О, замовкніть, шановний пане, стуліть пельку, сказав власник кеба. Зараз треба спостерігати й слухати, а не базікати.
А й справді було, що спостерігати, й було, що слухати. Дерево, на яке звернув увагу Діґорі, стало тепер високим буком, який розкинув гілля над його головою. Вони стояли на холодній зеленій траві, поцяткованій, маргаритками й жовтцем. Трохи далі, понад берегом річки виросли верби. На другому березі піднялися густі хащі смородини, бузку, диких троянд і рододендронів. Кінь жадібно поглинав пучки свіжої зеленої трави.
Тим часом пісня Лева і його горда хода туди-сюди, вперед і назад не припинялися. Найтривожнішим було те, що з кожним своїм обертом він підходив до них чимраз ближче. Для Поллі пісня Лева здавалася все цікавішою, бо їй гадалося, вона вже бачить звязок між музикою і тим, що відбувалося. Коли лінія темних ялин піднялася над кряжем, який був на відстані сотні ярдів, вона відчула, що ті повязані з глибокими і довгими нотами, які Лев проспівав на секунду раніше. А коли він перейшов на швидкі легші ноти, то вона не здивувалася, побачивши, як навкруги зявилися примули. Таким чином, переживаючи напад глибокого хвилювання, вона відчула цілковиту переконаність у тому, що всі рослини виходять (як вона висловилася) «з голови Лева». Коли слухала його пісню, вона чула, як він вибудовує в ній різні речі; коли вона озиралася навколо себе, то їх бачила. Це так хвилювало її та збуджувало, що вона не мала часу боятися. Але Діґорі та власник кеба не могли трохи не нервувати, коли за кожним своїм обертом Лев підходив до них щораз ближче. Що ж до дядька Ендру, то він клацав зубами, але коліна йому так тремтіли, що він був неспроможний кинутись навтіки.
Несподівано Відьма хоробро ступила назустріч Леву. Він усе наближався, співаючи, повільною і важкою ходою. Він уже був від них на відстані дванадцятьох ярдів. Вона підняла руку й кинула сталевий брус прямо йому в голову.
Ніхто, а тим паче Ядіс, не схибив би на такій відстані. Сталевий брус ударив Лева між очима. Він відскочив від його лоба й упав на траву, важко гупнувши. Лев ішов собі далі. Його хода не була ані повільнішою, ані швидшою, ніж раніше. Ви не могли б угадати, чи він бодай відчув, що його вдарили. Хоч його мякі лапи не створювали шуму, але ви відчували, як земля тремтить під його вагою.
Відьма закричала й кинулася навтіки; через кілька секунд вона зникла між деревами. Дядько Ендру обернувся, щоб побігти за нею, перечепився через корінь, і впав обличчям у невеличкий струмок, який збігав униз, щоб приєднатися до річки. Діти не ворухнулися. Вони навіть не були впевнені, що їм хочеться втікати. Лев не звертав на них уваги. Його величезна червона паща була роззявлена, але він співав, а не рикав і не гарчав. Він пройшов біля них так близько, що вони могли б доторкнутися до його гриви. Вони страшенно боялися, що він обернеться й подивиться на них, але, хоч як дивно, а вони водночас хотіли, щоб він на них подивився. Але з того, як він байдуже їх проминув, можна було подумати, що вони невидимі й не мають запаху. Коли він пройшов повз них на кілька кроків уперед, він обернувся, знову їх проминув і подався в напрямку сходу.
Дядько Ендру, відкашлюючись і відпльовуючись, зіпявся на ноги.
Тепер, Діґорі, сказав він, ми позбулися тієї жінки, а страшний лев пішов геть. Дай мені твою руку й негайно надінь кільце.
Відійди, сказав Діґорі, відступаючи. Тримайся далі від нього, Поллі. Підійди до мене. А тебе, дядьку Ендру, я остерігаю: ступиш ще один крок і ми зникнемо.
Зроби негайно те, що я тобі наказую, сер, сказав дядько Ендру. Ти геть неслухняний хлопець із поганою поведінкою.
Не бійся, сказав Діґорі. Але ми хочемо залишитися тут і побачити, що саме відбудеться. Я думав, ти хочеш познайомитися з іншими світами. Хіба тобі не подобається, що ти тут?
Подобається! вигукнув дядько Ендру. Подивися, в якому стані я перебуваю. А це були мій найкращий сурдут і найкраща камізелька. Він і справді мав жахливий вигляд. Бо, звичайно ж, чим ліпше ти вдягнувся на початку, тим гірший вигляд ти маєш після того, як виліз із розтрощеного кеба й упав обличчям у брудний струмок. Я не кажу, додав він, що це не надзвичайно цікаве місце. Якби я був молодший, можливо, я знайшов би енергійного молодика, якого послав би сюди на розвідку. Одного з тих, які полюбляють полювати на великих звірів. Ця країна може дати велику користь. Клімат тут чудовий. Я ніколи не дихав таким повітрям. Думаю, я поводився б інакше, якби обставини були сприятливішими. Якби в нас була бодай рушниця.
До біса рушниці, урвав його власник кеба. Піду, мабуть, і витру Аґрусу спину. У цього коня більше тямки, ніж у деяких людей, що їх я знаю.
Він пішов до Аґруса, і звідти почулося те шарудіння, яке створюють конюхи, коли обтирають коней.
Ти досі думаєш, що Лева можна було б убити з рушниці? запитав Діґорі. Він навіть не помітив, коли його вдарили сталевим брусом.
Попри всі її вади, сказав дядько Ендру, це хоробра дівка, мій хлопче. Як їй вистачило сміливості утнути таку річ!
Він потер руки й клацнув суглобами, так ніби знову забув, як Відьма знущалася з нього, коли була з ним поруч.
Вона вчинила підло, сказала Поллі. Яку шкоду він їй заподіяв?
Отакої! Що це? вигукнув Діґорі. Він кинувся вперед, щоб роздивитися щось лише за кілька ярдів від них. А ходи-но сюди, Поллі. Ходи сюди й подивись.
Дядько Ендру пішов із нею; не тому що йому було цікаво, а тому, що хотів перебувати недалеко від дітей йому міг випасти шанс украсти їхні кільця. Та коли він побачив те, на що дивився Діґорі, то навіть у нього прокинувся інтерес. То була досконала маленька модель ліхтарного стовпа близько трьох футів заввишки, але вона ставала довшою й товщою, поки вони на неї дивилися; власне, вона росла, як ростуть дерева.
Вона також жива я хочу сказати, освітлена, мовив Діґорі.
І так воно й було. Хоча, звичайно, під яскравим сонцем крихітне полумя в ліхтарі було нелегко побачити, якщо на нього не падала твоя тінь.
Дивовижно, справді дивовижно, промурмотів дядько Ендру. Навіть я ніколи не думав про магію в такому плані. Ми перебуваємо у світі, де все оживає й росте, навіть ліхтарний стовп. Але мене цікавить, із якого насіння ростуть ліхтарні стовпи?
Ти хіба не бачиш? здивувався Діґорі. Це саме те місце, де впав сталевий брус, той сталевий брус, який вона відірвала від ліхтарного стовпа в нашому світі. Він занурився у ґрунт і тепер проростає молодим ліхтарним стовпом. (Але він уже не був таким молодим; він був заввишки, як Діґорі, коли хлопець промовляв ці слова.)
А й справді! Дивовижно! Дивовижно! сказав дядько Ендру, потираючи руки сильніше, ніж зазвичай. Ха, ха! Вони сміялися з моєї магії. Та дурепа, моя сестра, вважає мене божевільним. Цікаво, що скажуть вони тепер? Я відкрив світ, де все буяє життям і зростанням. Колумб, вони люблять говорити про Колумба. Але хіба можна порівняти Америку з усім цим? Комерційні можливості цієї країни не мають меж. Принеси сюди кілька шматків заліза, закопай їх, і вони виростуть у нові залізничні паротяги, військові кораблі, що завгодно. Вони нічого не коштуватимуть, а в Англії я зможу продавати їх за будь-яку ціну. Я стану мільйонером. А який тут клімат! Я вже почуваюся на багато років молодшим. Я зможу обладнати тут курорт. Добрий санаторій, тут побудований, даватиме двадцять тисяч прибутку на рік. Звичайно, мені доведеться втаємничити кількох людей у свою справу. Насамперед треба вбити цього звіра.
Ви схожі на Відьму, завважила Поллі. Вам би тільки вбивати.
А що стосується мене, провадив дядько Ендру, далі викладаючи свої щасливі мрії, то годі вгадати, скільки років я проживу, якщо оселюся тут. А це дуже багато важить для чоловіка, якому стукнуло шістдесят. Я не здивувався б, якби в цій країні я ніколи б не ставав старшим навіть на один день! Приголомшливо! Край Молодості!
Он як! вигукнув Діґорі. Край Молодості! Ти думаєш, він і справді такий? Бо він памятав, що сказала тітка Летті леді, яка принесла їм виноград, і ця солодка надія знову ожила в ньому. Дядьку Ендру, запитав він, ти думаєш, моя мати могла б тут вилікуватися?
Про що ти говориш? відказав дядько Ендру. Це не аптека. Але я казав
Тобі байдужісінько до її здоровя, розгнівано сказав Діґорі. А я сподівався принаймні на твоє співчуття. Зрештою, вона не тільки моя мати, а й твоя сестра. Ну, гаразд. Доведеться мені запитати в самого Лева, чи зможе він допомогти мені.
І він рвучко обернувся й пішов геть. Поллі затрималася на мить, а тоді пішла за ним.
Куди ви! Стійте! Поверніться! Хлопець збожеволів, запанікував дядько Ендру.
Він пішов за дітьми на певній відстані. Він не хотів бути надто далеко від зелених кілець і надто близько до Лева.
За кілька хвилин Діґорі дійшов до краю лісу й там зупинився. Лев досі співав. Але тепер пісня знову змінилася. Вона більше нагадувала те, що ми називаємо мелодією, але була тепер набагато бурхливішою. Вона спонукала вас бігати, стрибати, лізти на дерева. Вона заохочувала вас кричати. Вона підштовхувала вас підбігати до інших людей і або обіймати їх, або битися з ними. Завдяки їй Діґорі розпалився, а його обличчя почервоніло. Вона вплинула й на дядька Ендру, бо Діґорі чув, як той сказав:
Смілива дівчина, справді дуже смілива. Можна пошкодувати, що в неї такий темперамент, надзвичайно вродлива жінка, надзвичайно вродлива.
Але те, як пісня впливала на двох людей, було нічим супроти того, що вона робила зі світом.
Чи можете ви уявити собі, як травяниста рівнина булькає, наче вода в горщику? Бо це найточніший опис того, що відбувалося. У всіх напрямках вона утворювала пагорбки. Вони були дуже різного розміру, деякі не більші, аніж купки землі біля кротячих нір, інші завбільшки з тачку, двоє не менші, аніж котеджі. І ці пагорбки рухалися й роздувалися, аж поки вибухали, розпушена земля вилітала з них фонтанами, і з кожного бугра виходила назовні тварина. Кроти виповзали такі самі, як їх можна побачити в Англії. Собаки вибігали й гавкали відразу, як тільки їхні голови звільнялися від землі й борсалися, як ви бачили їх, коли вони борсаються, просунувши голову в невеличкий отвір у живоплоті. Оленів було найцікавіше спостерігати, бо роги, звичайно, витикалися із землі задовго до того, як вивільнялося з-під неї все тіло, тому Діґорі спочатку сприймав їх за дерева. Жаби, які всі виповзали біля річки, відразу стрибали в неї з плюскотом і голосно квакаючи. Пантери, леопарди та подібні звірі зразу сідали, щоб струсити землю зі своїх задніх ніг, а потім підходили до дерев, щоб нагострити пазури на передніх лапах. Хмари птахів злітали з дерев. Тріпотіли крильми метелики. Бджоли вже працювали на квітах, ніби не хотіли згаяти ні секунди. Але найурочистіша мить настала, коли найбільший пагорбок вибухнув, наче землетрус, і назовні вийшов, піднявши голову й витягуючи ноги, ніби одягнені в мішкуваті штани, слон. І тепер пісня Лева майже не долітала до ваших вух; було надто багато каркання, воркування, кукурікання, ревіння, іржання, гавкання, мукання, бекання й реву слонів.