Водій кадилака обернувся та перевірив східний бік, тому що Мойнахан говорив по рації. Вантажівка досі була там. Досі квадратної форми і досі якось похитувалась. Жодного видимого подальшого руху. Переважно білого кольору. Але тільки переважно. Там були й спалахи якогось іншого світла. Знайомі фіолетові та помаранчеві кольори. Він сказав:
Зачекай.
Мойнахан повторив це в рацію:
Зачекайте секунду, шеф.
Водій кадилака пояснив:
Це FedEx. Це за мною.
Мойнахан доповів:
Шеф, зі сходу чисто. Це всього лишень FedEx. Із заходу досі незрозуміло.
Чоловік у джинсах та з волоссям сказав:
Наглядайте за ним.
Обовязково.
Мойнахан знову поклав рацію додолу. Він коротко оглянув поглядом FedEx, а тоді знову повернувся до західного боку. Можливо, дві голови спрацюють краще, ніж одна. Машина досі наближалася до них, проте вона все одно була ще далеко. Від її хромованої поверхні відбивалися сонячні промені з легким відблиском червоного кольору. Попереду неї виднівся розпечений асфальт, від якого підіймалися вгору потоки гарячого повітря, а позаду неї здіймалася хмара пилу. Це могло бути що завгодно.
Водій кадилака змінив положення та перевірив залізницю. На півночі нічого не було. Ніяких пішоходів. Ніяких самохідних машин. Але на горизонті з південного боку виблискувало щось срібного кольору. Ранковий потяг, за пятнадцять миль звідси. Прибував із Оклахома-Ситі. У повітрі між ними запанувало якесь незначне хвилювання. Він перевірив східний напрямок. Вантажівка FedEx досі була там і розгойдувалась з боку на бік. Він сказав:
Я лише щойно зрозумів. Я пропущу доставку. Я тут застряг.
Мойнахан відповів:
Буде тобі куди йти завтра.
Тоді він кивнув підборіддям у західному напрямку зі словами:
Це найповільніша машина у світі.
Вона не повільна. Вони просто так розраховують. Хочуть дістатися сюди одночасно з ранковим потягом. Щоб розділити нашу увагу на два напрямки. Ось чому вони їдуть із заходу. Їм не потрібен переїзд.
На якій відстані потяг зараз?
Авто ближче.
Проте потяг швидший.
Водій кадилака нічого на це не відповів. Це йому нагадало ті паршиві задачки, які вони розвязували у школі. «Якщо машина знаходиться на відстані дванадцять миль звідси і їде зі швидкістю сорок вісім миль за годину, а поїзд перебуває за пятнадцять миль звідси, проте рухається зі швидкістю шістдесят миль за годину, то хто прибуде першим?»
Одночасно. За визначенням. Тут і думати не було про що.
Машина наближалася. І потяг також наближався. Вони трималися чіткого курсу. Курсу можливого зіткнення. Далеко під ними, на площі, люди бігли на роботу, метушливо, наче мурашки. З їдальні виходили чоловіки й сідали у свої вантажівки. Розумний рух. Вони висилають групу перехоплення. Вони облаштують блокпост. Десь за милю звідси, мабуть. Завжди краще розбиратися з проблемами на стороні. Хіба що машина це приманка. Можливо, вони зараз їдуть на потязі. Як у старому вестерні. Двері вагонів розчиняються, і звідти вилітає ціла купа шерифів верхи на конях. На рампі їх уже чекатимуть четверо хлопців. Плюс один буде з іншого боку, про всяк випадок. Цього має вистачити. Нам усім відомий план. Нам усім відомо, як це працює.
Тепер поїзд був достатньо великим, щоб його роздивитися. З одного боку він був освітлений сонячними променями, а з іншого затінений. Як і вантажівка з автомобілем, що, здавалося, також гойдається з боку на бік, не рухаючись при цьому далі. Навколо нього кипіло повітря, наче підсвітлений струмінь при зльоті вертольота.
Машина продовжувала їхати в їхньому напрямку. Її вже готувалися зустріти дві вантажівки. Приблизно за милю від містечка. Вони стояли поруч, кожна на своїй смузі. Вишикувані у одну лінію. Поважні. Майже помпезні. Наче камяні леви на воротах до багатого маєтку.
А тоді вони почули шум лопатей гелікоптера.
53
Мойнахан та водій кадилака кружляли навколо, неначе навіжені. Вони, наче на них вчинили напад бджоли, звивалися та крутилися, дивлячись угору в пошуках гелікоптера. І знайшли вони його у двох різних місцях. Гелікоптерів було два.
Вони пікетували вниз, швидко та низько, один летів із північно-східного напрямку, який був на півдорозі праворуч, а другий з північно-західного, що було на півдорозі ліворуч. Бац-бац-бац. Обоє, схоже, були пофарбовані в чорний колір. Прозорі кабіни, проте тоноване скло. Під ними вирувала та стелилася рівними лініями пшениця, наче малюючи першу риску у літері «V», і вершечок цієї літери, здається, починався саме там, де вони зараз стояли. Вершечок третього елеватора. Машина досі рухалася. І поїзд також. Їхня рація зашипіла. Чоловік у джинсах та з висушеним волоссям сказав:
Не спускайте з них очей. Мені потрібно знати, що вийде з них. І де саме.
Тоді дзвінок обірвався. Вони бачили чоловіка вдалині, проте вигляд згори робив його маленьким і спотворював його форму. Він простував туди-сюди із приставленою до рота рацією. Бац-бац-бац.
Машина досі наближалася. І поїзд також наближався. Вони обоє були вже близько. Біноклі тепер не були потрібні. Вони стали зайвими. Звук лопатей ставав дедалі голоснішим, проте втрачав свій початковий ритм, і тепер усе заповнило ревіння турбін. Усе ставало занадто близьким. Залишилось, мабуть, менше хвилини.
А потім відбулася ціла низка речей. Мойнахан та водій кадилака і далі крутилися в різні боки, намагаючись усе роздивитися. Намагаючись не спускати очей. Спочатку той гелікоптер, що наближався праворуч, вирвався з великою швидкістю вперед та попрямував у східному напрямку, повернувшись за містом знову до плавних рухів та змінивши курс на південь. Він летів на повній швидкості, а це було страшенно швидко. Летів він у напрямку ферми. Тоді машина наблизилась до блокпосту та зупинилась. Це був червоний седан. Сімейний автомобіль. Дешевий, проте ідеально чистий. А це означало, що машина з прокату. З вікна їдальні одразу визирнуло двоє хлопців, які трохи зігнулись униз та про щось розмовляли.
Тоді той гелікоптер, що летів ліворуч, узяв курс на захід, проте якийсь час просто кружляв у повітрі, немов на когось чекав. Після цього він повернувся до свого попереднього курсу. Він літав просто над площею. І літав досить низько. Нижче, ніж на висоті старого бетонного гігантського елеватора. Вони дивилися на нього згори вниз. Шум потоку повітря, що рухалося вгору, розвівав їхній одяг та збивав із ніг. Цей потік повітря здіймав бруд та пил звідусіль. Наче пилова буря набирала обертів просто тут, на головній вулиці.
Тоді вантажівка FedEx перетнула залізничний переїзд десь за тридцять ярдів попереду потяга. Тридцять ярдів від того, щоб отримати скажений удар від тисячотонного механізму. Водій навіть не додав швидкості. Він собі і далі їхав за звичним для себе маршрутом. Він знав, що робить.
Тоді вони побачили, що далеко в південному напрямку гелікоптер, який летів з правого боку, зник за горизонтом. Він наблизився до ферми, припустили вони. Як би це могло ще бути?
А тоді просто під їхніми ногами проїхав потяг, він був довгим, гучним, розпеченим та нестримним на вигляд. Він шипів, клацав, гудів і скрипів, проте, мабуть, уперше його звуки тонули в гуркоті лопатей та скреготі реактивних двигунів. Хлопці з їдальні досі говорили собі через вікно в машині. Двері потяга розчинилися. Бац-бац-бац. Ніхто з нього не вийшов. З іншого боку також нікого не було. Бац-бац-бац. Двері потяга зачинилися.
Потяг під їхніми ногами почав відїжджати, дуже і дуже повільно, вагон за вагоном. Хлопці з їдальні досі розмовляли. Останній вагон також рушив з місця та почав віддалятися, хитаючись, а старенькі колії прогиналися на якийсь дюйм під його вагою.
Двигуни заревіли, і вертоліт здійнявся вище. Вантажівка FedEx знову перетнула переїзд та попрямувала додому. Середня швидкість. Очікуваний час прибуття коли завгодно.
Гелікоптер відлетів далі та почав нахилятися трохи вбік, а тому струмінь повітря, яке він здіймав, дув також під кутом, притискаючи їх до доріжки та вкриваючи їх здійнятим у повітря пилом та оглушливим звуком. На півдні інший гелікоптер наблизився до горизонту та повторив той самий маневр. Вгору, тоді через, а тоді геть. Спочатку піке вниз, швидко та низько. Він увесь час зменшувався. Своїми рухами він малював уже іншу, нову літеру «V», чий вершечок починався далеко від них.
Раптом стало тихо. Не було нічого чутно, крім шелесту пшениці. А пшениця діяла на них заспокійливо. Їхня рація знову зашипіла. Мойнахан підняв її та сказав:
З гелікоптера ніхто не вийшов. Він навіть не приземлявся. З потяга також нікого не було видно. Навіть із протилежного боку.
З гелікоптера ніхто не вийшов. Він навіть не приземлявся. З потяга також нікого не було видно. Навіть із протилежного боку.
На дорозі хлопці з їдальні почали відїжджати назад своїми вантажівками. Червоний седан втиснувся між ними. Він прямував до міста. Мойнахан запитав:
А з цим що?
Чоловік у джинсах та з висушеним волоссям відповів:
Він каже, що він покупець. У нього ціла купа грошей. Ми глянемо на нього.
Вони привели того типа з машини до їдальні, проте перш ніж почати його про що-небудь розпитувати, вони розговорилися між собою про гелікоптери. Усі були на місці, крім брата Мойнахана. Того, який отримав удар по яйцях та позбувся своєї зброї. Розмова була короткою, і до спільного знаменника вони так і не прийшли. Було два протилежні напрямки думок. Або ж це була попередня розвідка для майбутнього вторгнення в близькому майбутньому, у такому випадку обовязково мало бути місце камерам, які б давали термальне зображення, а ще радарам, які б обшукували землю. Або ж це був власне сам пошук Ківера, який, як вони самі це й передбачали, відбувався з повітря. У цьому випадку була б задіяна приблизно та сама техніка, проте вони все одно нічого б не знайшли через свиней.
Коротко і ясно. Спільного висновку не було. Вони або повернуться ще раз, або ж ні. Ніякого голосування на цю тему не проводили.
Чоловік, котрого вони привели, мав здоровий вигляд. Наче ведучий із каналу «Нешнл Джіоґрафік». Неохайне сиве волосся і така ж сама борода. Йому було близько сорока пяти. Дивний одяг із багатьма застібками. Шнурівки на його черевиках нагадували канатні мотузки.
Він сказав, що його звуть Торенс, а також що викинув своє водійське посвідчення. Не через страховку. Хоча деякі проблеми з цим у нього теж були. Просто він хотів, щоб люди могли тільки здогадуватися, хто він такий. Ось якою була його мета. Жодного сліду. А письмові докази його існування зникли сім сотень миль тому. Невеличкий вогонь у раковині мотелю в Неваді. Усе зникло. І з того часу він водив машину лише вночі, щоб менше ризикувати. Він хотів уводити людей в оману. Хотів їх заплутати. Сім довгих років, аж до правової презумпції.