Авто подалося вправо, а тоді задом підїхало до паркувального місця під двісті третім номером. Спереду на ньому не було номерного знака. Водій із машини не вийшов. Перед седаном розчинилися двері двісті третього номера, і з них вийшов чоловік у костюмі. У руці в нього була та сама сумка із коричневої шкіри. Якусь мить він просто стояв і вдихав повітря. Наче в подиві. Тоді він вискочив зі свого трансу й попрямував до сходів із похмурим виглядом, проте з легкістю в ногах; він дуже плавно та легко рухався, не грав мязами, як атлет, а граційно йшов, наче танцюрист чи театральний актор. Він зійшов сходами донизу, і водій кадилака вийшов із машини, щоби з ним привітатися.
Водій був не знайомий Ричерові. Йому було близько сорока, він був високим та мав гарну фігуру: не був ані товстим, ані худорлявим, мав густе волосся та простодушний вираз обличчя. Іще один молодший менеджер, подумалось Ричерові. Чоловік у костюмі потис водієві руку та пірнув на заднє сидіння. Водій поніс шкіряну коричневу сумку до багажника та поклав її досередини, наче виконував якусь особливу процедуру. Тоді він знову сів за кермо, машина стартувала з місця й поїхала геть.
Ззаду на ній також не було ніякого номерного знака. Ричер підвівся й пішов у душ.
Ченґ уже сиділа в їдальні за високим столиком у кутку, який вони займали раніше. Спиною вона була повернена до стіни. Вона зайняла ще один, сусідній, столик, почепивши своє пальто на стілець за ним. Ричер передав їй пальто й сів поруч, пліч-о-пліч, також спиною до стіни. Що було цілком правильно з тактичної точки зору, проте незручним з будь-якої іншої. Ченґ чудово виглядала у футболці. Її волосся досі було вологим, через що нагадувало чорнило. Руки її були довгими та спортивними, а шкіра гладенькою. Вона сказала:
Чоловік у костюмі вже поїхав. Він мав із собою свої речі, тому не повернеться. На щастя.
Я бачив, відповів Ричер. Зі своєї кімнати.
Я саме поверталася зі станції. Ківера не було на ранковому потягу.
Мені шкода.
Тож час настав. Я більше не буду на нього чекати. Мені потрібно розпочати його пошуки. Його номер двісті пятнадцятий. Я підглянула крізь вікно. На дверцятах шафи висить сорочка великого розміру. А двісті тринадцятий зовсім порожній.
Гаразд. Ми повинні якось потрапити досередини.
Ми?
Образно, відповів Ківер. Мені сьогодні більше нічого робити.
Ми підемо туди зараз?
Давайте спочатку поїмо. «Їж, поки є можливість». Це золоте правило.
Зараз могла би випасти чудова можливість це зробити.
Могла б, але пізніше буде краща. Коли покоївка почне там прибирати, вона може відчинити нам двері.
Цієї миті до них підійшла офіціантка з кавою в руках.
11
Після сніданку вони дійсно натрапили на покоївку, яка розпочала свою роботу, але та була ще далеко від номера Ківера. Була зайнята на зовсім іншому боці «підкови», готуючи двісті третій номер до повторного заселення після виїзду з нього чоловіка в костюмі. На проході перед номером стояв її переповнений візочок, а двері номера були відчиненими. Ззовні було видно, як вона саме розстеляла ліжко. Ключі від номерів мали б висіти в неї на поясі, чи бути в кишені, чи на ручці її візка.
Ричер сказав:
Думаю, мені слід підійти до неї та привітатися.
Він повернув ліворуч біля двісті одинадцятого, тоді ще раз ліворуч біля двісті шостого, а тоді зупинився, порівнявшись із візком, та зазирнув усередину до двісті третього номера.
Покоївка плакала. І при цьому вона все одно продовжувала працювати. Вона була білою, худорлявою, наче шпала, з майже невидимими слідами колишньої молодості, вона саме заносила рушники до ванної. Вона схлипувала і пхинькала, і сльози котилися вниз по її обличчю.
З-за дверей Ричер запитав:
Мадам, із вами все гаразд?
Жінка зупинилася, випустила рушники з рук і випросталася. Вона форкнула, зробила вдих і впялася поглядом у Ричера, а тоді обернулася і втупилася в дзеркало, а тоді знову обернулася без жодної реакції, наче її зовнішній вигляд не давав жодних причин для хвилювання.
Мадам, із вами все гаразд?
Жінка зупинилася, випустила рушники з рук і випросталася. Вона форкнула, зробила вдих і впялася поглядом у Ричера, а тоді обернулася і втупилася в дзеркало, а тоді знову обернулася без жодної реакції, наче її зовнішній вигляд не давав жодних причин для хвилювання.
Вона всміхнулася й тоді промовила:
Я дуже щаслива.
Гаразд.
Ні, справді. Перепрошую. Просто чоловік, який щойно звідси виїхав, залишив мені чайові.
І що, вони у вас перші за весь час?
Вона відповіла:
Вони в мене найкращі за весь час.
Вона була одягнена в робочий халат із великою кишенею внизу, яка могла вмістити будь-що. Вона обережно двома руками витягла конверт. Він був меншим за звичні розміри конвертів для листування. Він швидше нагадував відповідь на вишукане запрошення. Зверху на ньому авторучкою було написано «Дякую».
Великим пальцем вона відігнула верхню частину конверта та витягла звідти купюру в пятдесят доларів. Улісс Ґрант, власною персоною спереду на купюрі.
Пятдесят баксів, сказала вона. До цього найбільшою сумою, яку я отримувала, було два долари.
Вражаюче, відповів Ричер.
Це настільки змінить моє життя, ви навіть не уявляєте.
Я за вас дуже радий, відповів Ричер.
Дякую. Виходить, дива таки іноді трапляються.
Чи знаєте Ви, чому це містечко називається «Материн Спочинок»?
Жінка на хвилину замислилась.
Ви мене запитуєте чи хочете мені розповісти?
Я вас запитую.
Я не знаю.
Ви ніколи не чули жодних історій?
Про що?
Про матерів, відповів Ричер. Які спочили, у прямому чи переносному значенні.
Ні, сказала вона. Я про це нічого не чула.
Ви можете впустити мене у двісті пятнадцятий номер?
Якусь мить вона думала.
Ви чоловік зі сто тринадцятого? І зі сто шостого, попередньої ночі?
Так.
Я не можу відчинити двері нікому, окрім людини, яка винайняла цей номер. Пробачте.
Це було корпоративне бронювання. Ми всі працюємо разом. Нам потрібно пересуватися по місцевості. Це командне завдання.
Я мушу порадитися з менеджером.
Не турбуйтесь, відповів Ричер. Я сам із ним пораджусь.
Але одноокого не було на його робочому місці. Явно непередбачувана відсутність, адже стіл його виглядав, наче робочий процес перервали раптово та досить недавно. Папки та бухгалтерські книги були розгорнені, ручки лежали зверху на нотатниках, а ще там стояла чашка для кави «із собою», яка виглядала ще досить теплою. Але портьє там не було.
За столом у стіні були двері. Особистий кабінет, здогадався Ричер. Там мав бути розкладний диван, і маленька кухонька, і хоча б невеликий туалет. Саме там зараз і міг бути одноокий. Є такі речі, які не можуть зачекати.
Ричер прислухався, проте нічого не почув. Він обійшов стіл і став на колишнє місце портьє. Він глянув на книги з рахунками. І на папки. І на нотатники. Звичайні для мотелю речі. Рахунки, замовлення, перелік речей, що потрібно зробити, підрахунки прибутку. Він знову прислухався. І знову нічого. Тоді він висунув одну шухляду. Ту, де одноокий тримав ключі від номерів. Він поклав туди ключ від сто тринадцятого, а замість нього взяв ключ від двісті пятнадцятого. Він засунув шухляду. Тоді він став по інший бік столу та видихнув. Одноокий не повернувся. Можливо, у нього був розлад шлунку. Ричер обернувся та вийшов із приймальні.
Він перетнув «підкову» та пішов нагору, до номера Ченґ. Показав їй ключ, а вона запитала:
Скільки у нас на це часу?
Він відповів:
Стільки, на скільки Ківер проплатив номер. Цілий тиждень, мабуть. Я займу його кімнату. Одноокий не буде проти. Він свої гроші отримав. А Ківер не може висловити свою думку з цього приводу.
Це спрацює?
Можливо. Хіба що вони викличуть поліційний загін.
У такому випадку ми подзвонимо до «911». Як це повинен був зробити Ківер.
Чоловік у костюмі залишив пятдесятидоларові чайові для покоївки.
Це багато. Стільки коштує цілий тиждень на круїзному лайнері.
Вона дуже зраділа.
Не дивно. Це наче зарплата за цілий тиждень.
Мені стало соромно, що я ніколи не залишаю більше пятірки.
Він був багатим. Ви самі це казали.
Ричер нічого не відповів і підійшов до дверей Ківера. Він уставив ключ у замок. Тоді відчинив двері, відступив убік і сказав:
Після вас.
Ченґ увійшла досередини, а Ричер пішов слідом за нею. Сліди перебування тут Ківера були повсюди. Сорочка на ручці дверцят, акуратний набір для подорожей у ванній, розкрита обшарпана валіза біля стіни, а всередині в ній ціла купа одягу. Усе було обережно розкладено по своїх місцях покоївкою. Кімната виглядала чисто та охайно. Жодного портфеля. Жодної сумки для ноутбука, чи товстих зошитів, чи списаних від руки сторінок. Принаймні на видноті нічого цього не було.
Ричер обернувся та зачинив двері. За довгі роки своєї непростої карєри він обшукав сотні мотельних номерів і чудово на цьому знався. Він міг знайти будь-яку річ у будь-якому місці. Він запитав:
Ким був Ківер до того, як став агентом ФБР?
Ченґ відповіла:
Він був поліційним детективом, а ще мав диплом юриста з вечірньої школи.
А це означало, що він також не раз робив обшуки в мотельних номерах. Це означало, що він не лишав би певні речі на видноті. Він знав деякі хитрощі. Не те щоб у цьому номері було багато можливостей для схованки. Він не був складним витвором архітектури.
Ченґ сказала:
Ми самі себе обманюємо, стовідсотково. Портьє міг тут бути вже з десяток разів. Або когось сюди впустити. Ми маємо розуміти, що цю кімнату могли вже давним-давно обшукати.
Ричер кивнув:
Але чи ретельно це було зроблено? Ось у чому запитання. Тому що одна річ нам відома напевне. Ківер до якогось моменту знаходився у своєму номері, а тоді він покинув це місце. Він міг поїхати звідси з трьох різних причин. По-перше, він міг узятися за невинну справу, яка в реальності виявилася зовсім іншою. По-друге, його могли звідси витурити з криками та бійками якісь невідомі. А по-третє, він міг сидіти тут на ліжку, обмірковуючи певні речі, і дещо спало йому на думку, наче справжній момент істини: «Халепа!» і тоді він встав і поспішив до телефону-автомата в універсамі, щоб подзвонити «911», без подальшої метушні. Проте йому так і не вдалося цього зробити.
Не вдалося? Що ви маєте на увазі?
Я маю на увазі, що цей хлопець зник. Скажіть мені, куди й чому, і я відмовлюся від усіх своїх інших версій.
Жодна з цих версій його зникнення не означає, що ми щось знайдемо в цій кімнаті. Щось таке, на що всі інші не звернули уваги.