Міцний фундамент нової української літератури тобто літератури народною мовою заклав Котляревський своєю «Енеїдою», хоч феномени цієї мови зявлялися і до нього, і в учених трактатах, і насамперед у витворах бурлеску, а ще раніше й потужніше у полумяного релігійного полеміста Івана Вишенського. Принциповий перехід на народну мову давав літературі демократичну орієнтацію (в зображенні життя селянства а це було тоді мірилом демократичності українська література, на авторитетну думку акад. О. І. Білецького, в першій половині ХІХ ст. випереджала і російську, і деякі європейські) і прилучав її до глибоких джерел та великих багатств фольклору. Але водночас уривався звязок із попередніми пластами словесності, мовою староукраїнською книжною, оскільки ця мова позбулася свого субєкта козацької канцелярської бюрократії, вченого люду, який тепер активно «українізував» мову російську
І все-таки започаткувався широкий і глибокий культурний процес. На зміну майже втраченій книжній, бароковій та схоластичній культурі ХVІ ХVІІІ століть, з центрами в Києві та в інших містах Правобережжя насамперед, приходить нова, що шукає ґрунту в народній культурі та мові, хоч і мусить адаптуватися до обставин насаджування російськості. І перші її осередки виникали на Лівобережжі, зокрема на Слобожанщині, й тяжіли до нововідкритого (1805) Харківського університету, який мав знаменувати російську культурну експансію в Україну, але помимо того став і одним із вогнищ відродження української культури. Цікаво і повчально, що тодішня «степова Україна» з її неоднорідним етнічно й динамічним населенням змогла надихнути саме українським історично-культурним патріотизмом і багатьох представників інших народів, у тому числі й росіян.
Київський університет був утворений 1833 року порядком реакції на польську революцію 1831 року царський уряд уживав рішучих заходів для «обрусения Юго-Западного Края», зокрема для переведення всієї освіти на російську мову; з цією метою ліквідовано Кременецький ліцей, а його фонди переведено до Києва. Однак створити тут антипольський і, побічним чином, антиукраїнський освітньо-науковий форпост не вдавалося. В університеті було неспокійно, діяли революційні гуртки.
Першим ректором Київського університету (хоч і не тривалий час, з перервами) був видатний український вчений Михайло Максимович. Ботанік з фаху (якийсь час очолював кафедру ботаніки в Московському університеті), він був справжнім енциклопедистом, досконалим знавцем української історії та фольклору, авторитетним філологом. З українських культурних діячів того часу він чи не єдиний належно оцінював здобутки барокової літератури (а пізніше дослідив староукраїнську книжкову спадщину, в тому числі польсько-латинського друку).
1827 року вийшли «Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем». Цей збірник справив надзвичайно велике враження на сучасників. Ним зачитувалися Пушкін і Гоголь, з якими Максимович був у дружніх стосунках, українські поети-романтики деякі з них і самі збирали зразки народної творчості. У 1834 році Максимович видає другий, повніший збірник «Украинские народные песни» з ґрунтовними коментарями й поясненнями. Пізніше до Михайла Максимовича знайде дорогу Тарас Шевченко, і глибока любов обох до України їх здружить
Тим часом центром суто літературного українського відродження залишалася Слобожанщина. Могутній поштовх йому дала «Енеїда» Котляревського, яка, сказати б, вивела на поверхню ті потенції українського літературного самовисловлення, що нагромаджувалися під пеленою тимчасової «німоти». Це не був звичний бурлеск київських «спудеїв» і не була просто пародія на класичну Вергілієву поему, такі пародії існували вже в різних літературах (Скаррона у французькій, Блюмауера в німецькій, Осипова й Котельницького в російській), знаменуючи веселе прощання з псевдокласичною, наслідувальною щодо аутентичної класики, величавістю та звертання до «низового» плину життя. Натомість Котляревський «перелицьовував» Вергілія з набагато поважнішою метою, ніж сама тільки профанація високого зразка задля комічного ефекту, і «перелицьовував» таким чином, що його «Енеїда» стала і сатирою на багато які явища сучасного йому суспільства, і непрямим, але переконливим запереченням імперського стереотипу про Малоросію як етнографічну область Росії, і картинним нагадуванням про героїчну енергію українського козацтва, і виявом багатства й життєздатності української стихії, і розкошуванням в українському слові, хай переважно в його побутових, але також і ліричних, а почасти й патетичних барвах. У химерних шатах травестії вже проблискував високий романтичний пломінь, а пригоди вигнанців, волоцюг-троянців, яким судилося заснувати «вічний Рим», могли викликати різні історичні алюзії, в усякому ж разі давали відчуття історичної ваги українського козацтва та українського буття взагалі.
Молодший за Котляревського Петро Гулак-Артемовський (17901865), багатолітній професор, а потім і ректор Харківського університету, починав писати ще в студентські роки, спершу старословянською, потім російською мовою, а потім перейшов на українську ймовірно, під впливом «Енеїди» Котляревського. Але в ній він сприйняв лише травестійну форму, і його «Гараськові оди» були суто бурлескними варіаціями на теми ще одного великого поета античності Горація. Нечисленні переклади Гулака-Артемовського також мали травестійний присмак. Набагато більшу естетичну вартість мали його байки з гуманними тенденціями та з елементами сатири, часом гострої, на повітове панство.
Молодший сучасник Гулака-Артемовського Євген Гребінка (18121848) теж починав з травестії; у травестійному дусі (хоч, може, й ненавмисне травестійному, а через брак культурної традиції) виконано його «переклад» пушкінської «Полтави». Найвартісніший його внесок в українську літературу його байки, писані, як і байки Гулака-Артемовського, під впливом польського байкаря XVIII ст. Ігнація Красицького, але перейняті органічним національним колоритом. Нечисленні ліричні вірші Гребінки належать до виявів романтизму в українській поезії. Залишив Євген Гребінка і чималу прозову спадщину російською мовою; він був одним із піонерів історичної тематики в українській літературі хоч, власне, ці його твори належать швидше до багатої на поетичні й прозові тексти «української школи» в російській літературі адже, оселившись у Петербурзі, Гребінка став активним учасником російського літературного життя, хоч творив коло себе й український гурток, робив заходи для видання творів української літератури, видав збірник «Ластівка» (1840), де були й нові твори Шевченка, у долі якого він зіграв таку велику роль.
Твори російською мовою писав і старший за Гребінку Григорій Квітка-Основяненко (17781843), але вони, хоч і були свого часу дуже популярні («Пан Халявский»), тривкого сліду в російській літературі не залишили; натомість його українські повісті й оповідання (деякі з них він сам перекладав російською мовою), видані під назвою «Малороссийские повести» 1834 р. (т. І) і 1837 р. (т. ІІ), та й інші, не тільки мали великий успіх, а й забезпечили йому місце засновника української прози. Це твори з побуту українського села і гумористичні, і «чутливі». Добре знання традиційного побуту й замилування його поетичними сторонами; близькість до земляків і розуміння їхніх вдач; визнання моральної вищості селянина над панством; гуманний настрій автора; за всієї часом ідилічності й наївного моралізаторства в патріархальному дусі, багата народна мова; широке використання фольклорних барв (особливо в повісті «Маруся») в усьому цьому було чимало нового.
Отже, в українській літературі перших десятиліть XIX ст. відбувається рух від травестійної експлуатації чи травестійного подолання псевдокласицизму до пошуку нового стилю до елементів сентименталізму й романтизму, з вкрапленнями реалізму (початкової, «натуральної» якості).
Тим часом надходить нова, набагато ширша поетична хвиля, і вона має вже виразно романтичний характер. Тут бачимо вже дуже різнобарвний букет імен: Левко Боровиковський, Осип Бодянський, Опанас Шпигоцький, Микола Маркевич, Ізмаїл Срезневський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Віктор Забіла, Михайло Петренко, Олександр Корсун та ін., а на Західній Україні Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький, Микола Устиянович, Антін Могильницький, Іван Гушалевич
Український романтизм до Шевченка хоч і не явив тієї духовної потуги, що європейський (від Байрона до Міцкевича), однак значно розширив обрії нашої літератури. Він звернувся хоч і «фрагментарно» до сторінок національної історії, до її героїчних постатей, протиставляючи бурхливе минуле сучасній оспалості (це були ті «плачі» про минуле, які в Шевченка запліднилися гнівом). Він актуалізував естетику народної пісні й балади. В центр свого художнього світу він ставить людську особистість в її самоусвідомленні, з її проблемами (хоч переважають нарікання на долю, мотиви самотності, але страждальної, а не гордої байронічної). До його етичних вимірів увіходять категорія волі (забарвленої ностальгією за козацькими часами) та громадянські й соціальні почування (хоч ще і в обмеженому форматі).
Романтики були щирими патріотами України й української мови (щоправда, через зрозумілі обставини багато творів писали й російською мовою; власне, всі українські письменники тієї доби були двомовними). Але їхній патріотизм був (у більшості) «місцевим», «малоросійським» у межах патріотизму імперського, «общерусского». За деякими винятками (насамперед тут треба назвати Костомарова і, зрозуміло, західноукраїнських романтиків), вони як Гулак-Артемовський, Квітка-Основяненко поділяли монархічні настрої всеросійського обивателя.
Перевага Шевченка над його попередниками-романтиками в більшому таланті і в більшій субєктивності: у ширшому соціальному й естетичному масштабі особистості. Як кріпак, який став своїм у мистецькому світі, він мав ширший діапазон соціальних переживань, драматичнішу біографію і складніший духовний світ; як талановитий і пристрасний живописець, він мав додаткове джерело мистецьких імпульсів. Оця більша субєктивність давала глибший вимір його органічній народності; романтики хотіли бути і почасти ставали народними з ідеї, Шевченко ж був народним від природи; народність була не його осягненням, метою, а ґрунтом, з якого він виріс, на який спирався або який, можна сказати, «обробляв».
«Кобзар» Писати вірші Шевченко почав ще до визволення з кріпацтва. Можливо, не всі з ранніх поезій Шевченка збереглися. Першим твором, що став відомий його знайомим, була балада «Причинна». Вже цей перший із збережених поетичних творів Шевченка явив українське слово такої мистецької якості, якого не сягали його попередники й сучасники поети-романтики. Хоч, здавалося б, Шевченко був цілком у полоні їхнього канону: чари, русалки, смерть закоханих, і компонував сюжет нібито з готових романтичних (та народнопісенних) кліше. Але на наївному, елементарно-романтичному сюжеті молодий поет розгортав цілу гаму почуттів і персонажів, і автора-оповідача, почуттів, що народнопоетичними засобами відтворюють локальну психологічну драму. На відміну від типової романтичної балади, у Шевченка важить не так «обєктивна» фабула, як її багатий субєктивний супровід нестримні «втручання» самого автора, сміливі ліричні відступи й пристрасні коментарі, що виходять далеко за межі конкретної сюжетної ситуації і набирають значення загального поетичного судження про людську долю. Не зовсім звичними були й динамічність поетичної оповіді, «перепади» тону та невимушені переходи від широким мазком змальованих картин природи до авторового сентименту-роздуму, від скупих сюжетних загальників до фольклорних щедрот в описах ритуального «шаленства» русалок, у цьому вже вгадується майбутній Шевченко з його спонтанним виливом складно-цілісного всеобємного почуття А головне Шевченків вірш дихав такою природністю, такою гармонійністю і багатою мелодійністю, такою доладністю слова, яких не сягали його попередники-романтики з їхньою часто ще важкуватою, не дуже виробленою для вільного плину лірики і тонкощів психологічного драматизму мовою (за деякими винятками, насамперед нечисленних ліричних віршів-пісень Віктора Забіли, з якими знайомив Шевченка Гребінка і які, можливо, вплинули на нього). Таку досконалість знала раніше тільки народна пісня. І невипадково з цього невеликого, першого Шевченкового твору аж три фрагменти дістали музичну інтерпретацію і стали народними піснями: «Реве та стогне Дніпр широкий»; «Така її доля»; «Защебетав жайворонок» де ще знайдемо такий приклад?!