Але то був не сон.
Через кілька хвилин вона вже повернулася на землю, кричала, щоб хтось що-небудь зробив, кричала, щоб ніхто нічого не робив, кричала, сама не розуміючи, чому вона кричить, і її крики тільки побільшували нервозність і паніку, й незабаром у клубі зчинився неймовірний безлад, зявилася поліція зі зброєю в руках, судові лікарі, детективи, що вишикували всіх хлопців і дівчат під стіною й почали негайно їх допитувати, вимагати документи, записувати телефони й адреси. Хто це зробив? З якої причини? Кристіна не могла здобутися на жодне слово. Труп накрили простирадлом і винесли. Медсестра примусила Кристіну ковтнути пігулку, пояснила, що пішки повертатися їй додому не можна, треба взяти таксі або сісти в автобус.
Наступного ранку в домі задзвонив телефон. Слухавку взяла мати, яка вирішила не залишати дочку протягом цього дня, бо Кристіна, схоже, не розуміла, де вона і що з нею діється. З поліції повідомили, що хочуть поговорити з нею безпосередньо, щоб вона прийшла до відділка, де її чекатиме такий-то слідчий. Мати відмовилася відпускати дочку. Їй пригрозили карною відповідальністю. Довелося підкоритись.
Вони прийшли в призначений час. Слідчий запитав у Кристіни, чи вона знає вбивцю.
Слова матері досі лунали в її голові: «Не кажи нічого. Ми іммігранти, ми чорношкірі, а ті хлопці білі, вони бельгійці. Навіть якщо їх і посадять, вони повернуться з вязниці й помстяться тобі».
Я не знаю, хто він. Ніколи раніше його не бачила.
Вона знала, що, сказавши це, навіки втратить любов до життя.
Звичайно ж, ти його знаєш, не повірив їй поліціянт. Ти не турбуйся, з тобою нічого не станеться. Ми взяли майже всю банду, нам треба тільки свідків для суду.
Я нічого не знаю. Я була далеко, коли це сталося. Я не бачила, хто то був.
Слідчий у розпачі похитав головою.
Тобі доведеться повторити це в суді, сказав він. Ти повинна знати, що неправдиві покази й фальшива присяга караються терміном увязнення, що триває майже стільки років, скільки дають убивцям.
Через кілька місяців її викликали в суд. Усі хлопці були там, зі своїми адвокатами, і було таке враження, що в цій ситуації вони бачать для себе нову розвагу. Одна з дівчат, присутніх на тих танцях, назвала вбивцю.
Настала черга Кристіни. Прокурор попросив її впізнати злочинця, який убив її друга.
Я не знаю, хто він, відповіла вона.
Вона чорношкіра. Дочка іммігрантів. Вона навчається у школі коштом уряду. Єдине, чого їй тепер хотілося, це віднайти бажання жити, повірити в те, що в неї може бути майбутнє. Протягом тижнів вона дивилася у стелю, не маючи охоти ані навчатися, ані робити нехай там що. Ні, цей світ, у якому вона жила досі, більше їй не належав. У віці шістнадцяти років вона в найгірший з усіх можливих способів переконалася в тому, що неспроможна боротися за власну безпеку вона мусить нехай там як покинути Антверпен, вибратися в широкий світ, віднайти свою веселість і свої сили.
А вбивцю та його спільників відпустили через брак доказів для підтримання звинувачення і для того, щоб злочинці відповіли за свій злочин, були потрібні принаймні два свідки. Вийшовши із зали суду, Кристіна відразу зателефонувала на номери, що були у двох візитівках, що їх дали їй фотографи, і сказала, що через годину буде. Звідти поїхала прямо до ательє високої моди і сказала, що хоче поговорити з хазяїном.
Проте зазнала невдачі продавчині сказали їй, що хазяїн має ще кілька таких закладів, розкиданих по всій Європі, що він дуже зайнятий, а давати його телефон їм не дозволено. Але фотографи мали добру память; вони відразу зрозуміли, хто їм телефонує, і погодилися зустрітися з нею.
Кристіна повернулася додому й повідомила матір про своє рішення. Вона не просила в неї дозволу, не намагалася переконати її, просто сказала, що хоче покинути це місто назавжди. А покинути його вона могла тільки в один спосіб погодившись працювати моделлю.
Жасмина знову озирається навколо себе. До дефіле залишається ще три години, й моделі їдять салати, пють чай, розмовляють про те, куди підуть потім. Усі вони з різних країн, усі мають приблизно стільки років, скільки й вона, девятнадцять, і кожну турбують лише дві проблеми: підписати сьогодні ввечері новий контракт або знайти багатого чоловіка.
Їй добре відомий розпорядок кожної: перед тим як лягти спати, вони змащують тіло кремами, які прочищають пори і зволожують шкіру й у такий спосіб дуже рано привчають організм залежати від зовнішніх елементів, щоб зберігати ідеальний тонус. Коли вони прокидаються, то натирають тіло новими кремами, новими засобами зволожування шкіри. Випивають філіжанку чорної кави без цукру і зїдають по кілька фруктів, багатих на клітковину, щоб їжа, яку вони споживатимуть протягом дня, добре проходила крізь кишечник. Потім легка гімнастика, що загалом сприяє видовженню мязів, але зловживати нею не слід, щоб тіло не набувало чоловічих обрисів. Вони зважуються по три-чотири рази на день більшість возять ваги з собою, бо іноді вони оселяються не в готелях, а в приватних пансіонах. Кожен зайвий грам, який показує стрілка ваг, вкидає їх у глибокий смуток. Їхні матері супроводжують своїх дочок завжди, коли мають таку змогу, адже більшість перебувають у віці від 17 до 18 років. Вони ніколи не признаються, що закохані в когось хоч закохані майже всі, адже кохання сприяє тому, що їхні подорожі стають тривалішими й нестерпнішими й розбуджують у їхніх коханців небажане відчуття того, що вони втрачають свою кохану жінку (чи дівчину?). Звичайно ж, вони думають і про гроші, кожна в середньому заробляє по 400 євро на добу дуже навіть непоганий заробіток для того, хто навіть не досяг віку, який дає право водити автомобіль. Але це не межа їхніх мрій, бо всі вони надто ясно усвідомлюють, що дуже скоро будуть витіснені новими обличчями, новими тенденціями, й тому прагнуть якомога швидше довести, що вміють не тільки ходити по подіуму. Тому вони постійно вимагають у своїх агенцій, щоб ті влаштовували для них проби, де вони мали б змогу довести, що можуть працювати не тільки як моделі, а і як актриси тобто реалізувати свою велику мрію.
Агенції завжди відповідають їм, що зроблять це, але треба трохи зачекати, адже вони перебувають ще на самому початку своєї карєри. Насправді ж їхні агенції не мають жодних контактів поза світом моди, вони одержують добрі відсотки, ведуть жорстоку конкурентну боротьбу з іншими агенціями, їхній ринок, зрештою, не такий великий. Тож вони воліють витиснути з кожної своєї моделі все, що можливо, тепер, поки дівчина не перетнула небезпечну межу в двадцять років, поки шкіра не почала руйнуватися від надмірного застосування кремів, тіло не стало псуватися від низькокалорійної їжі, а розум не зазнав на собі шкідливого впливу медикаментів, що пригнічують апетит, від яких і погляд, і голова стають зовсім пустими.
Усупереч вельми поширеній легенді дівчата самі оплачують свої витрати квитки на літак, готелі, навіть неодмінні салатики. Асистенти модельєрів викликають їх на так званий кастинг, де відбирають тих, котрі вийдуть на подіум або візьмуть участь у фотосесії. У цей час їм доводиться коритися людям, які вічно перебувають у поганому гуморі й користуються своєю невеличкою владою для того, щоб зірвати на комусь досаду за свої повсякденні розчарування, тому чекати від них доброго або підбадьорливого слова не доводиться, і найчастіше з їхніх уст лунає: «Жахливо!» Дівчата виходять із одних проб і відразу біжать на інші, хапаються за свої мобілки, ніби за рятівну дошку, чекають ніби божественного одкровення тих слів, які пролунають звідти й повідомлять, що їх прийнято до Вищого Світу, де вони піднесуться над тисячами інших гарненьких облич і стануть зірками.
Батьки пишаються тим, що їхня дочка почала так добре, і каються, що спочатку були проти цієї карєри адже хай там як, а дівчина тепер заробляє добрі гроші й допомагає родині. А закохані в них хлопці нерідко терзаються ревнощами, проте намагаються себе стримувати, бо мати дівчину, що працює в галузі високої моди, лестить їхньому самолюбству. Їхні агенти водночас працюють із десятками інших дівчат того самого віку й наділених тими самими фантазіями, й тому вони давно навчилися відповідати на їхні постійні запитання такого характеру: «А чи не зможу я взяти участь у Тижні Високої Моди в Парижі?», «А тобі не здається, що з моєю харизмою я змогла б чогось досягти в кіно?» Їхні подруги заздрять їм таємно або відкрито.
Вони відвідують усі вечірки, на які їх запрошують. Вони намагаються здаватися набагато важливішими, ніж вони є, але в глибині душі знають, що якби комусь пощастило зламати той барєр штучної криги, який вони споруджують навкруг себе, то вони були б тільки раді. Вони дивляться на чоловіків старшого віку зі змішаним почуттям відрази й прихильності розуміють, що саме в їхній кишені ключ до великого успіху, й водночас не хочуть, щоб на них дивилися як на повій високого ґатунку. Їх завжди бачать із келихом шампанського в руках, але це лише частина того іміджу, який вони хочуть створити навколо себе. Вони знають, що алкоголь сприяє збільшенню ваги, а тому їхній улюблений трунок мінеральна вода без газу, бо газ, хоч і не впливає на вагу, проте може змінити обриси шлунка. Вони мають ідеї, мають мрії, мають гідність, проте одного дня все це зникне, коли вони вже не зможуть приховувати перші ознаки целюліту. Кожна складає таємну угоду із самою собою: ніколи не думати про майбутнє. Більшу частину тих грошей, які заробляють, вони витрачають на засоби підтримання краси, що обіцяють їм вічну молодість. Обожнюють модні черевички, але шикарне взуття коштує надзвичайно дорого; проте навіть за цих обставин вони іноді дозволяють собі придбати найкращі. Зате одяг вони купують за півціни, використовуючи свої контакти. Живуть вони в малих помешканнях із батьком, матірю, братом-студентом, сестрою, що обрала собі фах бібліотекарки або наукового працівника. Усі вважають, що вони заробляють великі гроші, і постійно просять у них позичити. Вони позичають гроші, бо їм хочеться здаватися поважними, багатими, щедрими, вищими на голову від інших смертних. Їхній поточний рахунок у банку завжди на нулі, а ліміт кредитної картки вичерпаний.
Вони зберігають сотні візитівок, зустрічаються з добре вдягненими чоловіками, що обіцяють їм роботу, тим обіцянкам вони, звичайно, не вірять, проте іноді телефонують лише для того, щоб зберегти контакт, бо знають, що одного дня їм може знадобитися допомога, хоч за неї й треба буде платити. Жодної не обминула ця пастка. Усі вже мріяли про легкий успіх, і всі переконалися, що легкого успіху не існує. Усі у свої сімнадцять років пережили численні розчарування, зради, приниження, а проте навіть за таких обставин зберегли віру. Вони погано сплять, бо ковтають забагато пігулок. Їм розповідають жахливі історії про анорексію хворобу вельми поширену в їхньому середовищі, щось подібне до нервового розладу, спричиненого постійною тривогою за свою вагу та зовнішність, яка зрештою закінчується тим, що організм відмовляється приймати будь-яку їжу. Вони запевняють, що з ними такого не станеться. Але ніколи не помічають, коли зявляються перші симптоми.
Прямо з дитинства, не знаючи ані підліткового віку, ані юності, вони приходять у світ розкоші та гламуру. Коли їх запитують про їхні плани на майбутнє, вони завжди мають відповідь на кінчику язика: «Навчатися на філософському факультеті. Я тут лише для того, щоб зібрати гроші на навчання». Вони знають, що це неправда. Точніше кажучи, відчувають, що ця фраза звучить трохи дивно, але не можуть зрозуміти чому. Вони дійсно хочуть здобути диплом? Їм потрібні гроші, щоб платити за навчання? Але ж вони не можуть дозволити собі навіть таку розкіш, як ходити до звичайної школи вранці у них завжди проби, удень фотосесія, а вже пізно ввечері неодмінний коктейль, свято, на якому вони повинні неодмінно бути, щоб їх бачили, жадали, за хоплювалися ними.