Вони продовжили йти, наближаючись до мотелю та трохи змінюючи свій кут огляду, тож тепер їм було видно далі, в глиб «підкови», де вони помітили групку чоловіків, які просто стояли й чекали, заповнюючи порожні місця на стоянці, копаючи ногами бордюри та просто стоячи на смугах для проїзду. Разом їх було десь тридцять, включно із тим Мойнаханом, який раніше дістав удар по яйцях. Він мав трохи блідий вигляд, проте не гірший, ніж раніше. Його бідолашного брата тут не було. Мабуть, усе ще відлежувався під дією великої кількості заспокійливих.
Ричер сказав:
Ми підемо одразу до мого номера.
Ченґ запитала:
Ви збожеволіли? Нам пощастить, якщо ми дістанемося хоча б до машини.
Я купив собі новий одяг. Мені потрібно переодягтися.
Візьміть його із собою. Переодягнетеся пізніше.
Я уже пішов на поступки, коли не одягнув його одразу в магазині. Не люблю тягати речі з собою.
Ми не можемо боротися з тридцятьма людьми.
Вони пішли далі й зупинилися за двадцять футів від потрібних їм сходів. Біля них стояли трійко чоловіків. Усі вони дивилися в напрямку офісу рецепції, з якого саме спішно виходив одноокий портьє, махаючи та жестикулюючи в їхній бік. Коли він підійшов, то одразу сказав:
Бронювання містера Ківера припинило свою дію. Як і бронювання його колеги. І, боюсь, їх не можна продовжити. Цієї пори року я вилучаю порожні кімнати для проведення в них необхідного ремонту. Готую їх до збору врожаю.
Ричер нічого не відповів. «Ми не можемо боротися з тридцятьма людьми». І досить природною була відповідь Ричера на це запитання: «Чому в біса ні?» Це було у його ДНК. Наче дихання. В душі він був забіякою. Його найбільша сила і найбільша слабкість водночас. І він це добре розумів, хоч і зробив деякі розрахунки проблеми в голові: один проти тридцяти. З першими дванадцятьма усе було легко. У нього було пятнадцять набоїв у револьверах, і він зробив би не більше трьох хибних пострілів. Якщо припустити, що Ченґ перейняла би естафету, він міг би розраховувати ще на шість набоїв. Приблизно. Вона була офісним працівником, проте цілитись потрібно було недалеко, а мішеней було багато. В результаті залишилось би близько дванадцяти чоловіків, коли в пістолетах закінчились би набої, а це було більше, ніж йому доводилося знешкоджувати раніше за один раз, проте все одно досить реально. Багато буде залежати від стану шоку, подумав він, а шок, найімовірніше, буде чималим. Шум, спалахи від пострілів, політ гільз під яскравим світлом ранкового сонця, падіння жертв на землю.
Усе виглядало досить реальним. Але сталося зовсім інакше. Він не міг боротися із тридцятьма людьми. Не зараз. Не раніше ніж він отримає більше інформації. У нього не було на це можливих підстав. Він запитав:
Усе виглядало досить реальним. Але сталося зовсім інакше. Він не міг боротися із тридцятьма людьми. Не зараз. Не раніше ніж він отримає більше інформації. У нього не було на це можливих підстав. Він запитав:
Коли час виїзду?
Одноокий відповів:
Одинадцята година.
А тоді він раптово замовкнув, наче пожалів, що взагалі розкрив рот.
Ричер запитав:
А зараз котра година?
Одноокий не відповів.
За три хвилини девята, сказав сам Ричер. Ми виїдемо задовго до одинадцятої. Я вам обіцяю. Тож усі можуть розслабитися. Тут немає на що дивитися.
Одноокий стояв мовчки, наче щось про себе вирішував. Зрештою він кивнув. Троє хлопців, що стояли біля сходів, відступили лише на півкроку, проте їхні наміри були зрозумілими. Вони не збиралися нікуди йти, але й не збиралися нічого робити також. Принаймні поки що.
Ричер почав підійматися сходами слідом за Ченґ, відчинив двері своєї кімнати та увійшов досередини. Ченґ запитала:
Ми справді звідси поїдемо? Об одинадцятій?
До одинадцятої, відповів Ричер. Через десять хвилин, мабуть. Немає сенсу тут довше затримуватися. Ми не маємо досить інформації.
Ми не можемо кинути Ківера тут.
Принаймні нам потрібно поїхати туди, де ми хоча б зможемо скористатися телефоном.
Він кинув свій новий одяг на ліжко, відкрив пластикові пакети та повідривав ярлики й сказав:
Мабуть, мені слід прийняти душ.
Ви приймали душ дві години тому. Я чула вас через стіну.
Справді?
З вами все чудово. Одягайтеся.
Ви певні?
Вона кивнула і замкнула двері зсередини, начепивши на них ланцюжок. Він відніс свої речі до ванної, де зняв старий одяг та вдягнув новий. Він поклав револьвер до однієї кишені, зубну щітку до іншої, а ще взяв із собою готівку, банківську картку та паспорт. Він скрутив свої старі речі та запхав їх до сміттєвого відра. Тоді він поглянув на себе в дзеркало і пригладив волосся пальцями. Готово.
Ченґ покликала його з-за дверей:
Ричере, вони підіймаються сходами.
Хто?
Приблизно десять хлопців. Ціла делегація.
Він чув, як вона відступила назад. Він почув стукіт у двері, розлючений та нетерплячий. Він вийшов із ванної і цієї миті почув, як клацнув замок та задзеленчав ланцюжок. Він побачив чиїсь обриси за вікном: на доріжці стояла група чоловіків, деякі з них дивилися крізь скло. Ченґ запитала:
Що нам робити?
Те, що робили і раніше, відповів Ричер. Вирушимо в дорогу.
Він підійшов до дверей та відчепив ланцюжок. Тоді він узявся за ручку дверей.
Ви готові? запитав він.
Ченґ відповіла:
Завжди готова.
Він відчинив двері. На якусь мить зчинилась паніка, а тоді чоловік, який стояв попереду, зробив непевний крок уперед. Ричер торкнувся своєю долонею грудей чоловяги та відштовхнув його назад, аж ніяк не ніжним рухом.
Він запитав:
Що вам треба?
Чоловік здійнявся на ноги та відповів:
Час виїзду було змінено.
На котру годину?
На тепер.
Ричер не бачив його раніше. Великі руки, широкі плечі, порубцьоване обличчя, одяг увесь укритий брудом. Якимось чином його обрали на роль головного. На роль перемовця. Вибір місцевого зброду, безсумнівно, який дістав загальне схвалення.
Ричер запитав:
Як вас звуть?
Чоловік нічого не відповів.
Ричер сказав:
Це досить просте запитання.
Жодної відповіді.
Ваше прізвище Малоні?
Ні, відповів чоловік із якоюсь сумнівною ноткою в голосі. Наче це запитання видалося йому безглуздим.
Ричер запитав:
Чому це місце називається «Материним Спочинком»?
Я не знаю.
Зачекайте внизу. Ми вийдемо, коли будемо готові.
Чоловік відповів:
Ми будемо чекати тут.
Унизу, повторив Ричер. У вас є два шляхи там опинитися. Одним із них буде політ головою через поручні. Вибір за вами. Мені подобаються обидва.
Унизу стояв одноокий портьє з поглядом, спрямованим догори. Їхні валізи перенесли ближче до авто. Тепер вони стояли поруч біля дверцят багажника. Чоловік із великими руками та брудним одягом скорчив гримасу: якоюсь мірою це було знизування плечима, якоюсь мірою кивок, а може, й насмішка. А тоді він сказав:
Гаразд, маєте пять хвилин.
Десять, відповів Ричер, ось скільки нам знадобиться. Не проти? І не підіймайтеся сюди більше.
Чоловік зафіксував свій погляд на ньому, наче робив йому виклик. Ричер запитав:
Чим ви заробляєте на життя?
Гаразд, маєте пять хвилин.
Десять, відповів Ричер, ось скільки нам знадобиться. Не проти? І не підіймайтеся сюди більше.
Чоловік зафіксував свій погляд на ньому, наче робив йому виклик. Ричер запитав:
Чим ви заробляєте на життя?
Чоловік відповів:
Я вирощую свиней.
Усе життя?
З юних років.
На одному й тому ж місці?
Майже.
Не служили?
Ні.
Я так і думав, відповів Ричер. Ви змусили нас приступати до дій. Дуже нерозумно з вашого боку. Тому що тридцять хлопців не важать ані грама, якщо вони підіймаються сходами по двоє. Ви знаєте, що в нас є зброя. Ми могли постріляти вас, як білок. Зі шлакобетонної будівлі, наприклад. Яку ви не зможете пошкодити, хіба що у вас є заряджений гранатомет, а я думаю, що у вас його нема. Тож не підіймайтеся сюди знову. Особливо на чолі групи.
Чоловік нічого на це не відповів, тому Ричер відступив на крок назад та зачинив у нього перед носом двері.
Ченґ сказала:
Якщо ми хочемо вибратися звідси живими, я б не радила вам налаштовувати їх проти нас.
Тут я з вами не згоден, відповів Ричер. Бо щойно ми поїдемо, вони почнуть самі ставити собі запитання. Вони повернуться? Це стане темою масштабної дискусії. Якщо ж ми будемо поводитися мяко та покірно, вони знатимуть, що ми прикидаємося. Краще запевнити їх у тому, що їхній наїзд спрацював.
Так і є. Як ви і сказали, нам іще нічого не відомо.
Дещо нам таки відомо. Я сказав, що ми не знаємо достатньо.
А що тоді ми знаємо?
Ми знаємо, що портьє щойно зробив телефонний дзвінок, щоб доповісти про цю ситуацію. Він сказав своєму босові, що ми поїдемо до одинадцятої, але ця відповідь його не задовольнила. Компроміс для нього просто неприйнятний. Він хотів, щоб ми поїхали просто зараз. Ось тому зявилося ще десятеро хлопців із вимогою. З вимогою, яку ми не зрозуміли минулої ночі. Бо минулої ночі нас зустрічали із розпростертими обіймами. То що ж змінилося?
Ченґ відповіла:
Жінка в білому.
Саме так. Той самий чоловік, який хоче, щоб ми негайно звідси поїхали, не хотів нагнічувати ситуацію, поки вона була на території. Але зараз її немає, тож усе повернулося на свої місця.
Хто вона така? І куди вона поїхала?
Ми цього не знаємо. Ми також нічого не знаємо про чоловіка в костюмі. Крім того, що вони відіграють якусь важливу роль у цій справі. Врешті-решт, усі повинні були поводитися якнайкраще, поки ці люди були тут. Я бачив, як портьє прибирав перед тим, як за чоловіком мала приїхати машина. Він виставив усі стільці в ідеально рівний ряд до того, як чоловік зміг би все це побачити в денному світлі.
Вони точно не інвестори. Не схожі вони на людей, які приїхали б сюди перевіряти інвестування. Вони не випромінюють типових для інвесторів флюїдів. Свого часу мені доводилося тісно спілкуватися з інвесторами.
То хто вони такі?
Не маю ані найменшого уявлення. Чиїсь довгоочікувані гості або чиїсь важливі покупці. Або ще щось у цьому дусі. Звідки нам про це знати? Можливо, вони переховуються від правосуддя. Можливо, тут є таємний шлях втечі для таких, як вони. Але це лише нішевий ринок. Лише для обраних. Тиша і спокій, а також хороший нічний сон гарантуються, а ще всі перевезення здійснюються кадилаком. Для посадових злочинців.
Чи чепурилася би ця жінка в такому разі?
Мабуть, ні.
Ричер сказав:
Я згоден, що ця ситуація нагадує якийсь кримінал. Вони зійшли з потяга, провели ніч у мотелі, а наступного ранку вирушили далі машиною. Схоже на те, що їм потрібно було все зробити максимально швидко. Мені також здається, що ця дорога йде в один кінець. Наче вони зробили лише короткочасну зупинку на довгому шляху.