Нездоланний - Ли Чайлд 10 стр.


 Ні, думаю, третя версія саме це й означає. Можливо. Уявіть собі цю ситуацію. «Халепа!» Ви вражені. І саме тієї миті ви опиняєтеся в серйозній небезпеці. Ситуація настільки серйозна, що вам слід одразу бігти до телефону. Але тоді вас буде викрито. Це ж зовсім не те саме, що дзвінок по мобільному за зачиненими дверима. Це прогулянка на свіжому повітрі. Яка має свій певний ризик. Саме тому ви захочете залишити якісь сліди за собою. Ви швидко шкрябаєте записку й ховаєте її подалі. А вже тоді йдете на пошуки телефону.

 І так до нього і не дістаєтеся.

 Так говорять розрахунки. Іноді.

 Але цю записку так вдало заховано, що ніхто її досі не знайшов. Проте не настільки добре, щоб ми також не могли її знайти. Якщо записка взагалі була. Якщо третя з трьох версій справді правильна. Якщо ми глибоко не помиляємося.

 Це передбачуваний перебіг подій,  сказав Ричер.  Так просто мусило бути, правда ж? Було два моменти «Халепа!». Невеликий, мабуть, за день до цього, після якого він і покликав вас на підмогу, і великий, після якого він побіг дзвонити копам.

 Залишивши перед цим записку.

 Я думаю, нам слід розглянути таку можливість.


Коли Ричер робив обшук у кімнаті, він розпочинав із самої кімнати, а не з її вмісту. Ті, хто ховали, а потім і ті, хто шукали, мали звичку ігнорувати фізичну структуру приміщення, яка завжди давала багато можливостей для роботи. Особливо для того, щоб заховати аркуш паперу. Радіатор під вікном міг розкриватися, і у девяти випадках із десяти там можна було знайти пластикове відділення, спроектоване спеціально для того, щоб тримати в ньому папір, часто це була гарантія на товар чи інструкція до нього, проте серед них винахідлива людина могла б сховати ще цілий десяток сторінок.

Або ж, якщо тут була штучна система опалення та охолодження, то точно були б вентиляційні решітки, які легко можна було б відкрутити. За потаємними розсувними дверцятами можна чудово сховати документи. Стелю було викладено панелями, які легко знімаються за потреби. На розсувних дверцятах шафи також був невидимий для непрофесійного ока бік, і ще багато таких місць повсюди.

А вже тоді на черзі були меблі. У цьому випадку це було ліжко, два столики біля ліжка, оббите тканиною крісло, стілець за обіднім столом, сам стіл та невеликий комод.

Вони шукали скрізь, проте так нічого і не знайшли. Потім Ченґ сказала:

 Все одно варто було спробувати. Я навіть тішуся, що ми нічого не знайшли, у якомусь сенсі. Це надає справі певної незавершеності. Я хочу, щоб із ним усе було гаразд.

Ричер відповів:

 Я хочу, щоб він зараз був у Вегасі із девятнадцятирічною кралею. Проте, оскільки ми не отримали від нього жодного повідомлення, можна дійти висновку, що все далеко не так. Тож ми повинні бути насторожі.

Вони шукали скрізь, проте так нічого і не знайшли. Потім Ченґ сказала:

 Все одно варто було спробувати. Я навіть тішуся, що ми нічого не знайшли, у якомусь сенсі. Це надає справі певної незавершеності. Я хочу, щоб із ним усе було гаразд.

Ричер відповів:

 Я хочу, щоб він зараз був у Вегасі із девятнадцятирічною кралею. Проте, оскільки ми не отримали від нього жодного повідомлення, можна дійти висновку, що все далеко не так. Тож ми повинні бути насторожі.

 Він колишній коп і спецагент. Яка відстань звідси до універсаму? Що з ним могло трапитися?

 Десь двісті футів. Магазин знаходиться позаду їдальні. Будь-що могло трапитися.

Ченґ нічого не відповіла. Ричер відчував бруд на руках. Від пересування меблів та торкання тих поверхонь, які вже давно ніхто не прибирав. Він увійшов до ванної та відкрив кран, щоб помити руки. Мило було новим, ще запакованим у паперову обгортку. Світло-блакитного кольору, гофрованої форми та із золотистою емблемою. Точно не найгірше місце, у якому Ричерові доводилось побувати, судячи з усього. Він розпечатав упаковку з милом та зірвав папір. Смітник стояв під раковиною. Сама раковина була досить глибокою. Потрібно було добряче викрутитися, щоб дістатися до смітника. Та ще й лівою рукою. Проте йому це вдалося. А тоді він почав мити руки, спочатку новим милом це було зробити непросто, а потім воно стало більш піддатливим. Він витер руки свіжим, чистим рушником, а тоді йому раптом дещо спало на думку, і він нахилився, щоб перевірити, чи його зіжмакана кулька з обгортки мила влучила в ціль.

Не влучила. Смітник був невисоким, наче куций циліндр, а ще він стояв дуже близько до лівого кутка, тому за ним ще точно залишалося трохи місця. Той самий простір, який, скоріше за все, ігнорували навіть покоївки під час прибирання. Не за два долари чайових же їм там прибирати. Це було те саме місце, яке ставало кладовищем для заблукалих викинутих речей.

Їх було три. Одна кулька належала йому. Він відрізнив її за вологістю. Одна була такою ж, як його власна, тільки абсолютно сухою. Від попередньої упаковки мила. А третя була шматком добряче зіжмаканого та понищеного паперу, наче звичайне сміття з кишені.

12

Папір був квадратної форми та білого кольору, зі сторонами приблизно в три з половиною дюйми завбільшки, один бік у нього був клейкий. Це була наліпка з нотатника чи відривного блокнота. Ричерові траплялися такі речі й раніше. Аркуш був складений учетверо, і він точно подорожував у кишені протягом місяця або й більше. Складки були протертими, а кутики понищеними. Поверхня була трохи стертою. Ричер припустив, що цей аркуш хтось недбало кинув у смітник, можливо, зробивши це двома пальцями, як під час виконання якогось картярського трюку, але папір не дістався свого місця призначення та осів на безлюдній території.

Він розігнув аркуш та спробував його розрівняти. Те, що мало б бути передньою стороною аркуша, було порожнім. Лише брудні потертості та світла пляма синього кольору, мабуть, від джинсової тканини. Носили в задній кишені джинсів, подумалось Ричерові.

Він повернув аркуш. Те, що мало б бути зворотнім боком аркуша, було вкрите написами. Поспішно нашкрябана кульковою ручкою записка. Якісь каракулі, не інакше. Там був телефонний номер і слова: «Двісті смертей».

Ричер запитав:

 Цей почерк належить Ківерові?

Ченґ відповіла:

 Я не знаю. Я ніколи не бачила почерк Ківера. А цей зразок точно не назвеш найкращим. Ми не можемо нічого казати напевне. Думайте, як адвокат захисту. Тут немає жодної системи охорони доказів при передачі. Будь-хто міг залишити це тут. Хтозна-коли.

 Звісно,  відповів Ричер.  Проте, думаю, це все-таки належало Ківерові. Що б це могло бути?

 Бути? Мабуть, нотатка, зроблена під час телефонної розмови. У його офісі. У його запасному пристанищі. Можливо, він налагоджував із кимось контакт, а може, він когось обдзвонював. Високі ставки, враховуючи дві сотні смертей та телефонний дзвінок, який міг бути як від клієнта, так і від незалежного джерела зі збору даних. Або від джерела зі збору додаткової інформації.

 Чому він це викинув?

 Тому що пізніше він записав усі ці дані детальніше, і ця записка стала йому непотрібною. Можливо, він стояв тут перед дзеркалом, споглядаючи себе, як це робить більшість людей. Може, він викинув стару хустинку й витягнув нову, а заодно і перевірив кишені. Може, він якийсь час не одягав ці штани.

Код телефонного номера із записки був 323. Ричер запитав:

 Це ж код Лос-Анджелеса, правда?

Ченґ кивнула й відповіла:

 Це може бути і стільниковий номер, і стаціонарний.

 Двісті смертей. Це можна розцінювати як серйозну небезпеку.

 Якщо ця записка належала Ківеру. Якщо вона стосувалася цієї справи. Вона могла належати будь-кому і стосуватися казна-чого.

 Хто б іще потрапив у цю місцевість із двома сотнями смертей на думці?

 А хто сказав, що це сталося тут? Навіть якщо ця записка належала Ківерові, вона могла стосуватись якоїсь давньої справи. Чи зовсім іншої місцини. Або це могла бути справа адвоката, що займається заборгованостями, ще минулорічної давності, який тут навязував свої послуги постраждалим від нещасних випадків. Як тут узагалі могло трапитися двісті смертей? Це ж двадцять відсотків від усього населення. Хтось би та й помітив. У цьому випадку тут не знадобилося б наймати приватного детектива.

 Давайте наберемо цей номер,  запропонував Ричер.  Подивимось, хто зніме слухавку.


Ричер замкнув номер, вони зійшли вниз металевими сходами й побачили, що за сто футів від них одноокий портьє вийшов з-за свого робочого місця й поспішив їм назустріч, махаючи руками та стосовно чогось сильно жестикулюючи. Коли він до них підійшов, то сказав:

 Пробачте, сер, проте двісті пятнадцятий заброньований не на ваше імя.

Ричер сказав:

 Тоді змініть свої дані. Номер забронював наш співробітник, і я збираюся в ньому проживати до його повернення.

 Ви не можете цього зробити.

 Навіть не починайте.

 Звідки у вас ключ?

 Знайшов під кущем. Щасливий випадок, мабуть.

 Цього не можна робити.

 Тоді викличте копів,  сказав Ричер.

Портьє нічого не відповів. Якусь мить він обурено сопів, а тоді обернувся й пішов геть без жодного слова.

Ченґ запитала:

 Думаєте, він викличе копів?

 Не викличе,  відповів Ричер.  Він вирішив за потрібне сказати нам, що він це зробить так сер, просто тут і негайно. Плюс копи, мабуть, щонайменше за пятдесят миль звідси. Чи навіть за сто. Вони не приїдуть розбиратися із номером, за який уже заплачено гроші. Та й узагалі, якщо людям є що приховувати, вони нізащо не викличуть копів.

 Що ж він тоді робитиме?

 Я впевнений, що ми ще про це дізнаємось.

Вони вийшли на широку вулицю і пішли повз фасад їдальні до універсаму. Сонце було в зеніті, і в місті наче все завмерло. Жодного руху, ніякого натовпу. За пятдесят ярдів попереду виднілась вантажівка, яка саме повертала на бічну вуличку. А ще неподалік стояв хлопчик, який кидав тенісний мячик об стіну та відбивав його палицею. Наче на тренуванні з бейсболу. Він досить непогано грав. Можливо, його фото навіть заслуговувало на те, щоб бути надрукованим у газеті. На старому шляху проїжджала через рейки вантажівка FedEx і рухалася в напрямку міста.

Універсам був традиційною сільською будівлею: проста споруда із пласким дахом, повернена одним кутом до вулиці, із оздобленим гостроверхим фасадом, який був викладений із дощок навхрест та пофарбований у темно-червоний колір. На ньому висів знак із надписом круглими буквами золотистого кольору: «Материн Спочинок. Галантерея». У будинку були лише одні двері та одне вікно, яке було дуже маленького розміру і призначалося виключно для освітлення приміщення, а не для вигідного та привабливого показу товару. Вікно було вщент укрите наліпками з невідомими Ричерові назвами. Назви брендів, припустив він, що виробляли якісь загадкові, проте життєво необхідні для цієї місцевості речі.

За дверима знаходився невеликий коридорчик, у якому на стіні висів телефон-автомат. Жодного звукопоглинаючого накриття. Лише сам апарат, повністю металевий навіть дріт. Ченґ опустила декілька монет у щілину і набрала номер. Вона якусь мить слухала гудки, а потім мовчки поклала слухавку. Тоді вона сказала:

Назад Дальше