У кімнаті панувала така тиша, що цокання годинника відлунювало. А проте Поллі зясувала, що ця тиша не була абсолютною. Чулося дуже, дуже слабке гудіння. Якби пилосос у ті дні був уже винайдений, Поллі подумала б, що то був звук пилососа, який працював десь далеко на кілька кімнат далі й на кілька поверхів нижче. Але цей звук був приємнішим і більш музикальним: але дуже й дуже слабкий, майже нечутний.
Усе гаразд, тут немає нікого, сказала Поллі через плече, звертаючись до Діґорі.
Вона говорила вже не пошепки. І Діґорі вийшов наперед, кліпаючи очима. Він здавався неймовірно брудним, та Поллі теж не була чистіша.
Мені тут не подобається, сказав він. Цей будинок не порожній. Нам ліпше накивати звідси пятами, поки хтось не прийшов.
Як ти думаєш, що це таке? запитала Поллі, показуючи на кольорові кільця.
О, не базікай даремно, нам треба виносити звідси ноги, сказав Діґорі. Чим скоріш ми
Він так і не доказав того, що хотів сказати, бо цієї миті сталося несподіване. Крісло з високою спинкою перед каміном раптом обернулося, і з нього підвелася наче чортеня зі скриньки погрозлива постать дядька Ендру. Діти опинилися не в порожньому будинку, аж ніяк не в ньому; вони були в будинку Діґорі, у забороненому кабінеті! Обоє дітей вигукнули: «Ой!» і усвідомили свою жахливу помилку. Вони подумки картали себе за те, що мусили б зрозуміти: вони пройшли не досить далеко.
Дядько Ендру був високий і дуже стрункий. Він мав довгасте, гладко поголене обличчя з гострим та довгим носом і надзвичайно світлими очима й великою кучмою розкошланого сивого волосся.
Діґорі занімів, бо дядько Ендру здався йому в тисячу разів грізнішим, аніж здавався будь-коли раніш. Поллі не злякалася так відразу, але незабаром їй теж стало страшно, бо насамперед дядько Ендру пройшов до дверей кімнати, зачинив їх і крутнув ключ у замку. Потім обернувся, подивився на дітей своїми світлими очима й усміхнувся, показавши всі свої зуби.
Ось так! сказав він. Тепер моя дурепа сестра не дістанеться до вас.
Дядько Ендру поводився зовсім не так, як поводився б інший дорослий. Серце Поллі підскочило до горла, і вона та Діґорі поточилися до невеличких дверей, крізь які вони сюди ввійшли. Але дядько Ендру був надто швидкий для них. Він опинився позаду них, замкнув маленькі двері також і став перед ними. Потім потер собі руки й клацнув суглобами він мав дуже довгі, білі й гарні пальці.
Ось так! сказав він. Тепер моя дурепа сестра не дістанеться до вас.
Дядько Ендру поводився зовсім не так, як поводився б інший дорослий. Серце Поллі підскочило до горла, і вона та Діґорі поточилися до невеличких дверей, крізь які вони сюди ввійшли. Але дядько Ендру був надто швидкий для них. Він опинився позаду них, замкнув маленькі двері також і став перед ними. Потім потер собі руки й клацнув суглобами він мав дуже довгі, білі й гарні пальці.
Я в захваті, що бачу вас тут, сказав він. Двоє дітей якраз те, що мені треба.
Будь ласка, містере Кеттерлі, попрохала Поллі. Мені скоро обідати, і я мушу повернутися додому. Відпустіть нас, будь ласка.
Поки що ні, сказав дядько Ендру. Я не можу втратити таку чудову нагоду. Мені потрібні двоє дітей. Розумієте, я на середині великого експерименту. Я випробував його на морських свинках і, здається, досяг успіху. Але морська свинка мало що може сказати і ти не поясниш їй, як повернутися назад.
Дядьку Ендру, скоро справді обід і незабаром нас шукатимуть. Ви повинні відпустити нас, сказав Діґорі.
Повинен? перепитав дядько Ендру.
Діґорі й Поллі перезирнулися. Вони не посміли сказати нічого, але їхні погляди означали: «Який це жах!» і «Ми повинні переконати його».
Якщо ви відпустите нас тепер обідати, сказала Поллі, ми прийдемо потім, після обіду.
Але звідки я знатиму, що ви прийдете? запитав дядько Ендру з підступною посмішкою. Та, здавалося, він змінив думку. Ну гаразд, гаразд, сказав він. Якщо ви справді повинні йти, то йдіть собі. Я не можу сподіватися, що двом молодим людям буде цікаво розмовляти з таким старим йолопом, як я. Він зітхнув і провадив далі: Ви собі не уявляєте, яким самотнім я іноді почуваюсь. Та байдуже. Ідіть собі обідати. Але я повинен нагородити вас подарунком, перш ніж ви підете. Не щодня мені доводиться бачити дівчинку у своєму старому й занедбаному кабінеті. А надто, якщо ви дозволите мені так сказати, таку симпатичну юну леді, як ви.
Поллі вже здавалося, що він зовсім не божевільний.
Ти хочеш мати кільце, моя люба? запитав дядько Ендру, звертаючись до Поллі.
Ви маєте на увазі оті жовті чи зелені кільця? поцікавилася Поллі. Які вони гарні!
Але не зелене, сказав дядько Ендру. Боюся, я не можу роздавати зелені кільця. Але я з великою радістю і любовю подарую тобі одне з жовтих. Підійди до столу й спробуй надіти на палець одне з них.
Поллі тепер цілком подолала свій страх і переконалася в тому, що старий джентльмен не божевільний; а в тих осяйних кільцях було справді щось дуже привабливе. Вона підійшла до таці.
Я чую, що гудіння в цій кімнаті стає гучнішим. Схоже, його створюють кільця.
Що за дивна фантазія, моя люба, засміявся дядько Ендру.
Його сміх здавався дуже природним, але Діґорі побачив палкий, майже жадібний вираз на його обличчі.
Поллі! Не будь дурепою! вигукнув він. Не торкайся їх!
Але було пізно. Коли він це вигукнув, рука Поллі потяглася до таці й торкнулася одного з кілець. І вмить без спалаху, без шуму чи будь-якого попередження Поллі зникла. Діґорі та його дядько залишилися в кімнаті самі-одні.
Розділ 2
Діґорі та його дядько
Це сталося так несподівано й було так жахливо не схоже на все, що будь-коли відбувалося з Діґорі навіть у кошмарах, що в нього вихопився зойк. Долоня дядька Ендру вмить затулила йому рот.
Замовкни! просичав він у вухо Діґорі. Якщо ти кричатимеш, твоя мати почує твій крик. А ти знаєш, як вона може перелякатися.
Як Діґорі розповідав потім, від жахливої брутальності дядька у ставленні до малого небожа його майже занудило. Але, звичайно, він більше не дозволяв собі зойкнути.
Так буде краще, сказав дядько Ендру. Можливо, ти не міг утриматися від крику. Людину неминуче опановує шок, коли вона бачить, як щось зникає на її очах. Навіть я був приголомшений, коли морська свинка зникла переді мною вчора вночі.
У тебе також вихопився тоді зойк? запитав Діґорі.
О, ти чув його чи не так? Сподіваюся, ти не шпигував за мною?
Ні, звичайно, обурено відповів Діґорі. Але що сталося з Поллі?
Ти можеш привітати мене, мій дорогий хлопче, сказав дядько Ендру, потираючи руки. Мій експеримент завершився успішно. Мала дівчинка зникла з нашого світу.
Що ти з нею зробив?
Я відіслав її як би тобі сказати до іншого місця.
Що ти з нею зробив?
Я відіслав її як би тобі сказати до іншого місця.
Що ти маєш на увазі? допитувався Діґорі.
Дядько сів у крісло й сказав:
Гаразд, я розповім тобі все про свій експеримент. Ти коли-небудь чув про стару місіс Ліфей?
Вона була моєю двоюрідною бабусею чи щось таке? запитав Діґорі.
Не зовсім так, відповів дядько Ендру. Вона була моєю хрещеною матірю. Подивися он там, на стіні.
Діґорі поглянув на збляклу фотографію і побачив обличчя старої жінки в капелюшку. Тепер він зміг пригадати, що колись бачив це саме фото у старій шухляді, вдома, у селі. Він запитав у матері, хто це, й мати не виявила особливого бажання розповідати йому, хто там зображений. «Проте обличчя гарне, подумав Діґорі, хоч на тих старих фотографіях ніколи нічого не розбереш».
З нею було щось не так, дядьку Ендру? запитав хлопчик.
Ну, знаєш, сказав дядько Ендру, захихотівши, це залежить від того, що для тебе не так. У людей такі обмежені мізки. Вона, безперечно, була дуже дивною у своєму пізнішому житті. Тому вони її й замкнули.
У божевільні, ти хочеш сказати?
Ой, ні, ні, палко заперечив дядько Ендру. Нічого подібного. Вони лише вкинули її до вязниці.
Он як! здивувався Діґорі. Що такого вона вчинила?
Ох, бідолашна жінка, відповів йому дядько Ендру. Вона повелася дуже необережно. На світі багато всіляких речей, і нам не слід цікавитися ними всіма. Вона була завжди добра до мене.
Але послухай, дядьку, до чого тут Поллі? Я хотів би, щоб ти
На все свій час, мій хлопче, сказав дядько Ендру. Вони випустили на волю стару місіс Ліфей, перш ніж вона померла, і я був одним із небагатьох людей, кому вона дозволила доглядати себе, коли востаннє захворіла. Вона не любила примітивних, обмежених людей, ти розумієш. Я теж їх не люблю. Але вона і я були зацікавлені одними й тими самими речами. Я був у неї лише за кілька днів до її смерті, й вона попросила мене піти в її дім, знайти там стару шухляду, відчинити її і принести їй маленьку коробку, яку я там знайду. Тієї миті, коли я підняв ту коробку, я відчув поколювання у пальцях і зрозумів, що тримаю в руках велику таємницю. Вона віддала коробку мені й попросила, щоб, як тільки вона помре, я спалив її, не розкриваючи, з дотриманням певних церемоній. Цю обіцянку я не виконав.
Це було негарно з твого боку, сказав Діґорі.
Негарно? повторив дядько Ендру спантеличено. О, я тебе розумію. Ти хочеш сказати, що малі хлопці завжди виконують свої обіцянки. Дуже добре: це правильно й порядно, і я радий, що тебе навчили так робити. Але, звичайно ж, ти повинен зрозуміти, що такі правила, хоч які вони добрі для малих хлопців, і слуг, і жінок, і навіть для людей загалом, не слід застосовувати до дослідників і великих мислителів, і мудреців. Ні, Діґорі. Такі люди, як я, що володіють прихованою мудрістю, звільняються від загальних правил, так само як ми звільнені від загальних радощів і втіх. Нам судилася, мій хлопче, доля висока й самотня.
Кажучи це, він зітхнув і здався Діґорі таким поважним, шляхетним і таємничим, що на якусь мить хлопець справді подумав, він щойно почув щось надзвичайно високе й прекрасне. Але тут йому пригадався бридкий вираз, який він побачив на дядьковому обличчі за мить перед зникненням Поллі: і відразу він побачив істину, яка ховалася за шляхетними словами дядька. «Усе це означає, сказав він сам до себе, що він думає, що може чинити все, що йому до вподоби, й усе, чого він захоче».
Звичайно, сказав дядько Ендру, я не смів відкрити коробку довгенько, бо знав, у ній може зберігатися щось дуже небезпечне. Адже моя хрещена мати була жінкою надзвичайною, однією з останніх смертних жінок у цій країні, які мали в собі чарівну кров. (Вона розповідала, що в її часи існували ще дві такі жінки. Одна з них герцогиня, а друга прибиральниця.) Фактично, Діґорі, ти тепер розмовляєш з останнім чоловіком (можливо), який справді мав хрещену матір-чарівницю. Ось так! Памятай це до того часу, доки ти сам станеш старим чоловіком.