Їхні прогулянки попри став, зустрічі попід липою він і досі згадує з трепетом. То були найліпші часи в його житті! Його огортало якесь невідоме досі замирення із самим собою, гармонія і всеосяжна ейфорія. Наче не дівчисько худорляве йде поряд із ним, а якась казкова німфа чи мавка, що стискає в своїй долоні його серце. Вона вкрала його і вже не віддасть. І він знає, що це може бути смертельно, але радий цьому! Бо таких почуттів він ще не зазнавав.
Хіба ж він знав тоді, що ейфорія не триває вічно? Що серце його так і лишиться в її долоні, а поряд її вже не буде? Не знав. Не думав і не гадав бідака, що їхні спільні клятви в чистій і вірній любові щось може порушити. Зруйнувати вщент. І що вже нічого не повернеш. Бо є речі, які несумісні з наївною чистотою. Вони заплямовують її своїм брудом, і їх уже нічим не відчистиш
Тамарка ще від початку поклала на нього своє чорне блискуче око, як тільки він прийшов на лісопильню. То була файна дівка, видна, мала дуже тіло, пишні груди й товсту чорну косу. Якось під час застілля в колеги вона спробувала загравати з ним, але Михайло чітко дав зрозуміти дівчині, що серце його зайняте і хай навіть думки не підпускає, що поміж ними щось може бути.
Але тоді він також ще не знав, що бувають дівчата-репяхи, дівчата-хижачки, котрі якщо вже поставили собі за мету завоювати хлопця, то вже на заваді їм не стане нічого й ніхто. І тим паче якась сіра мишка із сусіднього села, котра й гадки не має, що можна робити з хлопцем. Вони полюють на здобич, вправно розставляючи свої тенета, доки не отримують її.
І він же не дурний, чорт забирай, не наївний хлопчисько, а дорослий парубок, котрий начебто пройшов школу життя, принаймні початкову, і точно знає, чого хоче. Але тенета зовні непомітні, хижачки принадні, а послабивши пильність, можна легко втрапити в полон.
І він таки втрапив.
Після чергового традиційного застілля на лісопильні він отямився в її постелі. Як та оказія сталась, він і досі не може второпати. «Михайле, Михайле я ж казала тобі, що ти будеш моїм, а ти не вірив», задоволено вигинаючи спину, наче кицька, муркотіла вона.
Що ж він накоїв? Як же так сталося, чорт забирай? Невже він такий слабкий? Він злився на Тамарку, утім, розумів: винен він сам. Винен, бо не зміг устояти перед спокусою. І вороття не було.
Перед очима спливло Марянчине лице, її лагідні очі, довірливий погляд, її невинність і ще дитяча наївність. Який же він мерзотник! Що ж тепер буде? Він картав себе до болю й ховав очі на зустрічах з Марянкою. Звісно, вона ні про що не здогадувалась.
Тамарка ж тріумфувала. Вона відверто й нестримно тішилась. Ще б пак: такого завидного парубка ухопила! Спробуй знайти в селі нормального хлопця. Кращі, закінчивши школу, їхали до міста підкоряти вершини цивілізації. Ті, що лишились Словом, вибирати майже не було з кого. Оскільки ж вона була дівкою файною, то й парубка собі хотіла пристойного. Тому поява на лісопильні Михайла справила на Тамару сильне враження. Ще не зіпсований життям, він, імовірно, міг стати у майбутньому добрим чоловіком. І хоч після близькості він віддалився від неї, вона знала: хлопець у її кишені.
Михайло ж натомість був дуже збентежений. Ускочити в гречку ніби й не така велика трагедія для парубка, але Але вчинити так з Марянкою Ні. Тільки не з нею. Її довірлива чистота не заслуговує на таке брудне заплямування. Вона того не витримає. І він також.
Новини по селах розносяться зі швидкістю вітру. І Тамарка не останню роль у тій швидкості зіграла. Уже за кілька днів Марянка була добре поінформована про Михайлові походеньки. Про Михайлову зраду. Вона була настільки не готовою до цієї приголомшливої новини, що спершу не знала, як і реагувати. Спантеличення, оторопіння, німий шок поволі змінювались на невимовний розпач. Михасик її любий Михасик зрадливець?..
Розмова була болісною і важкою. Він не виправдовував себе просто благав простити цей непростимий йому самому хибний крок І вона нібито простила, бо вони й далі зустрічалися. Певно, що зустрічі втратили ту полегкість і світлість, якими були сповнені раніше, але Михайло сподівався на час, котрий розвіє безпорадні сутінки, що нависнули над ними.
Утім, життя готувало наступний удар Одного ранку на лісопильні до нього підійшла Тамара. Вона розпачливо схилила голову, що було аж ніяк не притаманно їй, і жалісно повідомила, що носить під серцем його дитину.
Це стало початком кінця. Хоч насправді початком був ще той ранок, коли він прокинувся в її постелі. Правда це була чи ні, Михайлові й на думку не спало зясовувати чи сумніватися, але для себе він вирішив, що його дитина, його рідна кров сиротою по світові не ходитиме. Цього він не допустить нізащо. Його надмірне відчуття справедливості не дозволить такої кривди. Хай він змарнує своє життя з нелюбою йому жінкою, хай страждатиме за коханою, нехай серце його розривається на шматки, обливається кровю, але іншого виходу в нього немає.
Він знов поїхав до Марянки. Ховаючи очі, повідомив їй страшну новину. Вони мусять розлучитися Він ще не знав тоді, що через сім років Тамара забере їхню дочку і поїде світ за очі. Він ще не знав, що доля жбурлятиме ним, як тільки захоче, і що єдиною втіхою для нього будуть спомини про Марянку. Не знав, що доля подарує йому ще один шанс, через пятнадцять років після розлуки з нею
Але це буде пізніше. А поки що він готувався до весілля з Тамарою. Хвала Богу, що вона з сусіднього села і Марянці буде не так болісно, хоч насправді масштаби болю не залежать від місцезнаходження. А ще дурнуватий вислів про те, що коли очі не бачать душа не болить Болить.
Вони оселились у хатині поблизу лісопильні сімейних робітників тоді забезпечували житлом. Завели невеличке господарство. І хоча щасливим їхній шлюб назвати не можна, але й поганого не було. Михайло був хорошим господарем, Тамара непоганою дружиною. Принаймні на початку. Либонь, прохолода з боку чоловіка відіграла потім фатальну роль для їхнього шлюбу.
Згодом у Тамари стався викидень. Принаймні так вона йому сказала, коли він не побачив ніяких природних змін, що відбуваються з вагітною жінкою. Це вже потім, коли лишатиме його, вона зізнається, що ніякої вагітності тоді не було. «Свята наївність! А як інакше я мала тебе отримати? Ти навіть і не думав покидати свою простушку. Чим тільки вона тебе приваблювала, не тямлю!» ремствувала вона.
Навіщо були ті зізнання вже було очевидним для Михайла. Аби побільше болю завдати йому наостанок. Аби розкроїти й без того криваві рани, котрі ніяк не гоїлись і нагадували про себе повсякчас; висипати на них пуд солі й поїхати геть, полишивши його з усвідомленням того, що життя його вкотре скочується у прірву. І лиш думки про Марянку зігрівали його. Хоч тепло це було сповнене нестерпного болю
Через кілька днів після відїзду вже колишньої дружини Михайло вирішив поїхати геть із країни, подалі від Марянчиного села. Щоправда, він знав, що в село до батьків вона приїжджає не часто. Знав, що закінчила університет у Рівному, в якому й лишилась працювати на одній із його кафедр.
Словом, думав, коли поїде світ за очі, це принесе йому полегшення. Тоді він не знав, що сила болю не залежить від місцезнаходження. Не знав, що, куди б не поїхати, везеш із собою себе, свій вантаж думок і спогадів, свій вантаж болю.
Отож, зібравши валізу з манатками й підібравши вантаж болю, Михайло вирушив до Росії: приятель на лісопильні підказав, де набирають чоловіків для будівництва. А оскільки Михайло майстер на всі руки, тож його заберуть із руками й ногами на будь-який обєкт.
Отож, зібравши валізу з манатками й підібравши вантаж болю, Михайло вирушив до Росії: приятель на лісопильні підказав, де набирають чоловіків для будівництва. А оскільки Михайло майстер на всі руки, тож його заберуть із руками й ногами на будь-який обєкт.
І забрали. За кілька років, прожитих на чужині, Михайло раптом збагнув, що життя його рухається не те що не в тому напрямку воно зайшло в глухий кут, і треба негайно щось із цим робити.
Відпрацювавши на кількох обєктах і заробивши чимало грошенят, він уже був зібрався повертатись додому, як в останню мить, за порадою «колеги», вирішив зачекати і вкласти свій зарібок у вигідну справу.
«Ти нічого не втрачаєш. Ти просто вкладаєш бабло, робиш невелику послугу людям і подвоюєш суму. Січеш?» повчав його колега-земляк, котрий теж приїхав з України на зарібки і вже давно подвоював свої суми зароблених грошей.
«Але що, що за послуги і що за люди?» все допитувався Михайло.
«Менше питань, і всьо буде чотко», замовчував колега.
Ну що він, власне, втратить, якщо мовчки, без розпитувань, зробить якимсь добрим людям якусь послугу, а вони щедро наділять його прибутком? І хоч Михайло не був таким уже охочим до грошей, але вирішив спробувати. Хтозна, може, гроші йому знадобляться? А раптом, приїхавши додому, він спробує підступитися до Марянки? Він знав, що заміж вона так і не вийшла, тому ця ідея почала його гріти.
Недовго думаючи, він таки вклав усі свої зароблені гроші в досі незбагненну «справу» й очікував на подвоєння прибутку, тим часом далі працюючи на обєкті.
Та раптом колега його спантеличив: «Чувак, ми мусимо терміново звалювати додому».
«Чого? Що трапилось? А як же мої гроші?!» не зрозумів Михайло.
«Жодних питань, ти шо, забув? Просто звалюємо додому. Тут діло пахне смаженим!»
Михайло не став більше розпитувати, він бачив, що колега каже йому правду. Страх, що стирчав у його очах, яскраво свідчив про те, що й справді діло нечисте і треба терміново «звалювати».
Дорогою із сусідньої країни на них чекали пригоди в потязі. Якісь чоловіки далеко не «культурної зовнішності» підійшли до них у тамбурі, коли вони перекурювали, і, стишивши голос, почали розпитувати про якісь дивні речі.
Михайло бачив, що колега його явно щось знає, і до нього якраз і мали ті люди більше діла. Погрожуючи їм обом ножами, які виглядали з їхніх кишень, вони таки щось витрясли з колеги. Михайло почув лиш уривки фраз, бо вони його відтягли в інший куток тамбура. І ці уривки вже потім, коли він приїхав додому, почали складатися докупи, набираючи страшного смислу. Він не знає, чи доїхав колега додому, бо ті люди потягли його в інший вагон, а Михайло скоро зійшов у райцентрі, де зупинявся потяг.
Усе, що він згодом збагнув, було схожим на великий кримінал, у якому замішані підпільний нелегальний бізнес, наркотики і багато чого іще. Він відчував, що міг ускочити у велику й серйозну халепу. А може, таки й ускочив, бо гроші, які він заробив, так і лишились у тих «щедрих людей». І ще хтозна, що там їм наплів про Михайла його «колега». Може, сіромаха вирішив, що за компанію і йому нехай буде непереливки. Люди ж переважно «добрі» за своєю вдачею і коли вляпуються в якусь капосну пригоду, то щиро бажають того ж своєму ближньому.