Ричер запитав:
Як вас звуть?
Навіщо тобі це?
Здається, ми вже з вами познайомилися. Чому б тепер не назватись одне одному офіційно?
Навіщо?
Можливо, цьому посприяв один дуже розумний крок із вашого боку. Можливо, він змусив мене думати про вас як про людину. Не як про опонента. Я міг навіть завдати вам не такого сильно удару через це. Такою є загальна мудрість у наш час. Жертви повинні облагороджувати себе.
Ричер запитав:
Як вас звуть?
Навіщо тобі це?
Здається, ми вже з вами познайомилися. Чому б тепер не назватись одне одному офіційно?
Навіщо?
Можливо, цьому посприяв один дуже розумний крок із вашого боку. Можливо, він змусив мене думати про вас як про людину. Не як про опонента. Я міг навіть завдати вам не такого сильно удару через це. Такою є загальна мудрість у наш час. Жертви повинні облагороджувати себе.
Потрясіння і тремтіння. Очі бігали то вгору, то вниз. Так близько і водночас так далеко. Тип сказав:
Я не жертва.
Ричер відповів:
Поки що.
Ченґ, що стояла за ним, сказала:
Це необовязково повинно закінчитися для вас погано. Зробіть крок назад та підійміть руки вгору. Тоді ми з вами поговоримо. І ми зможемо все налагодити. Ви ж іще нічого нам не зробили.
Незнайомець нічого не відповів. Він то опускав, то знову здіймав догори погляд. Ричер бачив, що він хотів скористатися «Руґером». Чому б ні? Це був його першочерговий вибір. Імовірно, він мав на це певні причини. А ще в ньому був глушник. Тобто він мав бойову перевагу. І емоційну також. Хоча передня частина його мозку могла про це досі не здогадуватися. Але до нього це поступово доходило. Він міг би підняти свій «Руґер», і вони б розпочали все спочатку. Заново. Ніби нічого не сталося. Він міг би підняти «Руґер» і знову стати повноцінним.
Ричер запитав:
То як вас звуть?
Незнайомець відповів:
Кіт Хеккет.
А мене Джек Ричер. Приємно познайомитися.
Чоловік нічого не відповів. Ричер сказав:
Але вам уже відомі наші імена.
Жодної відповіді.
Ось вам мої умови. Як сказала моя колега, історія необовязково повинна мати поганий кінець. Принаймні не для вас. Усе, що вам потрібно зробити, це розповісти нам, хто дав вам наші імена. Хто дав вам цю роботу. Кому ви телефонуєте щовечора зі звітом про перебіг роботи. Ви нам даєте цю інформацію, а ми вас за це відпускаємо.
Жодної відповіді.
Згадайте старі дороговкази, які раніше ставили на перехрестях, сказав Ричер. Коли на них ще писали слова. Йти або не йти, містере Хеккете. Ось у чому питання.
Незнайомець на якусь хвилину зупинився, уперше за весь час не рухаючись, а тоді він таки зігнувся по свій «Руґер». Він кинувся донизу швидше, ніж це було можливим за законами гравітації, його очі зосередилися на здобичі, його руки вже починали рух, репетируючи захоплення пістолета, він відвернув голову вбік, знаючи, що на нього може чекати, але сподіваючись на те, що він таки зможе цього уникнути.
Але не зміг. Його голова була підведена догори та відкинута трохи назад, тому нога Ричера ударила його просто по підборіддю, він наче отримав страшенний аперкот від боксера-важковаговика, у рукавиці якого була підкова. Незнайомця відкинуло назад, він простягнувся на підлозі на повний зріст, але потрібно віддати йому належне він знав, що помре, якщо залишиться так лежати, тож він ухилився і почав відповзати якомога далі, опираючись на коліна та лікті, а потім підвівся, здригнувся, примружив очі та почав хапати ротом повітря. Вигляд у нього був кепський. Звісно, щелепа була зламана. І деяких зубів не стало. А це вже були серйозні травми. Проте жодна з них, як сказав би рефері, не була критичною, якщо дивитися на це з технічного аспекту та за певних умов. Хіба що цей тип планував незабаром розпочати святкування своєї перемоги.
Ричер поглянув на праву руку супротивника. Він зробив висновок що вона могла рухатися лише в одному з трьох можливих напрямків. Найрозумніше з його боку було б стати на ноги та здатися. Найдурнішим його вчинком було б намагання продовжити бійку. Отже, друга дія після найтупішої співпадала з другою дією після найрозумнішої, а саме спроба сягнути рукою кобури. Незнайомець спробував дістати кобуру. Але так і не зміг цього зробити.
Його правиця подалася назад, він зігнув її в лікті, а потім випрямив для того, щоб сягнути нею за спиною, при цьому його ліва рука рухалась із якоюсь недолугою жалюгідною незграбністю, намагаючись утримати рівновагу, його плечі розправилися, і він упав так рівно, наче був двовимірним, наче його підбили в повітрі. Як паперова мішень. Як паперова мішень на стіні в класі з навчання рукопашного бою. Байдуже, що саме спрацювало. Ричер двома кроками наблизився до нього й ударив головою в обличчя, розмахнувшись із відстані у три фути, малюючи дугу крізь тьмяне світло коридору, докладаючи всіх можливих зусиль, сильно прискорюючись, завдаючи колосально сильного удару, а тоді раптом незнайомця на тому місці не стало, і Ричерові довелося застосувати кожен мяз свого тіла для того, щоб зупинити себе від подальших дій та биття головою об підлогу.
А тоді через один прогін від них відчинилися двері, і з них визирнула сивоволоса жінка. Перед нею увімкнулося автоматичне освітлення. Вона запитала:
Хто ви такі?
36
Сусідка виявилася ще тою старою лисицею, вона була худорлявою та непримітною на вигляд, проте ще досить енергійною. Було схоже, що знала свою справу. Як і багато людей її віку, вона була схильною до вихованої поведінки та мала відразу до недовірливих людей. Принаймні прилюдно. Ричер припустив, що вона робила це суто зі ввічливості. Він сказав:
Ми встановлюємо новий компютер для містера Мак-Кенна. Але тут дуже спекотно. І цей чоловік зомлів.
Хочете, щоб я зателефонувала до «швидкої»?
Ні, ми просто занесемо його всередину та дамо йому склянку води.
Мені не складно це зробити.
Мадам, вся справа у страхуванні. Він позаштатний підрядник. Цим хлопцям непросто. У нього просто жахливі умови мінімального страхування. Йому не захочеться отримати рахунок від лікарні.
Я можу ще чимось допомогти?
Більше нічим, мадам.
Ричер взяв Хеккета попід руки та почав тягнути його в напрямку кімнати Мак-Кенна. Ченґ трохи підштовхнула «Руґер» ногою, обережно направляючи його в безпечне місце по декілька дюймів за один раз. Сусідка вже почала зачиняти свої двері, а тоді раптом передумала і знову їх прочинила, на той самий безпечний дванадцятидюймовий проміжок, і сказала:
Я думала, що Пітер завжди сам налаштовує свої компютери.
А тоді вона нарешті остаточно зачинила двері, і в коридорі запанувала тиша.
Ченґ підняла «Руґер» та понесла його далі в руках. Ричер затягнув Хеккета всередину. Ченґ зачинила за ними двері. У Хеккета була сильно ушкоджена верхня щелепа, це вже напевно. Майже всі кістки обличчя. Якийсь лікар міг би проводити на ньому свій цикл лекцій. Проте чоловік досить добре дихав. Принаймні якийсь час. Поки всередині нього все не набрякло та не запеклося. Після того ситуація стала ризикованою.
Ченґ запитала:
Коли він прокинеться?
Ричер відповів:
Гадки не маю. Десь між двома годинами і ніколи.
Ти його дуже сильно вдарив.
Він ударив мене першим. Двічі в голову та один раз у спину.
З тобою все гаразд?
Він кивнув. З ним було все гаразд. Але не фантастично добре. У нього сильно боліла нирка. Рухатися було боляче. А ще більше боліла голова. Він відчував гострий біль десь над вухом. Удар виявився нічогеньким. Мабуть, найгірший із тих, які йому доводилося діставати. Завдавати удару головою було нерозумно за таких обставин.
Ми не можемо чекати дві години, сказала Ченґ. Будь-що може трапитися.
Нам потрібно знайти Мак-Кенна, і очікування його тут нічим не гірше за інші можливі варіанти.
Ти не думаєш, зауважила Ченґ. У тебе болить голова?
Ще ні. Але буде. То чому?
Як вони нас тут знайшли?
Гадаю, цей тип стежив за нами. Якщо зазирнути в минуле, то стане очевидним, що ми почали б із бібліотеки.
Але після того ми взяли напрокат легковик. І їхали дуже заплутаним маршрутом. Роблячи кола по району, щоб усе добре роздивитися. За нами нікого не було. Ніхто за нами не слідкував. Як таке може бути?
Як же тоді?
Вони дістали більше інформації про Мак-Кенна, ніж ми. Якимось чином. Можливо, у них були спільні справи. Щонайменше, у них є його адреса. Може, тому двері були відчиненими. Так само, як і двері Ківера. Можливо, Хеккет уже був тут уранці.
Щось було не так із її голосом. Ричер підняв «Руґер», перевірив патронник та викинув геть магазин. На нього дивилися латунні девятиміліметрові патрони. Проте цих девятиміліметрових патронів було замало. У магазині одного не вистачало. Він понюхав патронник. Понюхав дуло. Із цієї зброї вже стріляли.
Ченґ сказала:
Вони не хотіли, щоб ми розмовляли із Мак-Кенном. Було два способи нас зупинити. І вони обрали обидва.
Ричер перевірив пульс Хеккета в нього на шиї. Серцебиття було, проте дуже слабке. Він був глибоко непритомним. Чи навіть впав у кому. А була якась різниця? Ричер не був у цьому абсолютно певен.
Ченґ сказала:
Ми повинні бути готовими, що прибуде підкріплення. Рано чи пізно.
Ричер сказав:
Цей тип міг би дещо нам розповісти.
У нас немає на це часу.
Давай хоча б заберемо те, що ми в змозі забрати.
Вони знайшли в нього сучасний мобільний телефон, такий же завтовшки, як і телефон Ченґ, ключі від машини з прокату, ключ-картку від готельного номера, вісімдесят пять центів та гаманець, усе це було в його кишенях, а ще вони витягли «Геклер-Кох P7» із кобури, що була прикріплена до його паска ззаду. Р7 було досить легко заховати через його невеликий розмір, проте ним було дуже важко користуватися. У ньому були такі ж патрони типу «парабелум», які підходили до «Руґера», що було досить розумним рішенням. У гаманці було трохи більше ста доларів готівкою, водійське посвідчення, видане в штаті Каліфорнія, та декілька кредитних карток. Ченґ залишила в себе мобільний телефон для фіксування подальших викликів, а Ричер залишив у себе готівку для майбутніх витрат, а ще Р7 з багатьох причин. Вони протерли сліди з усього, що залишали після себе, та з усіх інших речей, яких вони торкалися. Свою здобич вони розклали по кишенях. Ченґ запитала:
Ченґ сказала:
Ми повинні бути готовими, що прибуде підкріплення. Рано чи пізно.
Ричер сказав:
Цей тип міг би дещо нам розповісти.
У нас немає на це часу.
Давай хоча б заберемо те, що ми в змозі забрати.