1442 року Юрко напав на свого брата Федорка разом зі Стефаном Мельником, Яном Лучником і львівськім вірменином Григором Чорним Спір був нецікавий, ґвалт цілком посполитий, але нас цікавить те, що Юрко припустився його на спілку з вірменином Григором, батьком прекрасної Білки, і що саме на цьому ґрунті зародилося кохання і щось на кшталт подружніх стосунків між Юрком і прекрасною вірменкою.
Отой Григор Чорний, вірменин з львівського передмістя, ймовірно, прибув до Мальчиць з питання рибного ставу, який постачав йому добірний товар для продажу. Такий самий став він сам орендував у Волкові, а поза тим займався справами колоністів, бо ж ручився деканові львівської капітули Францішекові з Ожека, що Абрагам і кілька інших вірменів, які поселилися на його землі, ніколи її не полишать. Зрештою, серед вірменів, які осіли під Високим Замком у Львові, той Григор мав значну вагу. Серед його приятелів, а може, навіть і кревних, був сам Христко, війт передміських вірменів, і Бернард, лікар, який до того ж був власником лазні або, як сказали би нині, утримував гідропатичний заклад.
Отже, коли остаточно трісли любовні узи між Юрком і Білкою, і коли та остання, прихопивши згадувані вище документи, гроші, посагову ковдру, подушки й хутро, схоронилася у Львові, мала вона за собою підтримку всього вірменського народу. А що Юрко зі своїм темпераментом і бандою не міг на це спокійно дивитися, то вся львівська околиця загриміла суперечками, ґвалтами й нападами. Отже, фамільний скандал став скандалом публічним, непересічною сенсацією, якою зацікавилася вся шляхта львівської землі.
Сам Петро Одровонж, воєвода й генеральний староста руських земель, узявся мирити задерикувате подружжя, призначивши їм термін для примирення і запевнивши, що особисто правуватиме справу, якщо вони так і не дійдуть згоди. А що про згоду не могло бути й мови, то процес розпочався цілком офіційно Білці вручили судовий позов через возного Мацея, а вона зажадала, щоби термін розправи перенесли, бо була «геть немічна» або ж хвора. Внаслідок цього воєвода переніс день розправи на 19 квітня 1449 року.
У зазначений день Білка урочисто складала в костелі і за вірменським звичаєм присягу, мовляв, вона й справді лише через хворобу ударемнила попереднє судове засідання. Потому по обіді розпочався суд на Низькому Замку. Зацікавлення справою було вельми велике. До суду з'явився сам Ян із Чижова, краківський каштелян; Петро Одровонж; Дерслав із Ритвян, сандомирський староста; Ян Ґоломбек із Зимної Води, львівський суддя; Фредро з Пельшовиць, щирецький орендатор; Павло зі Спрови підстолій; Ян Носе; Слупський з Дублян львівський войський; Бистрам із Лопеніків і цілий тлум дрібної шляхти. Від імені відповідачки виступав сам підстароста, Ян із Виссока.
За присутності усіх згромаджених і за всією формою Юрко виголосив проти своєї дружини аж чотири позови: окремі за кожний із документів й окремі за готівку й віно. Щораз він урочисто стверджував, що довіряв їй ті речі «яко жоні своїй, котра була його жоною і є нею досі».
На кожен із позовів Білка відповідала через свого представника, стереотипно повторюючи: «Панове! Я не є його жоною, а була в нього у неволі. Він нічого не давав мені на збереження і я нічого від нього не брала»
І так повторювалося чотири рази у тій самій формі і в тих самих виразах, аж зрештою Юрка запитали, чи має він іще щось сказати про свою дружину. «Не маю нічого до повідомлення», відказав він.
Відтак згромаджене товариство визнало, що справа ця є передовсім духовною, подружньою. Згідно з таким присудом обидві сторони відіслали правуватися перед духовним судом, а як їх розсудять, то чотирма тижнями пізніше мають знову стати перед міським судом.
Тоді Юрко разом із Білкою подався по розлучення до Атаназія, владики Перемиського, і Якима, Галицького митрополита. Обидва достойники східної церкви дуже глибоко перейнялися тим, чи є Білка дружиною, а чи тільки невільницею Юрка, бо наказали заплатити собі за присуд аж 30ривень. Понад те, на їхню думку, можна було цілком легко розірвати цей подружній стосунок через розлучення, якщо Білка заплатить ще й Юркові (вочевидь, задля розради) 36 гривень, а називатиметься це «divorcionales alias rospustu».
З «розпустом» у руках Юрко знову погнав до міського суду, але той через загрозу війни з татарами не мав часу займатися його справою. Сам воєвода Петро Одровонж визнав, що для вирішення суперечки доведеться вислухати думку багатьох панів і достойників, а що вони тепер вирушають на війну, то допіру через три тижні після повернення з виправи процес має початися знову. Тим часом нехай Білка заплатить Юркові згадувані 36 гривень.
Якщо Юрко трохи й турбувався, чи отримає свою винагороду за розірвання подружніх уз, то цілком заспокоївся, коли за Білку вступився вірменин Бернард, лікар і власник лазні на Краківськім передмісті. Цей муж присягнув, що заплатить Юркові 36 гривень або ж віддасть йому свій гідропатичний заклад. До таких крайнощів однак не дійшло. І шляхетному Юркові з Мальчиць не судилося осісти на золотодайній лазні. Адже Бернард знайшов кошти і впродовж одного тижня задовольнив усі Юркові претензії.
Тим часом хитра вірменка думала, яким би чином обкрутити колишнього чоловіка довкола пальця. Воєнна завірюха і смерть Петра Одровонжа дарувала їй прекрасну нагоду для цього. Адже син і спадкоємець Петра, Андрій Одровонж заповівся, що розв'яже суперечку між подружжям через тиждень по поверненні з похорону батька у Кракові. За відсутности Юрка Білка зі своїм заступником-підстаростою добряче помізкували і таки вигадали, як заочно відкинути всі претензії останнього.
Тим часом хитра вірменка думала, яким би чином обкрутити колишнього чоловіка довкола пальця. Воєнна завірюха і смерть Петра Одровонжа дарувала їй прекрасну нагоду для цього. Адже син і спадкоємець Петра, Андрій Одровонж заповівся, що розв'яже суперечку між подружжям через тиждень по поверненні з похорону батька у Кракові. За відсутности Юрка Білка зі своїм заступником-підстаростою добряче помізкували і таки вигадали, як заочно відкинути всі претензії останнього.
Юрка взяв жаль. Однак даремно сіпався він на суді, волаючи, що небіжчик воєвода, Петро Одровонж, усно «призначив йому рік» і переніс розправу на пізніший термін. Заступник Білки з незворушним спокоєм заявив, що «це є тільки слова, однак цього немає в книзі, а я тримаюся того, що у книзі записано».
Горопашний Юрко впіймав облизня.
Стративши два документи, чувся він, певно, так, наче хтось видер йому два корінні зуби. Йому було відібрано силу процесуальних аргументів у прикордонних спорах, а ще ж втратив готівку і мусив звідтоді поневірятися без ковдри й посагових подушок.
Однак небавом на його місці зазоріли перед міським судом сонцесяйні риси двох достойників східної церкви Атаназія, владики Перемиського і Якима, митрополита Галицького. Адже сума у 30 гривень за розрив шлюбу між Юрком і Білкою була надто поважною, щоб отці церкви зреклися б своїх претензій. Оскільки за сплату цієї суми ручився від імені Білки Христко, вірменській війт, парочка кліриків вчепилася в нього. Однак Христко віддав гроші митрополитові Якиму, одержав від нього розписку на пергаменті з висячою печаткою, і за посередництва свого заступника, італійця Юліана, звільнив Білку від усіх претензій.
Отож і владика Атаназій вхопив облизня, а над усією подружньою справою залягла глуха мовчанка. Юрко й надалі провадив своє барвисте життя в Мальчицях, судився, часом разом із іншою шляхтою засідав у суді, важучи справи своїх близьких, а за Білкою наразі пропав усякий слух.
Допіру п'ятьма роками пізніше, 1455 року, вона вигулькнула у міських актах як опонент свого колишнього чоловіка. Цього разу вона мала до Юрка претензії у 40 кіп грошів, і претензії вельми слушні, бо Юрко чимпрудкіш продав свій став у Мальчицях Стефанові, власнику млина на Полтві поблизу Низького Замку, і з одержаної суми наказав негайно вдовільнити Білку.
Час усемогутній він поклав між подружжям довічний спокій.
Давня проза
Анонім
Твір виник найімовірніше в греко-католицькому середовищі у XVIIcm. як пародія на проповіді малоосвічених православних священиків, а може, є виплодом мандрованих дяків.
«Казаннє» вміщено у книзі Л. Махновця «Сатира і гумор української прози XVIXVIII ст.» (К., 1964). Подається за цим виданням.
Казаннє руське
Перед початком, мої дітоньки, світа не било нічого. Хоч запали то б не тресло.
Нічого нікому не далося ані видати, ані відати. І нікому не далося сиротини вигнати. І ніщо нікому не придалося. І, яко пишет акафіст в розділі 22 і яко мовить псалмиста святий Харитон з латинниками: Ex nihilo nihil.[13]
Чи скажете ж ви мні, мої дітоньки, де на той час Господь Бог пробивав, що їв і пив і що теж робив, коли неба і землі не било? А, правда, мовчите, бо не знаєте, з чого Господь Бог світ сотворив?
Наперед сотворив небо і землю. На небі сотворив ангели сребрнії, золотії, мальованії, з очима соколовими. Под небесі сотворив птаки ворони, сороки, круки, кавки, вороб'ї і тетери. На землі сотворив свині, корови, воли, медведі і вовчиська. Так же сотворив лисиці, горностаї, коти, миші і иньшїї преутішнії звірята.
І побудував їм Господь рай, плотом моцним огородив і податтю його подперл. Там же насіяв дубини, грабини, ліщини, ольшини. В огородах насіяв свікли, ріпи, редьки, моркви, пастернаку і іншого хвасту і дерева.
І ходить собі Господь, глядить, щоб якоє порося не вилізло. Коли одним оком гляне на небо, аж ся небо засолопіло, сонце вуха спустило і звісило.
І рече Господь сам до себе:
Ой, не дармо! Ах, Бог мя, не дармо!
А то таки-м, мої дітуньки, преподобенством на небі било. Аж Люципер, найстарший архангил, которий ся з Михайлом бив побратав, посватав, покумав, бо оба-два з собою робляли, пивали і, як роднії браття, все з собою і спали. Аж, яко мовлять, ut compleretur[14] знати, же ся і побили. Яко ж ся і так стало. Того ж бовім часу Михайло упився, як світач, а Люципер, злодій, почав ся бунтувати. Достерігши тоє, іншії ангели скочать до Михайла. І кликне на нього один ангел:
Гаразд, пане Михайло! Спиш, щоби-сь не встав!
А Михайло порветься, ні проспавшися, ні прочумавшися, скочить з великим галасом до Люципера: