Це ви мені скажіть.
Мені слід поводити себе, як параноїк? До якої міри?
Десь між «злегка» і «помірно».
Вона відповіла:
Я б над цим навіть не замислювалась, якби йшлося про Ківера.
Але
Але ви схожі на Ківера. Певною мірою. Можливо, Ківер нишпорив навколо, і декому наказали слідкувати за ним або за будь-ким, хто схожий на нього.
Ричер сказав:
Я теж про це думав. На перший погляд це малоймовірно, проте і неймовірні речі часом трапляються. Тож я повернувся туди ще раз, щоб усе перевірити. Я запитав того чоловягу, чому він так на мене відреагував. Він сказав, що впізнав мене як гравця університетської футбольної команди 86-го року випуску. У Пенсильванському університеті. Очевидно, мої фото були в газетах. Він сказав, що нікому не телефонував. Він сказав, що його рука потягнулася до телефону, бо, можливо, той саме тієї миті задзвонив. Він сказав, що його телефон увесь час дзвонить.
А він і справді дзвонив?
Я не чув.
Ви дійсно грали у футбол за Пенсильванський університет?
Ні, я ходив до коледжу у Вест-Пойнті та у футбол грав лише раз. І, гадаю, не дуже вдало. Я майже певний, що моїх фото в газетах не друкували.
Можливо, це якась випадкова помилка. Вісімдесят шостий рік минув хтозна-коли. Ваша зовнішність могла сильно змінитися. І ви схожі на людину, яка могла б грати за футбольну команду Пенсильванського університету.
І я так подумав. Тієї миті.
А зараз?
Тепер я думаю, що він намагався прикрити свій зад. Він ховався за якоюсь нісенітницею. Можливо, його навчили цього прийому. Не марнувати час на незграбні заперечення, а одразу перестрибнути до правдоподібної відмовки. Деяким чоловікам могли б сподобатися такі лестощі. Може, вони хотіли б бути футбольними зірками. А хто б не хотів? Можливо, їм задурюють голову і проблема зникає сама собою. Плюс своєю історією він іще й зробив мене молодшим, ніж я є насправді. Що, гадаю, також дуже приємно. Тисяча девятсот вісімдесят шостого я вже служив в армії. А коледж закінчив вісімдесят третього. Той чоловік зіграв цілу виставу.
Це ще нічого не доводить.
Перш за все я запитав його, чи ми зустрічалися раніше. Він відповів, що ні.
І це ж правда, так?
Але такий чоловік, який є настільки сильно зацикленим на футболі, що памятає гравців тридцятирічної давнини, якби я запитав його, чи ми зустрічалися, повинен був відповісти: «Ні, сер, але я залюбки потиснув би вам руку». Або він мав би це зробити, коли я йшов геть. Десь повинно було б відбутись це рукостискання. Він належить до рукостискального типу. Для деяких людей це дуже важливо. Я вже з таким стикався. Для них це краще, ніж автограф чи спільне фото. Тому що це особисте. Це фізична близькість. Закладаюся, є багато людей, які бачать цю особу потім по телевізору чи в газеті і думають: «А я йому колись тиснув руку».
Але вашу руку він не потиснув.
У цьому й полягає його головна помилка. Він знав, що я ніякий не відомий футболіст. Тож тепер я схиляюся до вашої версії. Їх застерегли, що за допитливими незнайомцями потрібно стежити. Можливо, включно навіть із тим дивакуватим хлопчаком, якого я зустрів зранку. Плюс Ківера знову не було на потягу. Де його в біса носить? Тому я й залишився. Щонайменше на одну ніч. Задля розваги.
Хто цей чоловік у костюмі, який зійшов з потяга?
Не знаю. Мабуть, він нетутешній і приїхав сюди в якихось справах. Не планує залишатися надовго, бо речей у нього небагато. Мабуть, багатий. Худорляві люди зазвичай багаті. Ми живемо в дивні часи. Бідні люди товсті, а багаті худі. Раніше все було інакше.
Хороші справи чи погані? Це просто збіг, що його зустрів наш «фан Пенсильванського університету», чи він також якось повязаний із тим, що намагався зясувати тут Ківер?
Може бути що завгодно.
Можливо, він лише виробник зрошувальних систем. Генеральний директор великої корпорації.
У такому випадку, гадаю, ця подорож мала б трохи інший вигляд. Наш хлопець поїхав би на виставку товарів деінде. Можливо, там за коктейлем він зустрів би великого начальника. Тридцятисекундна зустріч, а може, навіть менше. Під час якої він намагався б потиснути руку начальникові. Я просто абсолютно певен у цьому!
Я непокоюся через Ківера.
Вам і слід непокоїтися, мабуть. Але тільки трохи. Наскільки все це може бути погано? З усією повагою, ми говоримо про приватного детектива, який приймає готівку або нечисті чеки від певної особи. Яка може бути або адекватною, або не дуже. Цитую ваші ж слова. І цей хлопець у першу чергу звернувся би до копів. Починаючи з Білого дому, і вниз ієрархічною драбиною. Але очевидно, ані в Білому домі, ані в поліції цим не зацікавилися. Тож наскільки все може бути погано?
Ви вважаєте, що копи завжди сприймають усе правильно?
Думаю, у них є певна межа, які справи не можна ігнорувати. Якби хтось їх повідомив, що знайшов склад, повний вибухонебезпечного добрива, думаю, вони хоча б прийшли оглянути це місце. А якби він сказав, що елеватори повязані з його кореневими каналами, мабуть, вони б на це не зважали.
Але річ у тому, що спочатку справа виглядала для нього інакше, а потім усе змінилося. Ось чому він і покликав мене на підмогу. Можливо, тепер справа перетнула межу.
У такому випадку Ківер міг би просто зателефонувати до «911», як і всі інші. Або напряму подзвонити у ФБР. Упевнений, номер йому досі відомий.
То що ж нам тепер робити?
Зараз ми повернемося до мотелю. Мені потрібен номер на ніч, щоб я міг від усього відпочити.
Одноокий портьє знову чергував на рецепції. Ченґ узяла ключ до двісті чотирнадцятого номера, як і раніше, і зупинилася. Ричер знову розпочав неприємні перемовини. Шістдесят баксів, сорок, тридцять, двадцять пять, але в жодному разі не сто шостий номер. Ричер не міг собі дозволити вкотре поступитися цьому чоловікові. Він отримав сто тринадцятий номер, що розташовувався посередині протилежного крила будівлі, на першому поверсі, подалі від металевих сходів, і лише через один номер від кімнати, що знаходилася під номером Ченґ.
Він запитав:
У якому номері зупинився містер Ківер?
Портьє перепитав:
Хто?
Ківер. Здоровань із Оклахома-Ситі. Заїхав сюди два або три дні тому. Приїхав потягом. Без авто. Можливо, заплатив за тиждень наперед.
Мені не дозволено розповсюджувати таку інформацію. Це захист персональних даних. Для наших гостей. Упевнений, що ви мене зрозумієте. Гадаю, ви б хотіли такого ж ставлення до себе.
Звісно, відповів Ричер. Це досить логічно.
Він узяв свій ключ і вийшов разом із Ченґ. Тоді він сказав до неї:
Зрозумійте мене правильно, я хотів би увійти до вашого номера.
9
Вони почали підійматися металевими сходами з правого боку «підкови» й опинилися перед номером Ченґ, двісті чотирнадцятим, який розташувався поруч із останнім номером у ряду, двісті пятнадцятим. Ченґ витягла свій ключ, і вони увійшли всередину. Кімната нічим не відрізнялася від будь-якої іншої кімнати, проте Ричер одразу зрозумів, що тут живе жінка. У номері було охайно та приємно пахло. Збоку стояла маленька валіза на колесах, усередині якої лежали акуратно складені речі.
Ричер запитав:
Які записи носив із собою Ківер?
Хороше запитання, відповіла Ченґ. Зазвичай ми носимо із собою ноутбуки та смартфони. Тож усі наші записи вводяться через клавіатуру. Що може видатися марудною працею, проте рано чи пізно це все одно потрібно робити. Але сенс усієї цієї роботи під прикриттям полягає в тому, щоб не вести жодних записів, то навіщо тоді щось друкувати? У нього були якісь записи, зроблені від руки, скоріше за все.
Які записи носив із собою Ківер?
Хороше запитання, відповіла Ченґ. Зазвичай ми носимо із собою ноутбуки та смартфони. Тож усі наші записи вводяться через клавіатуру. Що може видатися марудною працею, проте рано чи пізно це все одно потрібно робити. Але сенс усієї цієї роботи під прикриттям полягає в тому, щоб не вести жодних записів, то навіщо тоді щось друкувати? У нього були якісь записи, зроблені від руки, скоріше за все.
Де?
Мабуть, у кишені.
Або в його номері. Залежить від їхньої кількості. Нам слід це перевірити.
Ми ж не знаємо, де його номер. І в нас немає ключа. І нам ніхто його не дасть, бо в цих «Чотирьох сезонах»[6], вочевидь, серйозний захист особистих даних.
Я думаю, це або двісті дванадцятий, або двісті тринадцятий, або двісті пятнадцятий.
Чому це?
Думаю, Ківер замовив для вас номер завчасно, правда ж? Він, мабуть, зупинився біля столу рецепції та сказав адміністратору, що приїде його колега. А тому ж, звісно, могло здатися, що між вами існує якийсь звязок, і він вирішив поселити вас у сусідніх номерах. Вас поселили у двісті чотирнадцятому, бо Ківер уже жив на той час у двісті тринадцятому чи двісті пятнадцятому, а може, й у двісті дванадцятому.
Навіщо ж ви тоді питали про це в адміністратора, якщо ви вже про все знали?
Він міг би звузити мені пошуки. Але більш за все я хотів застосувати імя Ківера на публіці. Простіше не буває. Якщо за нами стежать, то нас можуть і підслуховувати, а я хотів, щоб вони почули це з моїх уст.
Навіщо?
Для того щоб чесно їх попередити, відповів Ричер.
Ричер і Ченґ пройшли до номера, що знаходився двома дверима нижче, до двісті дванадцятого. І одразу ж викреслили його зі списку. Гардини були запнутими, а зсередини долинав тихий звук увімкненого телевізора. Це точно не номер Ківера. І двісті тринадцятий, і двісті пятнадцятий були порожніми. В обох номерах гардини були розсунутими, проте всередині панував суцільний морок. Ричер припустив, що номер прибрали зранку і після того в ньому нікого не було. За законом середніх величин можна було сміло вирахувати, що один номер був вільним, а інший належав Ківерові, за який він заплатив, проте так у ньому і не проживав через якісь надзвичайні обставини. Вільний номер виглядав би абсолютно буденно, а в номері Ківера точно був би якийсь знак, хоча б незначний, наприклад, піжама, яка стирчала б з-під подушки, чи книжка на столику біля ліжка, чи краєчок валізи, схованої подалі від очей, за стільцем. Але через темряву нічого не було видно.
Ричер запитав:
Хочете кинути монетку чи зачекаємо до ранку?
Ченґ відповіла:
І що ми можемо зробити? Вибити ногою двері? Нас чудово видно з рецепції готелю.
Ричер поглянув униз і побачив, як одноокий портьє тягне розкладний стілець по асфальту. Це був той самий стілець, на якому Ричер задрімав там, біля огорожі. Одноокий поставив стілець на тротуарі, просто під своїм вікном, і сів на нього, як колись сиділи для спостереження шерифи на своєму дощаному ґанку. Тобто він сів не під двісті чотирнадцятим. Нижче і трохи правіше. А це означало, що і не під двісті тринадцятим.