Хто то тут мешкає? питає.
Хтів Гриць вийти до пана, але панна не пустила:
Я сама вийду.
І привітала пана графа бардзо:
Вельможний пане графе, проше до покою.
О, ні, не буду я злізати з коня, бо щось я виджу дивного, що ся теї доби стало за мою рибу. Бо є ваше велике щастя, а вже моє нещастя.
І придумав скоро собі пан, як Гриця до себе запросити. Пише на коні картку, вже не пише «Грицю», йно «просить пан Ґреґора прийти на диспозицію». Гриць хоче йти і шукає за своїми латунами, але водяна панна каже:
Нема і не буде вже твоїх латунів, бо до третього дня то ся той пан граф вдягне в них.
Пан думає собі вдома, яку б то кару йому видати? Аж запросив других панів, урядника і касира, і розказує їм, що то ся стало, дає їм той лист читати. А вони кажуть до того пана:
Пане граб'я, ніц йому за кару не дайте, йно тілько нех він їде до сонця, за один день цілий світ об'їхав і назад щоб приїхав, і щоб спитав сонця, як то за один день цілий світ об'їхати. І щоби ввечері був вже вдома. То ліпшої кари не може бути суджено, бо одне, що він дурний. І він, як піде, то вже ся назад не верне. І пан ся всього позбуде.
І пан собі охоти набрав до того, що його преложоні кажуть, і написав пан, щоб Гриць пішов і спитав сонця, чого то воно вдень світить, а вночі не видно.
Приносить економ той лист до пана Ґреґора, а панна перечитала і каже, щоб дав пан коня для него і грошей, хоч би триста злотих. Пан з того ся засмутив, але його преложоні йому кажуть:
А що ж то пану графові шкодить? Чи нема коня? А як у картах програє він триста ринських? Але, прецінь, спробуєм дурного Гриця, що з того вийде і що ся з ним стане.
І пан собі подумав, і охоти підібрав. Подумав він, що то правда, що то є мала баґателька. Отже, дав йому коня і гроші.
І Гриць поїхав з великою журбою в серці. А панна дала йому свій сиґнет на руку і лист, який вона написала, яко королівна, до свого батька і до матері. Що море її взяло, що в ставу була втоплена, а такий знайшовся, що, коли вона до ставу приплила, витягнув її замість риби на світ.
Їхав він, і вечір вже його захопив, стало дуже невидно, і дорога скінчилася. А з ним їхав економ, котрий був за свідка, бо йому самому не буде дана віра. От, ніч їх захопила, і вони журяться, що нема де переночувати. Аж дивляться, щось ся світить. То був палац великий. Приїздять під вікно і просяться на ніч, але там нікого нема, тільки їдна сама старенька кобіта, пані.
Що хочете, люди?
Ми хочем, може би, ви нас переночували.
Не можу я вас тут ночувати, бо тут вас звірі з'їдять.
Подав Гриць лист тій пані. Вона перечитала той лист і запровадила до скали, такої стайні, щоби там звірі не добулися або вовки. А коло дев'ятої-десятої години вночі чути щось.
Гудуть, виють, не виють, але так, як крик і галас. Вони страшно полякалися, що їх смерть вже приходить, як та пані казала. А пані дала той лист свому панові, вовкові.
Вони були закляті: король і його ціле військо, як були на войні, у вовків. їх зачарували, а вона ся зістала з малою дитиною і втікала з свого краю. І як вона їхала на Дунаю, зачала велика фаля бити, і вона ту дитину згубила в Дунаю і в морі. А та дитина не втопилася, а виросла разом з рибою. І їден хлопець її витягнув замість риби на світ. І та дочка живе, і прислала ту саму печатку, що я їй вчепила. Як все то розказала стара пані тому вовкові, то з того вовка зробився чоловік. Як вона дала йому перечитати той лист і той перстень йому дала, то все войсько стало знов людьми з вовків.
Казав король припровадити Гриця перед свої очі.
Я разом з тобою піду з войськом до дочки своєї.
І так вони їхали усі разом, аж приїхали до Грицевого дому. А на другий день казав король пана запросити в гості. Пан прийшов і привітався з таким можним царом. І зачав він журитися, що вже він ніц не є годен зрівнятися з Грицем. А король розказав панові, як то ся стало все. Що він був зачарований на вовка, а його дитина була в воді, але не втопилася, а жила з рибою.
А тепер щастя таке прийшло, що вона вийшла на світ з води, а я з вовка перейшов на чоловіка. Теперка я тут буду паном, а ти, вельможний граф, зі сторони меї маєш вступитися.
І економ засвідчив, як свідок, що він видів, як з вовків зробилися люди.
І пан з тої журби не знав, що зробити, і взяв пістоля, і застрілився. А Гриць зачав панувати від того часу.
Данило Лепкий
(18581912)
Народився у с Літиня на Дрогобиччині, був священиком у різних селах Галичини, ординальним шкільним комісаром, членом Народного комітету. Тривалий час очолював у Старому Самборі «Просвіту», заснував Кредитове товариство. Друкував у часописах повісті, оповідання, етнографічні нариси. Номер у м. Старий Самбір.
Вода в людовой вірі
Уже найстарші та й найдавніші народи, про котрих тільки згадує історія, надавали або самій воді божеську силу, або зображали собі особне божество, володіюче водою та її струями. Старі єгиптяни почитали живучих у воді крокодилів, а найпросвіченіші народи старини, римляни і греки, заселяли глибокі хвилі ріки різними богами, богинями та духами. Тая віра про водяні духи, про їхню силу та моць була і єсть до нинішнього дня між народами слов'янськими. Воду кождий майже народ наділяв божественною силою, се нічого дивного, бо ж прецінь і нині люди ої науки, як от геологи і натуралісти, випроваджують з води початок світа, ба навіть сама біблія звертаєся до сего джерела початку світа та роду чоловічого. Що ж дивного в тім, єсли простий, неосвічений чоловік тій воді, котра его роли надає «влаги» (плодовитости), за помочю котрої шукає він своє здоровлє та свою через слабость утрачену силу, єсли тій воді приписує він моць та силу самого моцного божества? Між нашим простим сільським людом множество різного роду віровань гомонить про той елемент, в яких видах він ся показує людові в природі. Я зібрав, скільки міг, невеликий одламок той старої віри про воду, походячої з давної, передхристіянської давнини по селах нашого краю, маючи передовсім на ціли, щоб не одно гарне та вельми поетичне вірованє зберечи від забутя, а при тому хочу показати ту велику силу творчества нашого люду, его фантазію та его погляди на світ та на природу.
Не тілько наш народ але майже всі народи світа почитали джерела від непам'ятних часів та приодівали їх різними божеськими силами; декотрі свої оселі, міста та села закладали над джерелами, віруючи, що в воді кирниць перебувають різного роду божества, котрі будуть опікуватися та піклуватись жителями та своїми сусідами. У нас на Руси-Україні розповсюдилася широко й далеко віра про чудотворну, майже божеську силу джерел і нині гомонить вона голосним гомоном між нашим сільським та маломіщанським людом. Не буду довго розводитися над тим, згадаю тільки про тоє, що наш люд бачить у воді появи чудотворних образів.
При джерелах, кирницях і потоках Зеленого тижня пересиджують мавки, котрі в людовій фантазії зображаються божищами; в Літині вірить простий люд, що по при кирницях, джерелах та потоках вночі св. Юра, св. Онуфрія, Петра, Івана Купала пересиджують чарівниці та ворожки, ждучи тої дуже важної для себе хвилі, в котрій вони зможуть набрати з води потрібної для себе сили. Я був кілька разів на Красній-Грушовій в Дрогобицькім на одпусті на Успеніє Пресвятої Діви. Множество народа з різних сіл спішить до того села в той день до каплички, поставленої над кирницею серед толоки, обмаєної, наче зеленим вінцем, зеленим рястом густих верб. І серед побожних богомольців, що тиснулися по цілющу воду до кирниці, я бачив множество таких, котрі, кидаючи до джерела кусники хліба, шмати та друге, хотіли затим лишити свою слабість або лиху долю в чудотворній кирниці.
В Літині в пов. Дрогобицькім вірує простий люд, що в кирницю не годиться ані плювати ані кидати камінєм та грудами; нераз чув я, як мати перестерігали своїх маленьких дітей, щоби вони не робили того, бо з кирничної води вирине дух, котрий заскубоче їх на смерть, або порве за собою у глибоку пропасть.
Людові казки та оповіданя знають такі джерела з чудотворною водою, котра не тілько помагає на різні рани, хороби та слабости, але котрою умившись, стає і сивоголовий старець назад молодим, черствим та здоровим чоловіком. Ті чудотворні джерела знаходяться «за синими горами, за густими борами, за великими пропастями та за глибокими озерами». Від одної старої баби в селі Теглові в окрузі Равськім чув я, що ті джерела стережуть ріжні духи, котрі нікого з людий не хочуть допустити до них. Лише одному старому батькови, котрий через ЗО літ шукав свого сина, говорила тота баба, котрого загубив у лісі, вдалося в саму Великодню неділю достати до того джерел, умитися тою водою та одмолодіти. Однак злі духи, довідавшися про тоє, розірвали єго на кусники. Ба, що більше: навіть сі кусники з сего чоловіка спалили вони, щоби вони, змочені чудотворною силою, не оджили.
В Вороблевичах коло Дрогобича чув я таке вірованє від одного селянина. Єсли гадину чоловік здибле, нехай не лишає єї на дорозі або на траві, лише нехай повісит на патиці на сонці, бо сли тілько вода скропить забиту гадюку, вона певне оджиє і тогди помститься на своїм убійцю. Але ще що! Потяту на дрібненькі кусники гадюку скропити лише кирничною водою, а вона оджиє; таку велику цілющу силу приписує у своїй вірі наш люд кирничній воді.
В людових казках над кирничними водами стоять величезні закляті палати; в лісі над студеним джерелом в казці про дванадцять розбійників, записаної в Равськім, стоїть печера розбишак. В печері тій у темному підземному льоху знаходиться величезна діжка наповнена людськими головами, котрі злодії-розбишаки з забитих людий на купу поскидали.
Багатий чумак, оповідає далі казка, вертав раз тим лісом сивими волами додому. Серед темного ліса у ясну місячну ніч напали на него розбишаки, забрали сиві воли, одібрали гроші, старого же чумака завели до підземного льоху, стяли голову, кинули єї до величезної діжки, а решту тіла поклали в куточку льоху. Жде-жде стара жінка чумака зі своєю одинокою донькою на чоловіка, та діждатися не може, а далі і каже: «Пійдем, доню, в широкий світ тата шукати». «Пійдем мамуню, каже дочка, та куди?» «Ти підеш тихим лісом, а я широкими полями-степами».
Пійшла донька тихим лісом, взявши з собою вірну собаку. Біжить собака попереду дівчини, шукає та нюхає, а дівчина іде та іде за нею. Іде день, іде другий, уже замучилась, ніженьками поллялася червона крівця та скропила биту лісову доріжечку. Змучена на четвертому дні, сіла дівчина під зелений явір та плаче-плаче дрібненькими слізоньками. А явір тільки скрип та скрип. Собака скулилася коло дівочих ніг та спить. Аж чує дівчина щось дуднить лісом; заперла дух у грудях та слухає. Чує, ржуть коні, пес зачав гавкати, дівчина знітилася та жде, що то буде такого. Аж тут підлітає дванадцять розбійників, страшні, бородаті та погані, як ніч.
«Що робиш, дівчино, тутка?» запитався єї якийсь старий розбишака. «Тата шукаю», одповіла дівчина. «А де ж твій тато?» «Поїхав чумакувати сивими волами та не вертає.» Старий розбишака казав взяти дівчину з собою, привести до своєї печери та тамка замкнути у якусь темну хату з одним маленьким віконцем. Сидить дівчина та плаче, визираючи на світ через одне вікно. А до вікна день-денно прилітає маленька пташина та цвіркає, та б'є крильцями у шибку. Якось раз дівчина отворила віконце, пташина влетіла до хати, сіла собі на кілочку тай каже: «Не журися, дівчино, таточко твій недалеко звідси, дивися в тій стіні є двері», вона стріпнула крильцями тай вдарила собою об стіну, «потисни вдолині ногою і вони отворяться. Тогди іди до підземного льоху, дивися добре, тамка знайдеш діжу з людськими головами, а у куточку тіло твого батька. Біжи ж тоді з того льоху простенько до джерела, бери сім раз воду у губу та неси скропити нею трупа твого батька, приложивши до него і голову».