена, а ти ні. Й ніколи не будеш. Боячись утратити те, що вже здобув, ти ніколи не зможеш вийти з битви, в якій уже здобув перемогу. І зрештою в ній загинеш. Але спочатку зруйнуєш наш шлюб і моє кохання.
То вже не вперше вона розмовляла з чоловіком у такому тоні; вона завжди була щирою в цих розмовах, але того разу її опанувало відчуття, що вона дійшла до своєї межі. Вона більше не може ходити по крамницях, вона зненавиділа чаювання, зненавиділа телевізійні програми, якими намагалася вбити нудьгу, коли чекала його повернення з роботи.
Не кажи такого. Не кажи, що я намагаюся вбити наше кохання. Обіцяю тобі, незабаром ми залишимо все позаду, май трохи терпіння. Можливо, тобі й справді пора чимось зайнятися, бо, схоже, я перетворив твоє життя на справжнє пекло.
Нарешті він зрозумів.
Що ти хотіла б робити?
Так, можливо, саме в цьому для неї вихід.
Я завжди мріяла працювати в галузі моди.
Чоловік негайно задовольнив її бажання. Через тиждень він передав їй ключі від ательє в одній з найкращих торговельних галерей Москви. Єва була сповнена ентузіазму її життя тепер набувало іншого змісту, довгі дні та ночі чекання закінчаться для неї назавжди. Ігор не поскупився і вклав у її справу стільки грошей, скільки знадобилося для того, щоб вона домоглася заслуженого успіху.
Банкети та вечірки, на яких раніше вона почувалася небажаною гостею, тепер набули для неї нового інтересу; завдяки своїм контактам вона вже через два роки перетворила свій заклад на найпопулярніше ательє високої моди в Москві. Тоді вона вирішила розрахуватися з чоловіком, і хоч у них був спільний рахунок і він ніколи не вимагав із неї тих грошей, які витрачав на її справу, наполягла на тому, щоб сплатити йому свій борг. Вона почала подорожувати сама-одна в пошуках ексклюзивних моделей та марок одягу. Найняла собі працівників, навчилася бухгалтерії, перетворилася на власний превеликий подив у досконалу бізнес-леді.
Ігор навчив її всього. Ігор був для неї прикладом, великим зразком, який вона в усьому наслідувала.
І саме тоді, коли все начебто було так добре, коли життя наповнилося для неї новим змістом, вона стала помічати дивні темні плями на осяйному лику янгола, що освітлював її дорогу.
Ігор навчив її всього. Ігор був для неї прикладом, великим зразком, який вона в усьому наслідувала.
І саме тоді, коли все начебто було так добре, коли життя наповнилося для неї новим змістом, вона стала помічати дивні темні плями на осяйному лику янгола, що освітлював її дорогу.
Провівши кінець тижня в рибальському селі на березі озера Байкал, вони сиділи в одному з іркутських ресторанів. На той час компанія придбала у власне розпорядження два літаки й вертоліт, тож на вихідні вони могли мандрувати як завгодно далеко, а в понеділок повертатися до Москви та до своїх справ. Ні Ігор, ні Єва не нарікали на те, що все менше й менше часу стали проводити разом, хоч і було очевидно, що тривалі роки боротьби залишили на них свої позначки.
Та навіть за таких обставин вони твердо вірили в те, що їхнє кохання сильніше за все й, поки вони разом, їм нічого не загрожує.
Коли вони вечеряли при світлі свічок, до ресторану увійшов жебрак, що був явно напідпитку, й сів за їхній стіл із явним бажанням погомоніти, урвавши ті блаженні хвилини, коли їм випала така короткочасна нагода побути вдвох далеко від московської біганини. Через якусь хвилину підійшов хазяїн ресторану з очевидним наміром виставити непроханого гостя геть, але Ігор зупинив його і сказав, що сам залагодить справу. Жебрак розвеселився, він схопив зі стола пляшку горілки, перехилив її прямо з шийки і став запитувати: «Хто ви такі? Звідки у вас стільки грошей, коли всі так бідують?», потім заходився лаяти життя та уряд. Ігор слухав його протягом кількох хвилин. Потім попросив у неї пробачення, взяв непроханого співрозмовника за руку й вивів його надвір ресторан виходив на вулицю, яка навіть не була ані заасфальтована, ані забрукована. Там несли варту двоє його охоронців. Єва бачила крізь вікно, що чоловік обмінявся з ними кількома словами, певно, попросив їх не спускати з очей дружину й повів волоцюгу в темний завулок. Він повернувся через кілька хвилин, радісний та усміхнений.
Більше він нікого не потурбує, сказав.
Єва звернула увагу на те, що очі його змінилися. Вони іскрилися бурхливою радістю, і ця радість здавалася навіть більшою за ту, яка наповнювала їх протягом двох днів, що їх вони провели разом.
Що ти йому зробив?
Та Ігор не відповів, замовивши ще горілки. Вони пили до кінця вечора він усміхався й був дуже веселий, а вона все сушила собі голову, намагаючись угадати, що він зробив із тим жебраком: мабуть, дав тому чоловікові грошей, щоб допомогти йому вибратися зі злиднів, адже він завжди виявляв співчуття до тих, кому в житті не пощастило. Коли вони повернулися у свій номер-люкс, він їй розповів:
Я навчився цього ще юнаком, коли брав участь у несправедливій війні за ті ідеали, у які не вірив. Завжди можна рішуче покласти край злидням.
Ні, Ігор не може бути тут, Хамід, певно, все ж таки помилився. Адже він бачив його лише один раз, у вестибюлі будинку, в якому вони жили в Лондоні, коли Ігор роздобув їхню адресу й прийшов умовляти Єву, щоб вона повернулася. Хамід відчинив йому двері, але не впустив його в дім, пригрозивши викликати поліцію. Протягом цілого тижня вона тоді відмовлялася вийти з дому, посилаючись на головний біль, але знаючи, що її Янгол Світла тепер перетворився на Абсолютне Зло. Вона відкриває кришку мобілки. Знову читає послання.
Катюша. Лише одна людина у світі могла її так назвати. Людина, що живе в її минулому й тероризуватиме її теперішнє протягом решти її життя, попри те що вона має всі підстави вважати себе захищеною, далекою, попри те що вона живе у світі, куди він не має доступу.
Це та сама людина, той самий чоловік, який тоді, коли вони повернулися з Іркутська, неначе скинув з себе величезний тягар почав набагато більше розповідати їй про тіні, що населяли його душу.
«Нікому, абсолютно нікому не дозволено вторгатися в наші з тобою інтимні стосунки. Ми надто багато присвятили часу тому, щоб створити суспільство справедливіше та гуманніше. І той, хто не шануватиме нашу свободу, буде усунутий і то в такий спосіб, щоб він ніколи більш не думав повертатися».
Єва боялася запитати його, що означають слова «і то в такий спосіб». Вона думала, що знає свого чоловіка, але тепер у неї іноді виникало враження, що в ньому починає прокидатися внутрішній вулкан, від якого з гуркотом розходяться хвилі, дедалі вищі й дедалі потужніші. Їй пригадалися давні нічні розмови з молодим хлопцем, який розповів їй, що він мусив захищати своє життя в Афганістані, а тому йому доводилося вбивати людей. Вона ніколи не бачила в його очах ані каяття, ані жалю з цієї причини.
«Я вижив і це головне. Моє життя могло закінчитися одного сонячного вечора або рановранці між засніженими горами, або вночі, коли ми грали в карти у своєму похідному наметі, переконані, що ситуація в нас під контролем. І якби я помер, це анітрохи не змінило б обличчя світу. Тільки додалася б іще одна одиниця у списку втрат, а моїй родині вручили б ще одну медаль.
Але Бог мені допоміг я завжди встигав відреагувати вчасно. І за те, що я витримав найтяжчі випробування, які тільки можуть бути в житті чоловіка, доля обдарувала мене двома найважливішими в житті речами: успіхом у роботі й жінкою, яку я кохаю».
Але одне діло вчасно відреагувати, щоб урятувати собі життя, й зовсім інше «усунути в такий спосіб, щоб він уже ніколи не міг повернутися», бідолашного пияка, який перебив їм вечерю і якого хазяїн ресторану міг би просто виставити за двері. Ця історія не виходила у неї з голови; вона тепер дуже рано вирушала до свого ательє, а коли поверталася додому, то сідала за компютер. Вона хотіла уникнути необхідності поставити запитання, що крутилося в неї на язиці. Їй щастило стримувати себе протягом кількох місяців, що були заповнені звичними для них повсякденними подіями: подорожами, ярмарками, вечірками, зустрічами, доброчинними аукціонами. Вона навіть стала думати, що хибно витлумачила слова, почуті від чоловіка в Іркутську, й винуватила себе за те, що була такою поверховою у своїх судженнях.
З плином часу це запитання втратило для неї свою гостроту, але тільки до того дня, коли їх було запрошено в один із найшикарніших ресторанів Мілана, де відбулася офіційна вечеря, що потім перейшла в благодійний аукціон. Вони приїхали до того міста з різних причин: він, щоб уточнити деталі свого контракту з однією італійською фірмою, вона на Тиждень Моди, де сподівалася зробити деякі закупівлі для свого московського ательє.
І те, що раніше відбулося в сибірській глушині, тепер повторилося в одному з найвитонченіших у світі міст. Цього разу один із їхніх друзів, також пяний, сів за їхній стіл, не спитавшися дозволу, і став жартувати на теми, що були незручними для обох. Єва помітила, як пальці Ігоря судомно стиснули виделку. З усією можливою обережністю та делікатністю вона попросила їхнього знайомого, щоб він пішов геть. На той час вона вже випила кілька келихів «Асті Спуманте», так італійці називають біле вино, яке виготовляється за тією самою технологією, що й «шампанське», і своїм смаком нічим від нього не відрізняється, проте називати його цим французьким словом не дозволено, оскільки виноград для його виготовлення вирощують в Італії, а не на виноградниках Шампані. Вони заговорили про бренди та закони, якими вони регулюються, а вона тим часом намагалася не думати про запитання, яке майже зовсім на той час забула, але тепер воно нагадало їй про себе з усією силою. Розмовляючи, вони далі пили. Й нарешті настала мить, коли вона вже не могла контролювати себе.
Невже це злочин, коли людина, трохи випивши, втрачає почуття такту і стає набридливою?
Ми рідко тепер подорожуємо разом, сказав Ігор, змінивши тон. Звичайно, я ніколи не забуваю, в якому світі нам доводиться жити, задихаючись від брехні, більше вірячи в науку, ніж у духовні цінності, годуючи свої душі тим, що суспільство вважає важливим, тоді як ми потроху вмираємо, бо розуміємо, щó навколо нас відбувається, знаючи, що мусимо робити те, чого нам робити не хочеться, а проте ми неспроможні покинути все це й присвятити свої дні та ночі справжньому щастю: родині, природі, коханню. Чому ми так живемо? Бо зобовязані закінчити те, що почали, аби досягти так званої фінансової стабільності, яка дозволить нам присвятити решту свого життя лише одне одному. Бо ми люди відповідальні. Знаю, ти іноді вважаєш, що я працюю надто багато; але це неправда. Я будую наше майбутнє, і незабаром ми будемо вільні, щоб мріяти і втілювати в життя свої мрії.