Ти йди, а я тебе наздожену, каже він.
Я тебе не залишу! Ходімо разом!
Ти мусиш іти далі, а я тебе чекатиму там, трохи пізніше.
Але чому?
Так треба. Не хвилюйся, все буде гаразд. Вір мені. Михайло міцно обіймає Маряну
Вона прокинулася, ще відчуваючи на тілі його обійми. Її сповнювало якесь незвідане досі відчуття, на вустах блукала легка усмішка.
Вона не могла збагнути, що означає це відчуття, але воно дарувало їй приємний спокій. Біль, який раніше поглинав її всю, того ранку раптово відступив і дозволив їй відчути: щось змінилось, і це «щось» має дарувати їй якусь несподівану радість.
Лиш під вечір, коли вона збагнула, що давно як слід не харчувалася, та й узагалі не може дивитися на їжу, а затим узяла до рук календарик, неймовірна здогадка осяяла її, мов грім серед ясного неба: вона вагітна?!
Із тією здогадкою Маряну сповнила втіха, уже знайома їй зі сну: вона носить під серцем ЙОГО дитину!
Ось він рятівний місток, який допоможе їй хоч трохи вгамувати нестерпний біль. Частинка ЙОГО є зараз в ній! Милосердний Господь дарував їй цю розраду, і це єдине, що нині має для неї сенс. Так, значна частина її душі вмерла в той день, коли у небі літали ластівки, і її вже не відновити, проте на її місці нині зародилося щось, що здатне заповнити порожнечу.
Маряна стояла коло вікна і дивилась, як опадає жовте листя, змочене осіннім дощем. Вона думала про літо, що минуло. То було божевільне літо. Так багато всього сталося за цей, начебто й невеличкий, проміжок часу! Вона віддала коханому своє серце, затим доля пошматувала його вщент, щоб тепер потихеньку залатувати, лишаючи по собі глибокі болючі шрами, які нагадуватимуть про себе довіку
Вона не витирала сльозу, що скочувалася по щоці. Була певна: якби нині їй випала нагода повернути своє колишнє спокійне життя, в якому не було б Михайла, нізащо не скористалася б вона нею. Нізащо б не відмовилася від тих почуттів, які відкрила у своєму серці цього літа.
Бо почуття ці сильніші за біль, сильніші за смерть. Цього в неї не відійняти нізащо! Палке, безтямне юнацьке почуття переродилось у свідоме зріле кохання, і Маряна збагнула одну важливу річ: так, як кохає вона Михайла, не покохає нікого в цім світі. Та й не хоче. Справжнє почуття дарується лиш раз, і розмінювати його на схожі, проте інші почуття це, щонайменше, неправильно.
Звісно, це вибір кожного, проте свій вибір Маряна зробила. А біль То її біль, і вона нестиме його по життю. Для чогось це потрібно.
Якось увечері, прогулюючись у парку, вона зустріла Макса.
Привіт, Маряно! начебто зрадів він, і погляд його ковзнув на її живіт. О, вітаю тебе з таким радісним втіленням почуттів! Максим умів добре вправлятися зі словесними зворотами. Звісно, про те, що Михайла вже немає, він не знав.
Дякую, Максе. Як твоє життя?
Чудово, дякую й тобі! намагаючись вдавати веселість, відповів він. Усе гаразд у тебе? Він пильно подивився їй у вічі.
Маряна сумно всміхнулась і відвела погляд. Їй так захотілось усе йому розповісти: як нестерпно тяжко та боляче їй від невиправної втрати, як повсякчас хочеться плакати, але сліз уже немає; про те, як уперше в житті вона хотіла би повернути час назад, щоб відвернути ту страшну біду Проте, помітивши в його очах благання дозволити йому спокійно жити, вона стрималась. Не буде вона мордувати нещасного чоловіка. Він і так зазнав від неї болю, навіщо ранити його знову, адже тепер, відкривши в собі почуття до Михайла, вона тим паче не зможе бути з Максом. Тож нехай собі живе, віднайшовши спокій.
Так, звісно, усе гаразд.
Вони ще перекинулися парою несуттєвих реплік та й розійшлися, кожний у власне життя.
Дощ скінчився, проте краплі ще спадали додолу з мокрого листя, сумно шурхочучи ним; стікали по віконному склу, лишаючи по собі химерні візерунки. Маряна роздивлялась їх, дозволяючи тяжким думкам володіти її свідомістю.
Ще трохи, і вона поверне собі мужність жити далі.
Вона сильна.
Але ще потерзає собі душу спогадами
Ще трохи, і вона поверне собі мужність жити далі.
Вона сильна.
Але ще потерзає собі душу спогадами
Розділ ІІ
Михайло. Як все було
1
Уже вечоріло, коли він, витягнувши з колодязя води, поставив відро коло сходів і стомлено сів на лавку під вікном. Неспішно закурив цигарку. Зітхнув. Затягнувшись, теж неспішно, випустив цівку диму й похилив голову.
Він був стомлений. Хоча втомі був радий: у ній намагався шукати якщо не втіхи, то бодай тимчасового полегшення для душі. Утім, не знаходив, хоч як не намагався.
Жодна втома не зупиняла тяжких думок, що роїлись у голові, мов ті бджоли, від яких немає спасу: якщо вже втрапив у рій, то все
Гей, сусіде! Нудьгуєш, як завше? почув за хвірткою приємний жіночий голос.
Хвіртка скрипнула, однак він не поворухнувся. Валька, хто ж іще може швендяти тут під вечір.
Чому не дозволяєш розділити з тобою твою нудьгу, Михайле? підійшовши, приязно мовила жінка й поклала руку на його плече. Тобі була би полегкість, та й мені веселіше. Ну, що ти вічно набундючений, як той індик? Розслабився б, їй-богу!
Облиш мене, стримано, навіть холодно кинув він.
Даремно ти так
Облиш.
Жінка стенула плечем, ображено підібрала нижню губу й поволі пішла з двору, щось невдоволено буркочучи.
Чорти б узяли цю кляту жінку! Репях репяхом! Як учепиться, то вже не відстане, доки не осмикнеш. Послав би під три чорти, та якось не по-сусідськи. Ну як же так можна вічно лізти і безцеремонно навязувати себе? Хіба не бачить, що вона його не цікавить? А все його дурнувата звичка плескати язиком. Наговорив їй якось на пяну голову всіляких нісенітниць, а тепер вона собі надумала, що має право до нього лізти з відвертими балачками.
Якою банальною і бридкою виглядає ця ситуація, як, утім, і все його життя. Усе життя його є банальним і порожнім. Цей вічний пошук правди, вічна боротьба і спроби виправити пройдешні помилки.
Усе марно. Бо все його життя суцільна помилка, яку вже не виправиш. Не почнеш спочатку. Життя не напишеш заново, викинувши на смітник змарновану чернетку. Усе зайшло надто далеко. У якісь непролазні хащі безвиході, безнадії й розпачу.
Була мить, коли він подумав, що доля дає йому шанс усе залагодити. У нього навіть зявилась надія на те, що ще не все втрачене, але Але вкотре все полетіло шкереберть. За одну мить. За одну кляту мить, коли фортуна, котра й так не дуже радувала його своїм лицем, повсякчас перебуваючи десь осторонь, тепер раптом узагалі забула про нього й нагло відвернулась, наставивши йому свою розкішну дупу.
Йому би тепер голову в зашморг засунути, скінчити нарешті цю вічну марну боротьбу. Не до нього фортуні. Не до нього, й по всьому! Давно вже треба з цим змиритися. А не сидіти тут, в оцій Богом забутій місцині, в якомусь химерному очікуванні. Нічого він не дочекається. Нічого вже не зміниться. Його життю кінець. І він мусить із цим змиритися
Щодня Михайло проживав своє життя. Проживав заново. Починав зазвичай із того моменту, коли зустрів Марянку. Це були найліпші, найтепліші спогади. Він тоді саме прийшов з армії, сповнений якогось нестримного юнацького ентузіазму, невгамовного потягу і снаги до життя.
Якось підвечір зайшов до місцевого сільського клубу, у якому ліниво товклася розпашіла молодь. Життя тут аж ніяк не било джерелом. Ця розміреність і неспішність дратувала Михайла. Ну як, як можна так спроквола жити, наче в тебе в запасі щонайменше років двісті? Йому здавалося, він готовий гори вернути, що його сили і снаги відпущено йому на кілька життів. Що просто хтось згори випадково відважив йому зайву кількість запалу й енергії.
Пройшовшись по напівтемній залі клубу, Михайло одразу запримітив у кутку дівча. Худе, сполохане, воно понуро сиділо, мовби не розуміючи, куди втрапило. Чому вона тут? Адже їй явно не близьке це велелюдне, нетипове для неї середовище. Вона була наче з іншої планети.
Мабуть, це і привабило Михайла. Ця інакшість. У той час коли ровесниці звично товклися поміж збуджених парубків, активно паруючись і безсоромно притискаючись, а ті, які були без пари, затято вишукували собі підходящу, мов хижачки на полюванні, вона сиділа в якомусь дивному очікуванні, схиливши голову. Здавалось, її зовсім не цікавило полювання подруг, гамір та гучна музика, що бамкала з колонок, заглушуючи все довкола.
Не роздумуючи, підійшов, запросив на танець. Вів її по всій залі й відчував, що для неї дійсно то було незвично. Її холодна тонка рука тримала його руку обережно, наче боялась обпектись. А вже очі свої вона на нього підвела лиш раз, коли він до неї підійшов. Ховала, немов подивитись на нього означало віддатись.
Не роздумуючи, підійшов, запросив на танець. Вів її по всій залі й відчував, що для неї дійсно то було незвично. Її холодна тонка рука тримала його руку обережно, наче боялась обпектись. А вже очі свої вона на нього підвела лиш раз, коли він до неї підійшов. Ховала, немов подивитись на нього означало віддатись.
Хтозна як, але йому вдалось її провести додому того вечора. Зясувалося, вона прийшла до клубу вперше, зі своєю подругою-однокласницею, котра десь поділась у перші ж кілька хвилин, лишивши сердешну в незрозумілому очікуванні. Власне, це все, що йому вдалося зясувати: дуже вже мовчазна була.
Вони йшли ґрунтовою дорогою до її вулиці, він розповідав їй всілякі історії зі своєї армійської служби спогади були такими свіжими, йому й досі не вірилося, що він уже вдома, що не треба зриватися щоранку о пятій годині, бігти на шикування. Хоч мозок, звиклий до ранніх підйомів, автоматично підіймав його щорання. Він сплигував з постелі, хапався за одяг, продирав очі й аж тоді до нього поволі доходило, що він удома, в рідних, а не казармених стінах. Він виходив з хати, сідав на холодні сходи, запалював цигарку й вкотре прокручував у памяті картинки зі служби
Згодом влаштувався на роботу. На лісопильню в сусідньому селі. Брат підказав йому цю ідею. Михайло змалечку любив майструвати руками, із дерева також, тому робота ця була йому до душі. Запах деревини ніби єднав його з природою і дозволяв відчувати себе причетним до чогось важливого.
Уже за кілька тижнів зустрічей з Марянкою Михайло точно знав, що заради цієї дівчини він готовий на все. Навіть життя віддати. І байдуже, що йому нашіптували люди, мовляв, не для тебе вона, юначе, ви різні Вона буде його дружиною. Він це точно знає.