Нам доведеться зробити тут кілька зигзагів, сказав Крилатий. Тримайтеся міцно.
Нам доведеться зробити тут кілька зигзагів, сказав Крилатий. Тримайтеся міцно.
Він почав літати то туди, то сюди, підіймаючись чимраз вище за кожним обертом. Повітря ставало дедалі холоднішим, і вони чули крики орлів далеко внизу під ними.
Подивися-но назад! Озирнись, сказала Поллі.
Там вони побачили всю долину Нарнії, яка простягалася туди, де перед східним обрієм блищало море. І тепер вони були так високо, що могли бачити зовсім маленькі зубчасті гори, які стояли за північно-західними заростями вересу та рівнинами на півдні, що здавалися вкритими піском.
Я хотів, аби хтось розповів нам, що то за місця, сказав Діґорі.
Я сумніваюся, що хтось міг би, сказала Поллі. Тобто там нікого немає й нічого не відбувається. Світ виникнув лише сьогодні.
Але ж люди туди доберуться, сказав Діґорі. І тоді понавигадують усяких історій, ти ж знаєш, як то буває.
І дуже добре, що їх досі немає, сказала Поллі. Бо ніхто не став би їх слухати. Адже ані битв, ані прикметних дат там ще не було.
Вони нарешті перелетіли через вершини скель, і через кілька хвилин долина країни Нарнія зникла з виду позаду них. Вони летіли над дикою місцевістю крутих пагорбів і темних лісів, досі тримаючись понад течією річки. Справді високі гори бовваніли попереду. Але сонце тепер світило прямо у вічі мандрівникам і вони не могли бачити речі дуже чітко в цьому напрямку. Бо сонце опускалося нижче й нижче, аж поки західне небо стало схоже на велику піч, наповнену розтопленим золотом; і нарешті сонце сховалося за зубчастою вершиною, що стояла на тлі світла, пласка й окреслена чіткими лініями, наче вирізана з картону.
Тут не дуже тепло, завважила Поллі.
І крила мені починають боліти, сказав Крилатий. Немає жодного знаку долини з озером посередині, про яку розповідав Аслан. Чи не варто нам спуститися й пошукати затишного місця, де ми могли б заночувати. Сьогодні ми вже не долетимо до тієї долини.
Так, і, мабуть, уже час повечеряти? погодився Діґорі.
Тож Крилатий ковзнув униз. Коли вони наближалися до землі й опускалися між пагорбами, повітря стало тепліше, і після того, як вони перебули стільки годин, нічого не чуючи, крім шуму від крил Крилатого, було приємно почути знову прості земні звуки дзюрчання річки в її камяному ложі та потріскування дерев під легким вітром. Теплі, приємні пахощі нагрітої сонцем землі, трави й квітів долинули до них. Нарешті Крилатий сів. Діґорі скотився з нього й допоміг Поллі спуститися на землю. Обоє з радістю випростали закляклі ноги.
Долина, в яку вони спустилися, була в самому серці гір. Сніжні вершини, одна з яких здавалася рожево-червоною у відблисках сонця, яке щойно сховалося за обрій, височіли над ними.
Мені хочеться їсти, сказав Діґорі.
Що ж, попасімося, запропонував Крилатий, скубнувши великий пучок трави. Потім підняв голову, яка досі жувала, а травинки визирали обабіч його рота, як вуса, і сказав: Пригощайтеся обоє. Не соромтеся. Трави тут вистачить на всіх.
Але ми не вміємо їсти траву, сказав Діґорі.
Справді? здивувався Крилатий, говорячи з повним ротом. Тоді я не знаю, що вам робити. А трава надзвичайно смачна.
Поллі й Діґорі подивились одне на одного збентежено й перелякано.
Я думав, хтось подбає про нашу вечерю, сказав Діґорі.
Я певен, Аслан подбав би, якби ви його попросили, припустив Крилатий.
Хіба він про це не знав, навіть якщо ми його не попросили? мовила Поллі.
Звичайно, знав, озвався Кінь (досі з повним ротом). Але мені здається, він любить, щоб його попросили.
Але що нам тепер робити? запитав Діґорі.
Боюсь, я не знаю, відповів Крилатий. Якщо ви не попробуєте траву. Вона може сподобатися вам більше, ніж ви думаєте.
О, не будь дурним, сказала Поллі, тупнувши ногою. Звичайно ж, люди не можуть їсти траву, як і ви, коні, не можете їсти баранячу відбивну.
Будь ласка, не згадуй про відбивну та все інше, сказав Діґорі. Це тільки загострює голод.
Діґорі запропонував, щоб Поллі навідалася додому за допомогою кільця й принесла звідти чогось поїсти; він не міг податися туди сам, бо пообіцяв Асланові, що поїде виконати його завдання, а якби він знову зявився вдома, то могло б статися все, що перешкодило б йому повернутися.
Але Поллі сказала, що не покине його, а Діґорі відповів, що це дуже порядно з її боку.
Ти знаєш, сказала Поллі. Я ще маю кілька ірисок у кишені. Це буде краще, аніж ніщо.
Набагато краще, погодився Діґорі. Але будь обережна, коли засовуватимеш руку до кишені, щоб не доторкнутися до кільця.
Це була важка й делікатна робота, але зрештою вони змогли виконати її. Маленький паперовий пакетик був розчавлений і липучий, коли вони дістали його, тому було зручніше обірвати папір з ірисок, аніж витягти їх із пакета. Декотрі з дорослих (ви знаєте, якими гидливими вони бувають, коли йдеться про такі речі) радше залишилися б без вечері, аніж погодилися зїсти такі іриски. Їх було девять. У Діґорі виникла блискуча думка зїсти по чотири іриски й посадити девяту, бо він сказав: «Якщо сталевий брус із ліхтарного стовпа перетворився на невеличке дерево з ліхтарем, то чому ця іриска не може перетворитися на іриску-дерево?» Тож вони видовбали невеличку ямку в дерні й закопали в ньому іриску. Потім зїли інші іриски, намагаючись жувати їх якнайдовше. То була вбога вечеря, навіть із тим папером, який вони не могли не зїсти теж, адже він був солодкий, вимащений ірисками.
Крилатий, завершивши власну шикарну вечерю, ліг спочивати. Діти підійшли й сіли по обидва його боки, притискаючись до його теплого тіла, а коли він розгорнув над кожним по крилу, вони відчули себе цілком затишно. Коли світлі молоді зорі нового світу зійшли над ними, вони стали розмовляти про все: як Діґорі сподівався роздобути ліки для своєї матері і як натомість його послали з цим завданням. І вони повторювали одне одному всі знаки, за якими вони впізнають місце, що його шукають синє озеро й пагорб, на якому росте сад. Розмова затихала, бо вони почали провалюватися в сон, коли раптом Поллі ґвалтовно прокинулася, сіла й промовила:
Тихше!
Кожен став дослухатися, наскільки міг.
Можливо, це був тільки вітер у деревах, припустив Діґорі.
Я не такий у цьому впевнений, сказав Крилатий. А проте стривайте! Ось знову той звук. Присягаюся Асланом, це щось серйозне.
Кінь підхопився на ноги з великим шумом і великою тривогою. Діти вже також були на ногах. Крилатий бігав туди-сюди, з форканням та іржанням. Діти ходили навшпиньках довкола, зазираючи за кожен кущ і дерево. Їм здавалося, вони щось бачать, і була мить, коли Поллі не сумнівалася, що побачила високу темну постать, яка швидко ковзнула геть у західному напрямку. Але вони не знайшли нічого, і зрештою Крилатий ліг, а діти знову затишно примостилися під його крильми. Вони відразу заснули. Крилатий ще не спав, водив вухами в темряві й іноді посмикувався, ніби на шкіру сідала муха. Але зрештою він також заснув.
Розділ 13
Несподівана зустріч
Прокинься, Діґорі, прокинься, Крилатий, пролунав голос Поллі. Ми маємо ірискове дерево. І ранок сьогодні просто чудовий.
Світло вранішнього сонця соталося крізь ліс, трава була сірою від роси, а павутина блищала, як срібло. Біля них стояло дерево з темним гіллям, заввишки як яблуня. Листя на ньому було білувате, схоже на папір або на листя тієї рослини, яку називають лунарією, і росли коричневі плоди, схожі на фініки.
Ура! крикнув Діґорі. Але я хочу спершу скупатися.
Він побіг через квітучий гай, а може, через два, на берег річки. Чи вам доводилося коли-небудь купатися в гірській річці, що збігає мілкими водоспадами по червоних і жовтих каменях, осяяних сонцем? Там так само добре, як у морі: а в деякому розумінні набагато краще. Звичайно, йому довелося вдягтися, не висохши, але втіха була того варта. Коли він повернувся, Поллі побігла вниз і теж скупалася. Вона сказала, що купалася протягом усього свого життя, але ми знаємо, що вона не вміла добре плавати, проте, мабуть, ліпше не ставити надто багато запитань. Крилатий також відвідав річку, але він лише постояв на бистрині, нахилившись, щоб напитися, а потім струснув гривою й кілька разів заіржав.
Поллі й Діґорі заходилися зривати плоди з ірисового дерева. Вони були надзвичайно смачні; щоправда, мали смак не зовсім такий, як в іриски, мякший і соковитіший, але він нагадував про іриску. Крилатий теж чудово поснідав; покуштував один з ірисових плодів, і він сподобався йому, але сказав, що найсмачніша для нього трава о цій ранковій порі. Потім із певними труднощами діти залізли йому на спину й друга подорож почалася.
Вона була навіть приємнішою, ніж учора, почасти тому, що кожен почувався надзвичайно свіжим, а почасти тому, що вранішнє сонце було тепер у них за спиною, і звичайно ж, усе здається набагато кращим, коли світло позаду вас. Це був чудовий політ. Гори з укритими снігом вершинами височіли над ними в усіх напрямках. Долини далеко внизу під ними були такими зеленими, а струмки, що збігали від льодовиків у головну річку, такими синіми, що вони летіли наче над велетенськими коштовними каменями. Вони хотіли, щоб ця частина їхньої пригоди тривала якнайдовше. Але незабаром вони почали нюхати повітря, запитуючи одне в одного: «Що це?» «Ти щось почув носом?» і «Звідки воно долинає?» Бо небесні пахощі, теплі й золоті, які нібито ширилися від найчудесніших плодів і квітів світу, долинали до них звідкись ізгори.
Вони долинають від долини з озером, сказав Крилатий.
Авжеж, звідти, погодився Діґорі. Ану, гляньте! Онде він, зелений пагорб у самому кінці озера. І подивіться, яка в ньому синя вода.
Це має бути те саме місце, яке ми шукаємо, припустили всі троє.
Крилатий спускався щораз нижче великими колами. Крижані вершини підіймалися вище й вище. Повітря ставало теплішим і запашнішим із кожною хвилиною, таким запашним, що на очах у всіх виступили сльози. Крилатий тепер ковзав донизу з розгорнутими нерухомо крильми, а його копита намацували землю. Крутий зелений пагорб мчав їм назустріч. Через мить Крилатий приземлився на його схилі, трохи незграбно. Діти скотилися з його спини й упали, не вдарившись боляче, на теплу мяку траву й підхопилися на ноги, трохи засапавшись.
Вони були на три чверті відстані від підніжжя до вершини пагорба й негайно подерлися нагору. (Я не думаю, що Крилатому це вдалося б, якби крила не допомагали йому зберігати рівновагу й він вряди-годи не махав ними, щоб стрибнути вище по схилу.) Навколо самої вершини пагорба стояв високий мур, укритий зеленим дерном. На ділянці, оточеній муром, росли дерева. Їхні гілки нависали над муром і виглядали назовні. Їхнє листя здавалося не тільки зеленим, а й синім та сріблястим, коли його ворушив вітер. Коли мандрівники досягли вершини пагорба, їм довелося пройти майже понад усім муром, поки вони знайшли ворота: високі золоті ворота, міцно зачинені, дивилися на схід. Досі Крилатий і Поллі думали, що ввійдуть у сад разом із Діґорі. Але тепер вони вже про це не думали. Вони ніколи не бачили місця, яке було б настільки очевидно приватним. Досить було одного погляду, аби переконатися, що воно комусь належить. Лише дурень захотів би туди ввійти, якби його не послали туди з якимсь особливим дорученням, як Діґорі. Діґорі сам відразу зрозумів, що інші не захочуть і не зможуть увійти туди разом із ним. Він підійшов до воріт сам-один.