Він сів під обома вікнами одночасно. Цікаво. Тоді Ричерові раптом пригадався той самий стілець, того ранку, залишений серед дороги, і тоді він поглянув на свій колишній, сто шостий, номер і провів між цими двома точками лінію. Цікаво. Він оперся ліктями на поручні й сказав:
Думаю, слід нам вибивати ці двері ногами чи ні залежить лише від того, наскільки нагальною є ця ваша справа.
Ченґ, що стояла поруч, відповіла:
Ніхто не може щоразу правильно реагувати на такі дзвінки. Не завжди, це точно.
Але ж іноді ви правильно реагуєте?
Мабуть.
То який цього разу випадок?
А ви що про це думаєте?
Я не маю до цього жодного стосунку. Моя думка зараз не має ніякого значення.
Вона продовжила:
І все-таки, що ви думаєте?
Усі справи різні.
Дурня. Справи одні й ті самі. І ви це знаєте.
Лише половина з усіх справ є однаковими, відповів Ричер. Вони діляться на дві великі категорії. Іноді ти знаходиш потрібного тобі хлопця через декілька тижнів, цілого та неушкодженого, а іноді ти його втрачаєш ще до того, як дізнаєшся про те, що в нього були проблеми. Третього не дано. Ця крива нагадує усміхнене обличчя. Іронія.
Ось чому проста математика говорить нам зачекати. Або ми вже зазнали поразки, або в нас іще море часу.
Ричер кивнув:
Саме так і виходить, згідно з математикою.
А згідно з практикою?
Якщо ми зараз це зробимо, ми, безумовно, вплутаємося в непередбачувану ситуацію проти обставин, серйозність яких ми навіть не в змозі оцінити. Може ж бути й пятеро хлопців із переконливими рукостисканнями. Або й пять сотень, усі з автоматами та військовою амуніцією. І всі вони виступали б на захист того, про що досі навіть не чули.
І що б це могло бути, суто гіпотетично?
Як я вже казав, це точно не вибухонебезпечні добрива на складі. Це щось інше те, що здавалося спочатку дивним, а потім виявилося зовсім іншим. Можливо, така їхня стратегія: вони справді намагаються до нас дістатися.
Ченґ кивнула в бік одноокого, який сидів на своєму пластиковому стільці.
Ви обрали правильну стратегію, згадавши імя Ківера. Цей чоловяга по пояс загруз у цій справі.
Ричер кивнув:
Власники мотелів завжди можуть стати в пригоді, за будь-яких обставин. Але цей чоловік не є одним із керівників організації. Він опирається. Він невдоволений. Він вважає, що вартий кращого, аніж бути нічним сторожем. Але, вочевидь, його боси зовсім іншої думки.
І вони саме ті люди, яких нам потрібно знайти, сказала Ченґ.
Нам?
Це лише образно. Давня звичка, пережиток минулого. У той час ми все робили спільно.
Ричер промовчав. Ченґ продовжила:
Ви залишилися тут. Я не помітила, щоб хтось вам погрожував зброєю.
Я маю інші причини для того, щоб зараз тут бути, і вони не повязані з тим, наскільки терміновою, на вашу думку, є справа Ківера. Це окрема справа, і вона стосується вас.
Я зачекаю до ранку.
Ви впевнені?
Так мені каже математика.
Вам добре спатиметься під наглядом цього чоловіка?
Хіба в мене є вибір?
Ми можемо попросити його припинити.
Як це відрізнятиметься від непередбачуваного вплутування?
Усе залежить від його відповіді.
Зі мною все буде добре. Але я зачиню двері на обидва замки та защеплю їх на ланцюжок. Ми навіть не підозрюємо, що саме тут відбувається.
Ні, відповів Ричер. Не маємо жодного уявлення.
До речі, мені подобається ваша стрижка.
Дякую.
Які у вас були причини на це?
На те, щоб підстригтися?
На те, щоб залишитись.
Він відповів:
Більшою мірою, саме цікавість.
Цікавість до чого?
До тієї історії про випуск 86-го року Пенсильванського університету. Вона була добре розіграна. Чудова гра. Я впевнений, що він це робив раніше, що він практикувався, репетирував, критикував самого себе чи пригадував свої успіхи, а тому я так само впевнений, що він просто не міг не знати про те, що мусив потиснути мені руку в такому випадку. Можу закластися, що всім іншим він тиснув руку. А мені ні. Чому?
Він припустився помилки.
Ні, він не зміг змусити себе це зробити. Так мені здалося. Навіть незважаючи на те, що йому довелося піти на компроміс зі своїми акторськими здібностями. Він точно в щось вплутався, і це щось зараз знаходиться під загрозою, а тому він вважає, що люди, які створюють цю загрозу, занадто огидні, щоб їх торкатися. Ось яке враження в мене склалося. Тож мені стало цікаво, що саме могло змусити людину так почуватися.
Тепер мені буде важче заснути.
Спочатку вони прийдуть за мною, відповів Ричер. Я буду внизу. Я намагатимуся шуміти якомога сильніше. У вас буде трохи часу в запасі.
10
Ричер сидів у кріслі у своєму номері, у суцільній темряві, за шість футів від вікна; невидимий ззовні, він просто спостерігав. Пятнадцять хвилин, тоді двадцять, тоді двадцять пять. Стільки, скільки було потрібно. Одноокий виглядав як розмита пляма в сутінках, десь за сто футів звідси. Він комфортно вмостився. Трохи відкинувся назад. Можливо, він навіть задрімав, проте лише на якусь мить. Будь-який шум або рух його б розбудив, скоріше за все. Не найкращий охоронець, якого доводилося бачити Ричерові, проте й не найгірший.
Над однооким та трохи праворуч, на другому поверсі, із центрального номера з-за гардин пробивалося трохи світла. Номер двісті три. Мабуть, це був чоловік із потяга. Він нещодавно прибув, а тепер саме розпаковував свою шкіряну сумку та розставляв усе по місцях. Мазі та настоянки у ванній, дещо у шафу, а дещо по шухлядах. Хоча, на думку Ричера, розмір сумки також мав велике значення. Вона виглядала якісною, часто використовуваною, проте без жодних слідів зношення чи пошкодження. Цупка візерунчаста шкіра коричневого кольору та з мідною фурнітурою. Класична форма, імовірно досягнута за допомогою шарнірів та якогось внутрішнього наповнення. Але невелика. І цей чоловік прибув до міста щонайменше на добу. Може, навіть більше. Із сумкою, що була занадто малою для запасного костюма чи запасних черевиків.
Це було незвичним для Ричера. Більшість штатських завжди возять із собою запасний одяг на випадок плям від пролитої рідини, зміни погоди чи непередбачуваної зустрічі.
Через десять хвилин світло вимкнули, і двісті третій номер знову поглинула темрява. Одноокий чоловяга сидів на своєму місці, трохи відкинувшись назад. Можливо, він спостерігав за цим усім, а може, й ні. Ричер дивився на нього із темряви ще пятнадцять хвилин саме стільки було потрібно, щоб переконатися, що нічого не відбувалося. Тоді він роздягнувся і склав свій одяг як зазвичай, знову поклавши штани під матрац, потім він прийняв швидкий душ і заліз на ліжко. Він залишив гардини розсунутими і накрутив будильник, що стояв біля узголівя, на шосту ранку, знаючи, що метушня та шум серед ночі можуть розбудити його й раніше.
На світанку було тихо, і небо знову грало золотими барвами, але вже не такими яскравими. Елеватори відкидали слабкі тіні, які були достатньо довгими, щоб сягнути мотелю. Ричер сів на ліжку та роззирнувся навколо. Пластиковий стілець досі стояв на місці, на тротуарі під вікном рецепції готелю, за сотню футів від Ричера, проте одноокого на ньому не було. Він пішов десь о четвертій ранку, подумав Ричер. Крайня межа його терпіння. Пішов на диван в офісі.
Гардини у двісті третьому номері досі були запнутими. Чоловік із потяга, мабуть, досі спить. Ричер підвівся з ліжка і вийшов із ванної уже з рушником навколо поясу. Він відчинив вікно. Свіже повітря. А ще звуки. Він чув, як по широкій вулиці їдуть машини. Звичайні восьмициліндрові машини, що їздили на бензині, з товстими шинами, які залишали сліди на коліях, закарбованих в асфальті. Вантажівки, мабуть. Прямують на сніданок до їдальні. Люди тут прокидаються з першими променями сонця.
Він зайняв місце та просто сидів і спостерігав, без кави. У голові виринула приємна фантазія, як він телефонує до їдальні та замовляє цілий жбан кави в тієї офіціантки, його нової подруги, і як вона вже через декілька хвилин приносить цю каву. Проте в нього не було номера їдальні, а в кімнаті не було телефону. І він не був одягнутим. За сто футів звідти, на іншому кінці уявної підкови, у вікні рецепції горіло світло. Але жодного руху. Лише старий, закинутий мотель, на дві третини порожній, на світанку.
Він сидів і терпляче спостерігав, сподіваючись на те, що його старання не будуть марними, і він таки досяг свого через майже годину спостережень. Спочатку одноокий вийшов з-за своїх дверей, тоді постояв та вдихнув повітря, як часто й роблять люди вранці. Згодом портьє озирнувся навколо: на внутрішні межі своїх володінь, і на місця для паркування, і на тротуар під номерами на першому поверсі, і на доріжку під номерами на другому поверсі. Звичайна та неквапна перевірка, зроблена швидше вимушено, проте і не без прихованого відчуття гордості, подумалось Ричерові. Тоді чоловік згадав про неоглянену ділянку просто позаду себе, він озирнувся, щоб перевірити і її, і побачив забутий ним розкладний стілець. Він затягнув його назад, до сто другого номера, а там ідеально порівняв його разом з іншими предметами в номері, які знаходились просто під своїми копіями з другого поверху.
Це робилося більше з почуття обовязку, ніж гордості. Адже ще день тому його це не хвилювало. Тоді він залишав стілець де-небудь. Де б він не стояв, він усюди був на своєму місці. Але новий день приніс певні зміни. Чомусь. Портьє поводився, як командир в очікуванні приїзду генерала.
Ричер чекав. Тіні відступали, ярд за ярдом, тоді як сонце підіймалося вище. Він почув наближення ранкового потяга. Той загудів, запульсував і знову загудів.
Він чекав. У двісті третьому розсунули гардини. Вікно дивилося під кутом до сонця, воно було вкрите товстим шаром пилу з полів, як і все інше тут, але навіть крізь нього Ричер бачив чоловіка в костюмі з широко розведеними руками, які досі трималися за гардини, і він дивився в цей ранок наче з подивом, наче його вражало те, що сонце знову зійшло. Наче до цього це траплялося лише через день. Чоловік простояв так цілу хвилину, а тоді повернувся та зник із виду.
На стоянку заїхав білий седан. Кадилак, подумалось Ричерові. Хоча й не новий. То була машина з попереднього покоління. Довга та низька, вона наче обіймала собою дорогу та могла їздити лише по бульварах. Як лімузин. Хоч колір автівки був незвичним, ніби вона приїхала із Флориди чи Аризони. Незвично вона виглядала тут, у сільській місцевості. Це був перший седан, який трапився Ричерові за триста миль. Він був досить чистим. Недавно протертий, а швидше за все, повністю помитий. Ричер не міг побачити водія: скло було занадто темним.
На стоянку заїхав білий седан. Кадилак, подумалось Ричерові. Хоча й не новий. То була машина з попереднього покоління. Довга та низька, вона наче обіймала собою дорогу та могла їздити лише по бульварах. Як лімузин. Хоч колір автівки був незвичним, ніби вона приїхала із Флориди чи Аризони. Незвично вона виглядала тут, у сільській місцевості. Це був перший седан, який трапився Ричерові за триста миль. Він був досить чистим. Недавно протертий, а швидше за все, повністю помитий. Ричер не міг побачити водія: скло було занадто темним.