Хоч кіноіндустрія існує лише завдяки цим людям, їм не дозволено підходити до входу в готель надто близько. На всіх стратегічно важливих пунктах розташувалися охоронці, які вимагають від усіх, хто хоче увійти, доказ того, що вони живуть у готелі або мають там призначену з кимось ділову зустріч. Підходячи туди, кожен повинен дістати з кишені магнітну картку, що править за ключ, бо інакше тебе на очах у всього чесного люду виштурхають геть. Якщо ж тебе запрошено на ділову зустріч або ж на випивку в барі, то ти називаєш охоронцям імя того, хто тебе запросив, і стоячи на очах у всіх цікавих, чекаєш, поки охоронцям надійде повідомлення, чи це брехня, чи правда. Охоронець через свою рацію звертається із запитом до приймальні, час чекання, здається, ніколи не закінчиться, й нарешті запрошеного пропускають після того як публічно принизили.
Ці правила, звичайно, не стосуються тих, хто підїздить на лімузині.
Обоє білих дверцят «майбаха» відчинені, одні шофером, другі портьє готелю. Фотоапарати та кінокамери, спрямовані на Єву, починають клацати й тріскотіти; хоч ніхто її тут не знає, але якщо вона оселена в «Мартінесі», якщо підїхала в дорогому лімузині, то немає сумніву, що це птаха високого польоту. Можливо, чоловік, що йде з нею поруч, її коханець і тоді, коли йдеться про позашлюбний звязок, завжди можна буде прилаштувати своє фото в одну з бульварних газет, які спеціалізуються на скандалах. Не викючено, що та гарна жінка з русявим волоссям чужоземна знаменитість, яку досі не знають у Франції. Рано чи пізно вони довідаються з так званих популярних журналів, як її звуть, і тоді матимуть усі причини пишатися, що перебували на відстані не більш як метрів чотири або пять від неї.
Хамід дивиться на невеличкий натовп, що юрмиться по обидва боки від барєрів. Він ніколи не розумів цих людей, бо виріс у країні, де такого не відбувається. Якось він запитав в одного з друзів, звідки такий інтерес.
Не думай, що тут зібралися тільки фанати, відповів йому той. Ще відтоді як світ став світом, людина вірила в те, що наближення до чогось недосяжного й таємничого огортає благодаттю. Тому люди й вирушають на прощу до всіляких гуру та святих місць.
Вони шукають їх у Канні?
У будь-якому місці, там, де недосяжна знаменитість зявляється на досяжній відстані. Коли вона підіймає у привітанні руку, то шанувальники сприймають це так, ніби вона зрошує їхні голови амброзією богів і посипає їх манною небесною.
Те саме можна сказати й про інші подібні заходи. Концерти рок-музики на величезних сценах скидаються на грандіозні богослужіння, де збираються тисячі вірних, щоб помилуватися на своїх кумирів. Люди юрмляться по обидва боки від входу в театр, коли там відбувається якась престижна вистава, щоб побачити зблизька представників Суперкласу, що туди заходитимуть і звідти виходитимуть. Величезні маси людей збираються на стадіонах, щоб подивитись, як зо два десятка бевзів ганяються за круглим мячем. Бо це їхні ідоли. А хіба чимось відрізняються від ікон, які ми бачимо в церквах, портрети кінозірок або топ-моделей, що висять у кімнатах підлітків, домогосподарок і навіть у кабінетах директорів та менеджерів індустрії, котрі заздрять зіркам, попри ту владу, якою наділені.
Існує лише одна відмінність між релігією й таким різновидом поклоніння: у цьому випадку в ролі верховного судді виступає публіка, яка сьогодні аплодує своєму ідолу, а завтра хоче побачити на ньому якусь бридку пляму в одному зі скандальних журнальчиків. І тоді кожен може сказати: «Бідолаха! Як добре, що я не перебуваю на його місці». Сьогодні вони поклоняються своєму кумирові, а завтра каменують і розпинають його, не відчуваючи ані найменшої провини.
1.37 пополудні
На відміну від інших дівчат, які прийшли на роботу вранці й тепер убивають нудьгу пятьох годин, що відокремлюють накладання макіяжу та спорудження зачісок від тієї хвилини, коли треба буде вийти на подіум, мобільними телефонами та плеєрами, Жасмина втупила погляд у книжку.
У книжку поезій і то дуже добрих поезій.
Розходяться дві стежки під гіллям,
І обома піти я неспроможний.
Дивлюся на одну, де втоптана земля
Зникає у кущах, що мерехтять здаля,
Обсипаний осіннім злотом кожний.
І я сказав собі, по другій я піду,
Хоч і вона мене не дужето манила,
Піду по ній, як ходять у саду,
І те, про що я мрію, там знайду,
Аби лиш тільки вистачило сили.
На них обох шар листя вже лежить,
Обидві ледь притоптані ногами.
На першу я зверну в якусь наступну мить.
Якщо надія в серці зашумить,
Бо іноді і так буває з нами.
Та через безліч років я сказав:
Чи це було, чи тільки мені сниться?
Там, де розходились дві стежки, я стояв.
І ту, де менш людей ходило, я обрав,
А це ж вам неабияка різниця.
Вона теж обрала собі стежку, якою ходять рідко. Це їй дорого обійшлося, а проте вона не помилилася. Усе сталося у свій час. Кохання прийшло тоді, коли вона відчувала в ньому найбільшу потребу і триває до сьогодні. Вона працює завдяки йому, з ним і для нього.
Вона теж обрала собі стежку, якою ходять рідко. Це їй дорого обійшлося, а проте вона не помилилася. Усе сталося у свій час. Кохання прийшло тоді, коли вона відчувала в ньому найбільшу потребу і триває до сьогодні. Вона працює завдяки йому, з ним і для нього.
А точніше буде сказати: для неї.
Справжнє імя Жасмини Кристіна. У творчій автобіографії вона пише, що її відкрила Анна Дітер під час однієї зі своїх подорожей до Кенії, але інших подробиць умисне не вказує, залишаючи простір для ймовірних припущень: важке й голодне дитинство на тлі громадянської війни, якій кінця не видно. Насправді, попри свою чорну шкіру, вона народилася в традиційно європейському місті Антверпен, у Бельгії дочка біженців від одвічного жорстокого конфлікту між племенами хуту і тутсі в Руанді.
Якось, коли їй уже виповнилося шістнадцять років і наприкінці тижня вона супроводжувала матір, щоб допомогти їй у нескінченній роботі з прибирання квартир, до неї підійшов якийсь чоловік, попросив пробачення й відрекомендувався фотографом.
Ваша дочка винятково гарна, сказав він. Я запрошую її працювати зі мною як фотомодель.
Ось бачите, ласкавий пане, яку важку торбину я тягну? У ній засоби для миття. Я працюю день і ніч для того, щоб вона могла закінчити добру школу й одержати диплом. Їй лише шістнадцять років.
Це саме той вік, що треба, сказав фотограф і подав дівчині візитівку. Якщо зміните думку, зателефонуйте мені. Вони пішли далі, але мати помітила, що дочка роздивляється візитівку.
Ти йому, дочко, не вір. Ми не належимо до його світу.
Він хоче лише переспати з тобою.
Вона могла цього й не казати і хоч дівчата з її класу завжди помирали від заздрості до неї, а хлопці докладали всіх зусиль, щоб повести її на якусь вечірку, Кристіна завжди памятала про своє походження і знала, що своєї межі не перестрибнеш.
Ця її переконаність не похитнулася й після того, як вона одержала друге таке запрошення. Вона увійшла до кавярні, щоб купити морозиво, коли якась жінка старшого віку похвалила її вроду й сказала, що робить фотографії для журналів моди. Кристіна подякувала, взяла візитівку й пообіцяла, що зателефонує, проте вона й на думці не мала цього робити, хоч усі дівчата її віку мріяли про таку нагоду.
Але Бог трійцю любить, і через три місяці, коли вона зупинилася, щоб помилуватися вітриною з дорогим одягом, із крамниці вийшов якийсь чоловік і підійшов до неї.
Ти де працюєш, дівчино?
Ви, певно, хотіли запитати, де я працюватиму. Я навчаюся ветеринарного ремесла.
Ти обрала собі хибний фах. А для людей тобі працювати не хочеться?
Я не маю часу на те, щоб продавати одяг. Коли можу, то працюю, щоб допомогти матері.
Я тобі не пропоную стати продавчинею. Я хотів би, щоб ти взяла участь у кількох фотосесіях із нашими колекціями. Але ці зустрічі так би й залишилися для неї цікавими спогадами про минуле, після того як вона одружилася б, народила дітей, реалізувала б себе у своїй професії та в коханні, якби не той випадок, що стався з нею через кілька днів по тому. Вона була з кількома друзями в одному з нічних клубів, танцюючи й почуваючи себе щасливою, що живе на світі, коли до приміщення, горлаючи, вдерлися десятеро хлопців. Девятеро мали в руках палиці, утикані лезами для бриття, й кричали, щоб до них ніхто не наближався. Почалася паніка, усі кинулися врозтіч. Кристіна не знала, що їй робити, але інстинкт наказав їй, щоб вона залишилася нерухомо стояти на місці й дивилася в інший бік.
Але вона не встигла відвернути голову й побачила, як десятий із тих, що вдерлися, підбіг до одного з її друзів, вихопив із кишені ніж, схопив хлопця ззаду й перетяв йому ножем горло. Після цього нападники зникли так само швидко, як і зявилися, тоді як решта хлопців і дівчат кричали, бігали, сиділи на підлозі й плакали. Дехто підходив до пораненого, щоб допомогти йому, хоч усі й розуміли, що допомагати йому вже пізно. Інші просто дивилися на все, перебуваючи у стані шоку, як і Кристіна. Вона знала вбитого хлопця, знала і його вбивцю, знала, щó спонукало того вчинити злочин (сварка, яка відбулася в одному з барів, перед тим як вони прийшли до клубу), але їй здавалося, вона плаває десь у хмарах і все, що з нею відбувається, відбувається уві сні й незабаром вона прокинеться, зрошена потом, але щаслива знати, що кошмар нарешті закінчився.
Але то був не сон.
Через кілька хвилин вона вже повернулася на землю, кричала, щоб хтось що-небудь зробив, кричала, щоб ніхто нічого не робив, кричала, сама не розуміючи, чому вона кричить, і її крики тільки побільшували нервозність і паніку, й незабаром у клубі зчинився неймовірний безлад, зявилася поліція зі зброєю в руках, судові лікарі, детективи, що вишикували всіх хлопців і дівчат під стіною й почали негайно їх допитувати, вимагати документи, записувати телефони й адреси. Хто це зробив? З якої причини? Кристіна не могла здобутися на жодне слово. Труп накрили простирадлом і винесли. Медсестра примусила Кристіну ковтнути пігулку, пояснила, що пішки повертатися їй додому не можна, треба взяти таксі або сісти в автобус.
Але вона не встигла відвернути голову й побачила, як десятий із тих, що вдерлися, підбіг до одного з її друзів, вихопив із кишені ніж, схопив хлопця ззаду й перетяв йому ножем горло. Після цього нападники зникли так само швидко, як і зявилися, тоді як решта хлопців і дівчат кричали, бігали, сиділи на підлозі й плакали. Дехто підходив до пораненого, щоб допомогти йому, хоч усі й розуміли, що допомагати йому вже пізно. Інші просто дивилися на все, перебуваючи у стані шоку, як і Кристіна. Вона знала вбитого хлопця, знала і його вбивцю, знала, щó спонукало того вчинити злочин (сварка, яка відбулася в одному з барів, перед тим як вони прийшли до клубу), але їй здавалося, вона плаває десь у хмарах і все, що з нею відбувається, відбувається уві сні й незабаром вона прокинеться, зрошена потом, але щаслива знати, що кошмар нарешті закінчився.