Там було багато собак, але жоден не гавкав. Було багато дітей, але ніхто з них не плакав. Деінде хтось тихо кашляне оце й усе.
Попереду натовпу стояв військовий оркестр з інструментами напоготові. Але він не грав.
Перед оркестром стояли прапороносці. Вони тримали два прапори: американські «зірки та смуги» та прапор Сан-Лоренцо. На прапорі Сан-Лоренцо були зображені капральські шеврони морської піхоти на синьому гербовому тлі. Обидва полотнища безсило звисали у вологому нерухомому повітрі.
Мені здалося, ніби десь далеко я чую бумкання мідного барабана. Але насправді такого звуку не було. Це моя душа відчула дзвінкий, металевий жар клімату Сан-Лоренцо.
Знаєш, я дуже рада, що це християнська країна, прошепотіла Гейзел Кросбі на вухо своєму чоловікові, бо інакше я б трішки злякалась.
За нашими спинами стояв ксилофон.
На ксилофоні виблискувала табличка, прикрашена рубінами та гірським кришталем. На табличці було викарбувано імя: МОНА.
63
Вільні та побожні
Зліва від нашої трибуни стояли в ряд шість літаків-винищувачів з пропелерами військова допомога для Сан-Лоренцо від Сполучених Штатів. На фюзеляжі кожного літака були намальовані з дитячою кровожерливістю великі удави, які душили диявола. З вух, носа і рота диявола бризкала кров. Вила випадали із закривавлених пальців сатани. Перед кожним літаком стояв пілот кольору вівсяної каші; усі вони також мовчали. Аж нарешті серед цього надмірного мовчання пролунав звук, схожий на дзижчання комахи. Це був сигнал сирени, і він наближався. Сирену було встановлено на блискучому чорному кадилаку «Папи». Автомобіль зупинився перед трибуною, колеса здійняли хмарку куряви. З машини виліз «Папа» Монсано, за ним зявились його прийомна донька, Мона Еймонс Монсано, та Франклін Гоніккер.
За слабким, але владним сигналом «Папи» натовп заспівав національний гімн Сан-Лоренцо. Його мелодією була стара ковбойська пісня «Дім на пасовищі». Слова написав у 1922 році Лайонел Бойд Джонсон, тобто Боконон. Слова були такі:
О, це наша земля, і вона просто диво!
І на ній ми всі проживаємо щасливо.
Наші чоловіки, мов акули, хоробрі,
А прекрасні жінки щиросерді й добрі.
Ніжки наших малят тут сліди полишають.
Так, це наша земля, і її називають:
Сан-Лоренцо! Сан-Лоренцо!
Острів щастя навкруги!
Плачуть наші вороги,
Бо ми всі непереможні,
Люди вільні і побожні.
64
Мир і достаток
Доспівавши, натовп знову замовк. «Папа», Мона та Френк приєдналися до нас на трибуні. Їх супроводжував дріб одного малого барабана. Барабанний дріб обірвався, коли «Папа» ткнув пальцем у напрямку барабанщика.
Диктатор носив поверх куртки наплічну кобуру з блискучим кольтом 45-го калібру. Він був старий, дуже старий, як і багато інших членів мого карасу. Було відразу помітно, що він хворіє. Ходив він повільно, човгаючи ногами. Колись він був досить гладким, але його жирок швидко танув, тож мундир висів на ньому, мов на опудалі. Білки його жабячих очей були жовтуваті, руки дрижали.
Особистим охоронцем йому служив генерал-майор Франклін Гоніккер у білому мундирі. Френк, тонкорукий, вузькоплечий, виглядав мов дитина, яку вчасно не відправили спати. На його грудях виблискувала медаль.
Спостерігати за «Папою» та Френком мені було важко: ні, їх ніхто не затуляв, але я просто не міг відірвати очей від Мони. Я був вражений, знищений, щасливий, шалений. Усі мої жадібні, божевільні марення про ідеальну жінку втілювались у Моні. У ній, благослови Господь її душу, теплу та ніжну, мов збиті вершки, був невичерпний запас миру й благодаті.
Ця дівчина їй ледь виповнилось вісімнадцять була божественно спокійна. Здавалось, вона все розуміє, а мені нічого, крім неї, розуміти не треба. Її імя наведено в «Книгах Боконона». Боконон висловився так: «Моні притаманна простота всесвіту».
Біле вбрання її було мов грецький хітон.
Маленькі шоколадні ноги взуті в прості сандалі.
Золотаві пасма волосся довгі та прямі.
Стегна, наче ліра. Боже мій!..
Мир і благодать на віки віків.
Мона була єдиною гарною дівчиною на Сан-Лоренцо. Вона була національним скарбом. «Папа» удочерив її, як писав Філіп Касл, для того щоб помякшити жорстокість своєї влади її божественною присутністю.
Ксилофон викотили на край трибуни. І Мона заграла. Вона грала мотив «Коли настане вечір»[17]. Суцільне тремоло дзвеніло, то завмираючи, то знов розростаючись.
Натовп спянів від краси.
А тоді вже час було «Папі» привітати нас.
65
Вдала нагода навідатись до Сан-Лоренцо
«Папа» здобув освіту самотужки, колись він служив мажордомом у капрала Мак-Кейба. Він ніколи не покидав острова. Він непогано володів англо-американською мовою.
Усе, що ми казали з трибуни, транслювалось до натовпу через величезні рупори, що гриміли, немов сурми Страшного суду.
Звуки, підсилені цими сурмами, летіли вздовж широкого та короткого бульвару за спинами натовпу, відбивались від скляних стін трьох нових будівель у кінці бульвару та клекотом повертались назад.
Ласкаво просимо, сказав «Папа». Ви прибули до найкращих друзів Америки. У багатьох країнах до Америки ставляться вороже, але не на нашій землі, запевняю вас, пане посол.
Він вклонився до Г. Лов Кросбі, виробника велосипедів, помилково вирішивши, що він новий посол.
Я знаю, що це прекрасна країна, пане президенте, сказав Кросбі. Усе, що я чув про неї, мені дуже сподобалось. Ось тільки
Що?
Я не посол, сказав Кросбі. Залюбки б ним став, але я лише звичайний, простий бізнесмен. Йому було дуже неприємно вказати на справжнього посла. Ось цей чоловік і є великою шишкою.
Ага! «Папа» всміхнувся своїй помилці. Раптом його усмішка зникла. Він здригнувся від якогось внутрішнього болю, зігнувся, заплющив очі намагався здолати цей біль.
Френк Гоніккер підтримав його незграбно та невміло.
Вам зле?
Пробачте мені, нарешті прошепотів «Папа», намагаючись випростатись. Його очі наповнилися сльозами. Він змахнув їх долонею та вирівнявся. Прошу пробачення
Здавалося, що на мить він забув, де знаходиться та що мусить робити. Потім згадав і потиснув руку Горліку Мінтону.
Тут ви серед друзів!
Я в цьому впевнений, лагідно сказав Мінтон.
Ми християни, сказав «Папа».
Це дуже добре.
Антикомуністи, сказав «Папа».
Це дуже добре.
Комуністів тут немає, сказав «Папа». Бо вони занадто бояться гака.
Це мене не дивує, відповів Мінтон.
Ви приїхали до нас у слушний час, вів далі «Папа». Завтра відбудеться найурочистіша подія в історії нашої країни. Завтра наше найбільше національне свято День ста мучеників за демократію. І в цей же день відбудуться заручини генерал-майора Гоніккера з Моною Еймонс Монсано, найдорогоціннішою особою в моєму житті й у житті Сан-Лоренцо.
Бажаю вам великого щастя, міс Монсано, сказав Мінтон розчулено. І дозвольте привітати вас, генерале Гоніккере.
Молода пара відповіла йому, схиливши голови.
Тоді Мінтон заговорив про згаданих «сто мучеників за демократію», і те, що він казав, було кричущою неправдою.
Кожен учень американських шкіл знає історію благородної жертви Сан-Лоренцо у Другій світовій війні. Сотня хоробрих уродженців острова, чию память ми вшануємо завтра, зробили все, що може зробити волелюбний народ. Президент Сполучених Штатів просив мене бути його офіційним представником на завтрашній церемонії й кинути в море вінок подарунок від народу американського народові Сан-Лоренцо.
Народ Сан-Лоренцо вдячний вам, вашому президентові та великодушному народові Сполучених Штатів Америки за увагу та турботу, сказав «Папа». Буде великою честю для нас, коли ви кинете в море вінок під час святкування заручин.
Це честь для мене.
«Папа» запросив нас усіх вшанувати його своєю присутністю на завтрашній церемонії кидання вінка та на святкуванні заручин. Ми мали прибути до його палацу опівдні.
Це честь для мене.
«Папа» запросив нас усіх вшанувати його своєю присутністю на завтрашній церемонії кидання вінка та на святкуванні заручин. Ми мали прибути до його палацу опівдні.
Які діти будуть у них! сказав «Папа», указавши рукою на Френка та Мону. Яка кров! Яка краса!
Біль схопив його знову.
Він знову заплющив очі, щоб зосередитись на своєму стані. Він чекав, доки біль мине, але біль не минав.
Мука його не вщухала він відвернувся від нас до мікрофона та натовпу. Намагався жестами щось показати народу і не зміг. Спробував щось сказати народу і не зміг.
Нарешті він прохрипів кілька слів.
Ідіть додому! вигукнув він, задихаючись. Додому!
Натовп розвіявся, немов листя під вітром. «Папа» знов обернувся до нас; у муках він виглядів іще гротескнішим, ніж перед тим.
Тоді він упав.
66
Що сильніше за все
Упав, але не вмер. Утім, він здавався мертвим, тільки здригався час від часу.
Френк голосно протестував: ні, «Папа» не вмер, він не може померти! Генерал-майор був у розпачі.
«Папа»! Не вмирайте! Вам не можна вмирати!
Френк розстебнув комір «Папиного» мундира, заходився розтирати йому руки.
Дайте йому дихати! Повітря для «Папи»!
Льотчики з винищувачів підбігли до нас, щоб допомогти. Один із них здогадався побігти по лікаря.
Оркестр і прапороносці, не одержавши жодних наказів, залишались на місці, тремтячи від тривоги.
Я поглянув на Мону. Вона відійшла до поруччя трибуни, безжурна, як завжди. Смерть якщо смерть мала зараз статися не бентежила її.
Поряд з нею стояв пілот. Він не дивився на дівчину, але від нього аж віяло захватом. Я подумав, що на нього так подіяла присутність Мони.
«Папа» поступово приходив до тями. Його рука затріпотіла, немов крило спійманого птаха, указуючи на Френка.
Ви сказав старий.
Ми всі замовкли, щоб не пропустити його слів.
Губи «Папи» заворушились, але нічого не було чутно, крім якогось белькотіння.
Хтось, очевидно, один із пілотів, додумався зняти мікрофон зі стійки та піднести до «Папиних» губ, щоб посилити звук. Тоді це здалося гарною ідеєю, але зараз вона здається огидною. Бо передсмертне хрипіння та переривчасте виття почало відбиватись від стін нових будівель.
Аж нарешті забриніли слова.
Ви, хрипко сказав «Папа» Френкові, ви, Франклін Гоніккер, будете наступним президентом Сан-Лоренцо. Наука у вас є наука. Наука сильніша за все.
Наука, сказав «Папа». Лід.
Його жовтуваті очі закотилися, він знову знепритомнів.
Я поглянув на Мону. Вираз її обличчя не змінився.
Зате обличчя пілота, що стояв поряд з нею, застигло з таким виразом небесного піднесення, ніби він щойно одержав Почесну медаль Конгресу.