У «Кобзарі» було вісім творів: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Тополя», «Думка», «Іван Підкова», «До Основяненка», «Тарасова ніч», поема «Катерина» (в цих трьох останніх цензор зробив прикрі купюри). Але, як скаже пізніше Іван Франко, «ся маленька книжечка відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову. Були се немов народні пісні, та, проте, щось зовсім від них відмінне». Отож, писав Франко, «поява Шевченкового Кобзаря 1840 року в Петербурзі мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після Енеїди Котляревського»[4].
Це розуміли й сучасники, яких «Кобзар» глибоко вразив. Із щирим захопленням відгукнулися на нього Г. Квітка-Основяненко, А. Метлинський, П. Гулак-Артемовський, О. Корсун, М. Костомаров, О. Афанасьєв-Чужбинський та інші українські літератори. Поява Шевченкового «Кобзаря» змінила обличчя української поезії, утвердивши її високу самоцінність у найпереконливіший спосіб: фактом творчості надзвичайно обдарованого поета.
Ідейним осереддям «Кобзаря» були, безумовно, три останні поезії збірки «До Основяненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Тут з великою силою висловлене те розуміння не дуже далекого минулого (а тим самим і оцінка сучасності), до якого прийшов Шевченко на підставі і прочитаних праць з історії України (насамперед анонімної «Історії русів», праць А. Маркевича, Бантиш-Каменського, Рубана), і відомостей та настроїв, що їх міг перейняти Шевченко в українському петербурзькому гурті, і власних споминів з дитинства, й тих переказів та пісень, які чув на батьківщині, а головне силою своєї великої поетичної інтуїції, що відгукувалася також і на, сказати б, невмерлий ще нерв історичного самопочуття народу та шукала правди національного буття за контрастом до гнітючості й тоскності (для Шевченка як уже національного поета) петербурзької чужини. Шевченко ідеалізує козацьку вольницю, як її ідеалізував народ, що цілком природне як протиставлення кріпосницькому гнітові. В тій козацькій вольниці поет бачить героїчну добу української історії.
Картини героїчного минулого викликають у Шевченка тяжкий сум: «Не вернуться сподівані, // Не вернеться воля, // Не вернеться козачество». Але він говорить це не для того, щоб разом із земляками схилитися перед неповоротністю історії, а для того, щоб викласти їй своє тяжке оскарження і викликати почуття незгоди з сучасним станом, викликати дух спротиву й потребу оновлення. В минулому він шукає ті приклади героїзму, які повинні стати і докором, і стимулом для сучасників. Це стане очевидним у наступних творах Шевченка, але й у першому «Кобзарі» виразно відчувається.
Але й поза цими кардинальними питаннями українського буття, в Шевченкових лірико-романтичних і в ключі фольклорної поетики витриманих баладах, український світ поставав як самодостатність як антитеза малоросійськості й провінційності, «додатковості» до світу імперського.
Давно звернуто увагу на те, що головними персонажами багатьох творів Шевченка і в «Кобзарі», і пізніше є дівчина, жінка, мати; часом він і говорить від їхнього імені, виступає в жіночій іпостасі. На цій підставі зявляються останнім часом «сміливі» твердження про Шевченкову «фемінність» тощо. Насправді «жіночий» характер самоототожнення поета в окремих творах має причину просту, глибоку й вічну: жіноче начало начало самого життя. Мати-земля. Мати-батьківщина. Мати-Україна: мати своїх дітей. А жіноча доля в Шевченка це й від традицій народної поезії, голос якої глибоко озивався в ньому; це й від його особистої долі: память про матір і сестер, невтолена потреба в родинному теплі, сирітство, яке породжує особливе сприйняття материнства, жіночності. І головне: у світі кріпацтва насильство й брутальне зло насамперед падали на жінку, дівчину.
Особливий емоційний і соціальний зміст жіночої долі надавався до ширшого сюжетного опрацювання, і так Шевченко створює першу свою велику поему «Катерину». Тема зрадженої дівчини або дівчини, яка не дочекалася свого милого, типово романтична тема. До неї зверталися Гете і Бюргер, Карамзін і Пушкін, Баратинський і Жуковський (невипадково саме «Катерину» присвятив йому Шевченко «На память 22 апреля 1838», дня визволення з кріпацтва), Квітка-Основяненко.
Але й поза цими кардинальними питаннями українського буття, в Шевченкових лірико-романтичних і в ключі фольклорної поетики витриманих баладах, український світ поставав як самодостатність як антитеза малоросійськості й провінційності, «додатковості» до світу імперського.
Давно звернуто увагу на те, що головними персонажами багатьох творів Шевченка і в «Кобзарі», і пізніше є дівчина, жінка, мати; часом він і говорить від їхнього імені, виступає в жіночій іпостасі. На цій підставі зявляються останнім часом «сміливі» твердження про Шевченкову «фемінність» тощо. Насправді «жіночий» характер самоототожнення поета в окремих творах має причину просту, глибоку й вічну: жіноче начало начало самого життя. Мати-земля. Мати-батьківщина. Мати-Україна: мати своїх дітей. А жіноча доля в Шевченка це й від традицій народної поезії, голос якої глибоко озивався в ньому; це й від його особистої долі: память про матір і сестер, невтолена потреба в родинному теплі, сирітство, яке породжує особливе сприйняття материнства, жіночності. І головне: у світі кріпацтва насильство й брутальне зло насамперед падали на жінку, дівчину.
Особливий емоційний і соціальний зміст жіночої долі надавався до ширшого сюжетного опрацювання, і так Шевченко створює першу свою велику поему «Катерину». Тема зрадженої дівчини або дівчини, яка не дочекалася свого милого, типово романтична тема. До неї зверталися Гете і Бюргер, Карамзін і Пушкін, Баратинський і Жуковський (невипадково саме «Катерину» присвятив йому Шевченко «На память 22 апреля 1838», дня визволення з кріпацтва), Квітка-Основяненко.
Але в Шевченковій «Катерині» трагічна доля героїні лягає на ширшу історичну перспективу. Доля занапащеної Катерини в очах поколінь читачів стала символізувати долю занапащеної України.
В цьому відмінність Шевченкової поеми від усіх інших численних у світовій, особливо романтичній, літературі творів про долю дівчини-жертви.
Вихід з тіні Становлення нової української літератури відбувалося фактично в тіні російської (почасти й польської) і являло собою послідовний ряд зусиль вийти з цієї тіні. Якщо в XVII та на початку XVIII ст. відбувається «українізація» духовного і культурного життя Московії, то з другої половини ХVІІІ і особливо від початку XIX ст. російська література і мистецтво, з участю поважних сил українського походження, сягають високого рівня розвитку і набирають виразного національного характеру. В цьому відбивається зростання самоусвідомлення російського суспільства, стимульованого, зокрема, зміцненням імперської потуги, мілітарними та дипломатичними успіхами Росії, її роллю у вирішенні європейських справ.
Культурне й інтелектуальне життя Росії стає дедалі насиченішим. Вихованці численних ліцеїв та інших привілейованих навчальних закладів для дворянської молоді створюють прошарок освічених людей, з яких починає формуватися російська інтелігенція. Виникають численні літературні та філософські гуртки. Розвиваються книгодрукування і журналістика, засновуються альманахи й часописи. Широким потоком ідуть переклади новинок європейських літератур, праць видатних філософів тощо, відбувається енергійне прилучення до європейського інтелектуального життя, хай поки що й у формі однобічних впливів та запозичень. Російська культура в сумі своїх виявлень «покриває» собою всю імперію претендує на задоволення духовних потреб «верхів» суспільства на всій величезній території «Третього Риму».
За цих умов спроби творити українську літературу, відмінну від російської, мовою народу, відмінною від російської, здавалися і запізнілими, безнадійними, і непотрібними.
Цим спробам протистояли могутні чинники: відсутність організованого літературного життя, україномовного друку і преси; протидія (а потім і репресії) влади; скепсис суспільства; нарешті, перманентний відплив у російську культуру українських талантів, які шукали ширшого простору для творчого самовиявлення.
Отож спробуймо уявити, яким важким було завдання тих, хто хотів вибороти духовне поле для українського Слова. Що ними рухало? Хіба забаганка, хіба непомірні амбіції, хіба сепаратистські наміри створити альтернативу великій російській літературі літературне «мазепинство», версії, що їх упродовж усього ХІХ ст. мусували недоброзичливці й недруги української літератури (а в модифікованій формі ці версії зринають і досі)? Не були б такі стимули плідними й ненадовго б їх вистачило.
Насправді творення нової української літератури мовою народу було одним із виявів самоствердження цього народу, який мав достатньо життєвих і творчих сил, щоб не погодитися з уготованою йому долею «в сусідів бути гноєм» (І. Франко) і передчував «час воскресний свойого повстання» (він же). За цим упослідженим народом було велике минуле, була велика культура, була велика писемна традиція, хоч уже і втрачена, але здатна озватися в нових поколіннях. Ось звідки у творців нової української літератури (а найбільше в Шевченка) і віра, і впертість, і сила протистояти глузуванню, звинуваченням, заборонам
Українські культурні діячі знову й знову нагадували очевидні, але забуті й ігноровані істини: про те, що їхній народ спадкоємець культури Київської Русі, що в нього були, крім багатющого народного мистецтва, і драматичне та поетичне мистецтво, архітектура, музика доби бароко, і філософська та релігійно-полемічна література, і такі видатні постаті, як Іван Вишенський, Петро Могила, Мелетій Смотрицький, Григорій Сковорода, Степан Ковнір, Максим Березовський та багато-багато інших: велика культура, яка дає всі підстави для дальшого розвитку. З цього погляду і поява Котляревського, а потім Шевченка не була несподіваною, навпаки, це були закономірні акти творчої волі народу. Це добре підкреслив Костомаров, говорячи про феномен Шевченка: «Поезія Шевченка законна, люба донька давньої української поезії, сформованої в XVI і XVII віці, так само як ця остання була такою ж донькою давньої південно-руської поезії, тієї далекої від нас поезії, про яку здогадливо можемо судити з творів Ігоревого співця»[5].
«Гайдамаки» Задум поеми виник у Шевченка ще 1839 року, невдовзі після викуплення з кріпацтва; розділ «Галайда» з них був надрукований 1841 року в Гребінчиній «Ластівці», а наприкінці того ж року цензор П. Корсаков, зробивши багато вилучень, нарешті дозволив немало покалічений текст до друку.