Я опустив погляд і помітив те, чого мені не слід було помічати.
Мона скинула сандалю. Її маленька засмагла ніжка була оголена.
І цією ніжкою вона натискала, тиснула, мяла, непристойно мяла ступню пілота крізь взуття.
67
Гу-у-o-у-кх!
Папа не помер його час іще не настав. Його повезли з аеропорту на великому червоному фургоні, у яких зазвичай перевозять мясо.
Подружжя Мінтонів відвіз до посольства американський лімузин.
Ньюта з Анджелою підкинули до Френкової оселі на лімузині Сан-Лоренцо.
Подружжя Кросбі й мене доставило до готелю «Каса Мона» єдине в Сан-Лоренцо таксі, подібний до катафалка «Крайслер» 1939 року випуску з відкидними сидіннями. На боці машини був напис: «Транспортна агенція Касл». Власником її був Філіп Касл, хазяїн «Каса Мона», син абсолютно безкорисливого чоловіка, у якого я мав узяти інтервю.
І обоє Кросбі, і я були пригнічені. Нас тривожили запитання, на які треба було відразу знайти відповіді. Кросбі хотіли зясувати, хто такий Боконон. Їх обурювала навіть думка про те, що хтось насмілився протистояти «Папі» Монсано.
А мені, хтозна чому, кортіло вияснити, що це за «сто мучеників за демократію».
Першими одержали свою відповідь Кросбі. Вони не розуміли місцевого діалекту, тому я мусив їм перекладати. Кросбі запитав у нашого водія: «Хто такий, у чорта, цей писант Боконон?» Водій сказав: «Душше покан чаравік». Я переклав: «Дуже поганий чоловік».
Комуніст? спитав Кросбі, почувши мій переклад.
Так, так!
Він має послідовників?
Що, пане?
Хтось уважає його вчення правильним?
Ні, ні, пане, побожно сказав водій. Ніхто не такий божевільний.
Тоді чому ж його не спіймали? допитувався Кросбі.
Такий чоловік, сказав водій. Важко знайти. Дуже хитрий.
Отже, хтось мусить його переховувати й годувати, бо інакше його вже давно спіймали б!
Ніхто не ховать, ніхто не годувать. Усі розумні, не роблять цього.
Ти впевнений?
Авжеж, сказав водій. Будь-хто годує того божевільного старого, будь-хто дає йому притулок вони попадуть на гак. Ніхто не хоче гак.
Останнє слово він промовляв так: гу-у-о-у-кх.
68
Си-то мучо-нико-ов
Я спитав водія, хто такі «сто мучеників за демократію». Бульвар, яким ми їхали, був названий на їхню честь.
Водій сказав, що Сан-Лоренцо оголосив війну Німеччині та Японії через годину після нападу на Перл-Харбор.
По всьому Сан-Лоренцо зібрали сотню чоловіків, щоб битися на боці демократії. Цю сотню посадили на корабель, який вирушив до Сполучених Штатів, де їх мали озброїти й навчити.
Німецька субмарина потопила корабель, щойно він вийшов з гавані Болівара.
Осе, сур, сказав він на діалекті, бури си-то мучо-нико-ов са замоо-крац-ую.
У такий спосіб він повідомив мені: «Оце, сер, і були сто мучеників за демократію».
69
Велика мозаїка
Виявилось, що подружжя Кросбі та я перші постояльці нового готелю. Ми мали зробити перші записи в реєстраційній книзі «Каса Мона». Це викликало дивні почуття.
Кросбі підійшли до стійки першими, але суцільно чисті сторінки реєстраційної книги так вразили Г. Лов Кросбі, що він не зміг примусити себе писати. Йому треба було морально підготуватись.
Записуйтесь ви, сказав він мені. Але для того щоб я не здогадався, що він такий забобонний, фабрикант заявив, що хоче сфотографувати чоловіка, котрий робив величезну мозаїку на свіжо оштукатуреній стіні вестибюля.
Це був портрет Мони Еймонс Монсано в двадцять футів заввишки. Майстер, що працював над ним, був молодий і мязистий. Він сидів на верхній перекладині драбини, одягнений тільки в білі полотняні штани.
Цей чоловік був білий.
Майстер викладав із золотого дроту тоненькі волосинки на потилиці Мони над лебединою шийкою.
Кросбі пішов його фотографувати; повернувшись, доповів, що той тип найбільший писант з усіх бачених ним. Кажучи це, Кросбі набув кольору томатного соку. «Дідько зна що: ви йому слово, а він усе виверне навиворіт!»
Тоді я підійшов до майстра, кілька хвилин спостерігав за ним, а потім сказав:
Я вам заздрю.
Нарешті, зітхнув він. Я знав, що слід тільки почекати досить довго, щоб хтось прийшов і позаздрив мені. Я вмовляв себе бути терплячим рано чи пізно якийсь заздрісник обовязково зявиться.
Ви американець?
Маю таке щастя. Молодик займався своїм ділом, не відриваючись подивитись, з ким він розмовляє, йому було ніколи. Ви теж бажаєте сфотографувати мене?
А що, не можна?
Я мислю, отже, я існую, а значить, мене можна фотографувати.
На жаль, я не взяв з собою камери.
То йдіть по неї, бога ради! Бо ви ж не з тих людей, хто довіряє своїй памяті, чи не так?
Не думаю, що скоро забуду обличчя, над яким ви працюєте.
Ви все забудете, коли помрете, і я також. Я маю намір усе забути, помираючи, чого й вам бажаю.
Мона позувала для вас, чи ви скористались фотографією, чи ще як?
Я працюю ще як.
Що?
Я працюю ще як. Він постукав себе по скроні. Усе тут, у цьому казанку, що викликає заздрість.
Ви з нею знайомі?
Маю таке щастя.
Френк Гоніккер ось хто щасливець.
Френк Гоніккер це шматок лайна.
Бачу, вам притаманна відвертість.
А ще мені притаманне багатство.
З цим вас можна привітати.
Якщо хочете почути висновок знавця, гроші зовсім не обовязково приносять щастя.
Дякую за інформацію. Ви зараз позбавили мене великого клопоту. Я саме збирався підзаробити грошиків.
Яким чином?
Книгу писати.
Я теж колись написав книгу.
Як ви її назвали?
«Сан-Лоренцо, сказав він. Країна, історія, люди».
70
Вихованець Боконона
Отже, наскільки я розумію, сказав я майстрові, ви Філіп Касл, син Джуліана Касла.
Маю таке щастя.
А я прибув сюди, щоб побачитися з вашим батьком.
Ви продаєте аспірин?
Ні.
Це погано. Батькові потрібен аспірин. Запас майже скінчився. Може, маєте якісь чудодійні ліки? Батькові подобається творити чудеса час від часу.
Я не торгую ліками. Я письменник.
То ви вважаєте, що письменник не може торгувати ліками?
Здаюсь. Визнаю себе винним.
Батькові потрібна така книга, щоб її читати пацієнтам, котрі вмирають або страждають від страшних мук. Не думаю, щоб ви написали щось подібне.
Поки що ні.
Між тим, це могло б принести купу грошей. Ось вам іще корисна порада.
Можна було б перекроїти Двадцять третій псалом, дещо підновити, так, щоб ніхто не здогадався, що автор не я.
Боконон намагався перекроїти його. Він розповідав мені про це. Боконон зрозумів, що там жодного слова не можна змінити.
Ви з ним також знайомі?
Мав таке щастя. Він учив мене, коли я був малим хлопчиськом. Філіп розчулено вказав на мозаїку. Він і Мону вчив теж.
Він був добрим учителем?
Ми з Моною вміємо читати, писати й рахувати, сказав Касл, якщо саме це ви хочете знати.
71
Маю щастя бути американцем
Г. Лов Кросбі надумав іще раз поспілкуватись із Каслом, цим писантом.
А ким ви себе вважаєте, піддражнив його Кросбі, бітником чи ще кимось?[18]
Я називаю себе боконістом.
Але ж у цій країні це протизаконно, чи не так?
Волею випадку я маю щастя бути американцем. Я можу собі дозволити назватися боконістом коли заманеться, і досі мене ніхто з цього приводу не зачіпав.
Я вважаю, що треба підкорятися законам будь-якої країни, коли в ній знаходишся.
Та що ви кажете? Це не новина.
Кросбі розлютився.
А пішов ти в дупу, Джеку!
Сам туди йди, Джаспере, спокійно сказав Касл, та туди ж і ваш День матері та Різдво вкупі.
Кросбі покрокував через вестибюль до стійки адміністратора і сказав:
Я бажаю заявити скаргу на цього чоловіка, он там, на цього писанта, на цього так званого майстра. У вас така гарна маленька країна, ви намагаєтеся привабити туристів та одержати нові інвестиції у промисловість. Але, після того як цей тип зі мною отак розмовляв, ноги моєї більше не буде в Сан-Лоренцо, а якщо хтось із моїх друзів спитає про Сан-Лоренцо, я пораджу їм триматись подалі звідси, чорт забирай! Може, вам потрібна ця картина на стіні, але, хай йому грець, писант, що її робить, це найнахабніший, найзухваліший із сучих синів, якого ще світ не бачив!
Адміністратор зблід.
Сер
Ну, чого мовчите? сказав Кросбі, палаючи гнівом.
Сер, це власник цього готелю!
72
Писантський Гілтон
Г. Лов Кросбі з дружиною покинули «Каса Мона». Кросбі обізвав цей готель «писантським Гілтоном» та зажадав оселитись в американському посольстві.
Таким чином, я залишився єдиним постояльцем у готелі на сто номерів.
Моя кімната була приємною. Вікна виходили, як і в усіх номерах, на бульвар імені Ста мучеників за демократію з виглядом на аеропорт Монсано та гавань Болівара. Будівля «Каса Мона» була схожа на книжкову шафу: глухі камяні стіни з боків та ззаду, а фасад цілком із синювато-зеленого скла. Місто було розташоване по боках глухих стін «Каса Мони», у такій спосіб його злидні та бруд ставали невидимими.
У номері працював кондиціонер. Було майже холодно. Попавши після нестерпної спеки в цю штучну прохолоду, я почав чхати.
На тумбочці біля мого ліжка стояли квіти, але ліжко ще не було застелене. Не було навіть подушки. Тільки новенький ортопедичний матрац. У шафі не було вішалок, у вбиральні ані клаптика туалетного паперу.
Я вийшов, щоб пошукати покоївку, яка могла б мене забезпечити хоч найнеобхіднішими речами. У коридорі було порожньо, але на протилежному кінці я помітив відчинені двері звідти доносились слабкі ознаки життя.
Я пішов до тих дверей і побачив просторі апартаменти. Підлога була вкрита мішковиною: кімнату хтось фарбував. Але двоє малярів займалися зовсім не малярною справою, коли я увійшов.
Вони сиділи на широкому та низькому підвіконні. Вони зняли своє взуття. Вони заплющили очі. Вони повернулись обличчям один до одного.
Вони притиснули підошви своїх босих ніг один до одного.
Обидва тримались за свої ступні, перетворившись на непорушні трикутники.
Я кашлянув.
Обидва звалились із підвіконня на мішковину, заляпану фарбою, стали рачки й завмерли в цій позі задом догори, носом у землю. Вони думали, що їх зараз буде вбито.
Вибачте мені, сказав я розгублено.
Не кажіть, жалісно попрохав один з них. Будь ласка, не кажіть!
Не казати чого?
Того, що ви побачили!
Я нічого не бачив.
Якщо ви скажете, додав він, притиснувшись щокою до підлоги та благально дивлячись на мене знизу догори, якщо ви скажете, ми помремо на гу-у-о-у-кх!
Агов, друзі, сказав я, я увійшов чи то занадто рано, чи запізно, але, повторюю, я не бачив нічого, що б варто було комусь розповідати. Будь ласка, встаньте!