Юст Юль (16641715)
Юст Юль данський посол у Москови при Петрові Першому.
Лемберґ
Місто оточене великим високим валом: стіною ж невеликою, старовинною, з вежами укріплена тільки внутрішня його частина. Саме місто прекрасніше за усі інші міста подібного розміру. Тут багато красивих палаців: майже усі будинки п'ятиповерхові, з великими колонами з кубічних каменів і прикрашені прекрасними статуями; вікна забезпечені залізними віконницями або ґратами. Особливою пишністю вирізняється будівля Єзуїтської колегії з церквою. Кажуть, ніби король шведський, якому при взятті і розграбуванні Лемберґа дісталася найбагатша здобич, сказав, що в усій його державі нема стільки золота і срібла, скільки він знайшов в одному цьому місті. Шведи узяли між іншим золоті і срібні прикраси з усіх церков і монастирів і всюди чинили насильство; втім, після штурму життя людей щадили. Чоловіки в Лемберзі носять польське вбрання, жінки французьке. А загалом у місцевих жінках нічого польського непомітно. У Лемберзі є замок на дуже високій горі, яка височить над найвищими церковними шпіцами, оточений стінами і вежами і може обстрілювати усі міські вулиці.
Цікаво, що львів'яни симпатизують більше шведам, ніж московитам. Шведи з'явилися сюди як вороги і узяли з поляків великі побори, але отримавши, що хотіли, дозволили їм володіти іншим їхмайном спокійно, в безпеці, як у наймирніші часи. Навпаки, московити з'явилися як друзі, проте теж зажадали з поляків податків, а тепер, отримавши їх, все-таки, як і раніше, грабують, крадуть, відкрито чинять усілякі насильства, забирають усе із зайнятих ними будинків; без всякої совісті навіть під час посту, коли не можуть їсти м'яса, вбивають худобу тільки для того, щоб продати шкуру, а тушу кидають собакам і виробляють багато інших безчинств.
Ян Томаш Юзефович
(16631729)
Народився у родині багатого міщанина у Львові. Його предки були видатними постатями в історії Львова.
Вихованець і викладач Ягеллонського університету в Кракові, канонікримо-католицької капітули у Львові. Автор латинської хроніки «Зауваження про життя львівських архиєпископів», яка містить відомості про події в Україні, зокрема у Львові.
У 1704 p., після захоплення Львова Карлом XII, Юзефович небезуспішно виконував дипломатичну і посередницьку місії. Уривки з хроніки перекладені з польської і опрацьовані укладачем.
Образа дзвону
Під 1659 роком Томаш Юзефович записав таку історію.
Якось польська перекупка, почувши, як дзвонить великий дзвін Успенської церкви, якого в народі називали Кирило, сказала українській перекупці:
О, як же грубо звучить ваш Серило!
Українка сприйняла те, як вона обізвала її дзвін, за особисту образу і собі збештала польку, вигукнувши:
Якщо наш дзвін Серило, то ваш кафедральний Гаврило!
Слово по слові перекупки добряче пересварилися і врешті-решт постали перед судом.
Суддею на той час був консул Варфоломій Зиморович, який, вислухавши сварку обох жінок, видав такий вирок, звертаючись до польки:
Слухай, жінко, щоб ти ніколи не важилася давати такого легковажного назвиська такому великому дзвонові, а під карою штрафу завше додавай титул «Пан Серило дзвонить!»
Почувши цей вирок, полька розсміялася, а українка втішилася так, мовби виграла справу.
Навіть духи покійних єпископів молилися за Львів
Вже кілька місяців 1648 року Львів жив у тривозі й чеканні облоги. А одного теплого вересневого дня примчали до Львова на змилених конях обшарпані, в пилюзі вояки, розбиті під Пилявцями. Незабаром за ними з'явилися й біженці. Місто наповнилося жіночим плачем, жидівським лементом і галасом збіглих вояків.
Ян Томаш Юзефович
(16631729)
Народився у родині багатого міщанина у Львові. Його предки були видатними постатями в історії Львова.
Вихованець і викладач Ягеллонського університету в Кракові, канонікримо-католицької капітули у Львові. Автор латинської хроніки «Зауваження про життя львівських архиєпископів», яка містить відомості про події в Україні, зокрема у Львові.
У 1704 p., після захоплення Львова Карлом XII, Юзефович небезуспішно виконував дипломатичну і посередницьку місії. Уривки з хроніки перекладені з польської і опрацьовані укладачем.
Образа дзвону
Під 1659 роком Томаш Юзефович записав таку історію.
Якось польська перекупка, почувши, як дзвонить великий дзвін Успенської церкви, якого в народі називали Кирило, сказала українській перекупці:
О, як же грубо звучить ваш Серило!
Українка сприйняла те, як вона обізвала її дзвін, за особисту образу і собі збештала польку, вигукнувши:
Якщо наш дзвін Серило, то ваш кафедральний Гаврило!
Слово по слові перекупки добряче пересварилися і врешті-решт постали перед судом.
Суддею на той час був консул Варфоломій Зиморович, який, вислухавши сварку обох жінок, видав такий вирок, звертаючись до польки:
Слухай, жінко, щоб ти ніколи не важилася давати такого легковажного назвиська такому великому дзвонові, а під карою штрафу завше додавай титул «Пан Серило дзвонить!»
Почувши цей вирок, полька розсміялася, а українка втішилася так, мовби виграла справу.
Навіть духи покійних єпископів молилися за Львів
Вже кілька місяців 1648 року Львів жив у тривозі й чеканні облоги. А одного теплого вересневого дня примчали до Львова на змилених конях обшарпані, в пилюзі вояки, розбиті під Пилявцями. Незабаром за ними з'явилися й біженці. Місто наповнилося жіночим плачем, жидівським лементом і галасом збіглих вояків.
Усі церкви стояли відкриті навстіж денно і нощно, священики на зміну правили служби Господні. Побожні міщани цілі ночі проводили у молитвах, а коли з першими променями сонця втомлені шукали спочинку, то місце поснулих людей займали духи.
Якогось ранку на останній сходинці великого вівтаря у катедрі люди побачили трьох єпископів у святих плащах та шапках-інфулах на головах. Єпископи правили службу і просили Господа відвернути від міста лихо. А коли кількоро міщан захотіли зблизька придивитися до них, святі отці враз позникали.
А іншого дня на світанку з'явився в катедрі львівський єпископ Гроховський, що вмер був чотири роки тому, і теж усі бачили, як він молився за Львів.
Петро Алабін
(18241896)
У книзі «Чотири війни. Похідні записки» (1888) з великою симпатією описує галичан, яких він побачив, беручи участь в поході російської армії, що йшла придушувати революцію в Угорщині. П. Алабін згодом став відомим російським державним і громадським діячем, військовим письменником і журналістом.
Переклав укладач.
Галіція
1 травня 1849 р. через Волочиську митницю ми вступили в Австрію.
Багато хто з нас сподівався зустріти тут безліч предметів, які своїми різкими особливостями приємно урізноманітнили б наше трудове життя. Але край, через який ми йшли, був мовби продовженням Поділля і цілковито на нього схожим. Ті ж красиві краєвиди, ті ж плодоносні долини, грайливо прорізані відрогами Карпатського хребта і струмками, що мальовничо звиваються квітучими галявинами, вкритими надзвичайно буйною рослинністю і облямованими густими хащами кущів або перелісками різноманітних листяних дерев. І тут ті ж хати, що яскраво виблискують своєю білизною в тіні густих садів черешень і слив, що й у нас, на Поділлі; той же одяг чоловіків і жінок; та ж мова, традиції, звичаї, що й у подільського простолюду; те ж уніатське віросповідання, якого були змушені дотримуватися і жителі Поділля до незабутньої пори возз'єднання їх з нашою церквою.
Жителі міст, містечок, сіл збігалися натовпами дивитися на нас. Що глибше проникали ми в Галіцію, то привітніше зустрічали нас не лише селяни, але й інтелігенція. Офіцерів у Галіції оточували такою увагою, що ця привітна гостинність ставала іноді нам тягарем. Міщани один поперед одного просили нас до себе на квартиру, явище, до якого нас зовсім не привчили походи по вітчизняних містах; у менш-більш заможного хазяїна офіцер знаходив приготовану для нього найкращу кімнату, свіжу воду, зручне ліжко, каву, закуску, а за чаєм товариство порядних людей, миле і, нерідко, дуже добірне.
Цей край густо населений і земля чудово оброблена, чим, по суті, вона і відрізняється від сусідньої подільської землі. На значному просторі не бачиш клаптика землі, на якому не було б слідів праці і зусиль людини; втім, за помірну навіть працю, тут природа, звичайно, і винагороджує сторицею. Край благословенний, схожий на найкращі куточки нашого Поділля і України, тільки в поліпшеному вигляді.
Дорогою на Лемберґ ми ночували в м. Єзерно (Озерна), в якому колись був оборонний замок, і минувши кілька гарненьких сіл, вступили в повітове місто Злочів, дуже живописне і чистеньке. Не доходячи міста, праворуч від дороги, посеред напівзруйнованих земляних укріплень, височіє древній замок Яна Собєського, якого він збудував за допомогою полонених турок і татар.
У Злочеві нас зустріли дуже гостинно: його люб'язні жителі навперебій прагнули передбачити найменше наше бажання. На чужій стороні дуже приємна подібна увага; приємно хоч на кілька годин поміняти бівуак на затишну вітальню, сиру землю на м'яку канапу і грубу балачку своїх товаришів на жваву бесіду вишуканого товариства.
Наступний нічліг ми мали у поважного ксьондза села Винники і здивувалися, як славно живуть в близькому сусідстві з нами духовні особи. У господаря поєдналося усе, що тільки можна забажати на сільському обійсті: дивовижний сад, наповнений квітами і фруктовими деревами; комфортабельне помешкання з вітальнею в оранжереї; велика бібліотека; картини неабияких майстрів на стінах. Мати і сестри ксьондза служили прекрасним доповненням хатнього затишку нашого хазяїна.
Але якою б приємною не була розмова в благовонній оранжереї, все ж ми змушені були проміняти її на похідного коня і того дня проминули так звану Печенізьку могилу насипану як розповідають, на місці битви печенігів з нашими предками.
Нарешті, пройшовши ще досить великий простір по мальовничій місцевості, ми піднялися на узвишшя, з якого в долині на мальовничих пагорбах побачили Лемберґ в усій його красі.
Натовпи народу оточували нас увесь час, поки ми відпочивали, чекаючи наказу вступити в місто. За увесь час перебування у Лемберзі не виникло з боку жителів жодної скарги на солдатів. Що стосується офіцерів, то їм відвели квартири в найкращих будинках, де хазяї прийняли їх у свої сімейства, запропонувавши їм окремі кімнати, прекрасний стіл, готовий екіпаж для оглядин міста, словом гостинність цілком слов'янська.