Вони рушили далі й вийшли з цього подвіря крізь інші двері, піднялися широкими сходами і потрапили до кімнат, з яких відчинялися одна в одну, аж поки в них пішла обертом голова від розмірів цього місця. Знову й знову їм здавалося, що зараз вони вийдуть на відкритий простір і побачать місцевість навколо величезного палацу. Але щоразу вони виходили на якесь інше подвіря.
Це, певно, було чудове місце, коли люди ще тут жили. На одному подвірї колись був фонтан. Величезне камяне страховище з роззявленим ротом стояло, розкинувши крила, і можна ще бачити систему труб у задній частині його рота, з якої колись струменіла вода. Під фонтаном діти побачили великий камяний басейн, який колись утримував воду, але тепер він був сухий, як кістка. В інших місцях сухі стебла повзучої рослини обплутали стовпи, повалені на землю. Але все тут давно вимерло. І не було ані мурах, ані павуків, ані будь-яких живих істот, що їх ви сподіваєтеся побачити на руїнах; і там, де між розколотими плитами виступала на поверхню суха земля, не росло ані трави, ані моху.
Усе було надто безрадісним й одноманітним, і навіть Діґорі подумав, що ліпше їм надіти свої жовті кільця й повернутися до теплого, зеленого, живого лісу в проміжному світі, аж ось вони підійшли до двох величезних дверей із якогось металу, що міг бути золотом.
Усе було надто безрадісним й одноманітним, і навіть Діґорі подумав, що ліпше їм надіти свої жовті кільця й повернутися до теплого, зеленого, живого лісу в проміжному світі, аж ось вони підійшли до двох величезних дверей із якогось металу, що міг бути золотом.
Одна з дверних стулок була трохи прочинена. Діти підійшли до тих дверей, щоб зазирнути досередини, і відсахнулися назад із зойком, бо тут нарешті було на що подивитися.
На мить їм здалося, що в кімнаті велелюдно сотні людей сиділи цілком нерухомі. Поллі й Діґорі, як ви могли здогадатися, самі стояли нерухомо довгенько, зазираючи до тієї кімнати. Але незабаром вони вирішили, що люди, на яких вони дивилися, не можуть бути реальними. Діти не помітили ані руху, ані бодай подиху. Вони скидалися на досконало зроблені воскові фігури, якщо їх вам коли-небудь доводилося бачити.
Цього разу Поллі рушила першою. Було тут щось таке, що більше цікавило її, аніж Діґорі: усі ті люди були вдягнені в розкішний одяг. Якби вас узагалі цікавило вбрання, ви просто не могли б не наблизитися, аби краще їх роздивитися. І яскравість кольорів того одягу робила кімнату якщо не веселою, то багатою й величною порівняно з пилюкою та порожнечею, які панували в інших кімнатах. Окрім того, тут було більше вікон і значно світліше.
Навряд чи я зміг би описати той одяг. Усі постаті були вбрані в мантії, з коронами на головах. Мантії малинового, сріблястого, густо-червоного та яскраво-зеленого кольорів прикрашали гаптовані малюнки квітів та дивних звірів. Яскраві коштовні камені надзвичайних розмірів сяяли в їхніх коронах, звисали на ланцюжках із їхніх ший і зблискували на застібках.
Чому весь цей одяг давно не зогнив? здивувалася Поллі.
Магія, прошепотів Діґорі. Ти хіба її не відчуваєш? Я готовий побитися об заклад, що кімната наповнена густими чарами. Я відчув це тієї миті, коли ми сюди увійшли.
Будь-яка з цих мантій коштує сотні фунтів, завважила Поллі.
Але Діґорі більше цікавили обличчя, і справді на них варто було подивитися. Люди сиділи на камяних стільцях під стінами, і простір посередині між ними лишався вільним. Можна було пройти вздовж рядів і по черзі роздивитися обличчя.
Думаю, вони були вродливими людьми, сказав Діґорі.
Поллі кивнула головою. Усі обличчя, які вони могли роздивитися, були, безперечно, гарними. І чоловіки, й жінки здавалися добрими й розумними і, схоже, походили вони від вродливої раси. Але ступивши кілька кроків униз по кімнаті, діти побачили обличчя, що здавалися трохи іншими. Вони були дуже врочистими. У вас виникло б відчуття, що слід би бути дуже обачними, зустрівши живих людей із такими обличчями. Коли вони пройшли трохи далі, то опинилися серед облич, які їм не подобалися. Це сталося десь на середині кімнати. Обличчя людей, які тут сиділи, були мужніми й гордими, але здавалися жорстокими. Трохи далі ще жорстокішими. Ще трохи далі вони були жорстокими, але вже не здавалися щасливими. Були там навіть обличчя, позначені виразом розпачу. Останнє обличчя з усіх було найцікавішим жінка, вдягнена ще розкішніше за інших, дуже висока (але кожна постать у цій кімнаті була вищою, ніж люди з нашого світу) з виразом такої люті й гордості, що вам би перехопило дихання. Але вона теж була гарною. Через багато років, на старість, Діґорі сказав, що він ніколи у своєму житті не бачив жінки такої вродливої. Але варто додати, що Поллі завжди стверджувала: нічого такого занадто вродливого вона в ній не бачила.
Ця жінка, як я сказав, була останньою: але за нею стояло багато порожніх стільців, так наче кімната призначалася для ще більшої кількості людей.
Мені хотілося б знати, яка історія схована за всім цим, сказав Діґорі. Ходімо назад і подивімося на ту річ, схожу на стіл посередині кімнати.
Річ, яка стояла посередині кімнати, не була, власне, столом. То була квадратна опора заввишки чотири фути, а над нею височіла золота арочка, з якої звисав золотий дзвін. А поруч лежав маленький золотий молоточок, щоб ним бити по дзвону.
Цікаво Цікаво Цікаво промурмотів Діґорі.
Тут, схоже, щось написано, сказала Поллі, нахиляючись і дивлячись на опору збоку.
Чорт забирай, і справді, погодився Діґорі. Але, звичайно, ми не зможемо це прочитати.
Не зможемо? Я не така переконана в цьому, як ти, сказала Поллі.
Вони обоє стали пильно роздивлятися напис, і, як ви, певно, вже здогадалися, літери, викарбувані в камені, були дивними. Але потім сталося чудо: бо, поки діти роздивлялися обриси дивних літер, хоч ті й не змінювалися, вони виявили, що можуть їх зрозуміти. Якби Діґорі пригадав, як лише кілька хвилин тому він сказав, що ця кімната зачарована, він міг би зрозуміти, що чари почали діяти. Але його надто опанувала цікавість, тож він дедалі більше прагнув довідатися, що написано на камені. І незабаром вони обоє про це довідалися. Там було сказано приблизно таке принаймні таким був його зміст, хоч поезія, коли вони читали ці рядки, була кращою.
Налякає він нас чи не налякає, сказала Поллі, але небезпеки нам не треба.
Але хіба ти не розумієш, що це хибна думка? сказав Діґорі. Ми тепер не можемо відступити назад. Бо не зможемо позбутися думки, що сталося б, якби ми подзвонили у дзвін. Я не маю наміру повернутись додому й збожеволіти, завжди думаючи про це. Не біймося!
Не будь дурним, сказала Поллі. Яка тобі різниця, що сталося б?
Я думаю, кожен, хто зайшов би так далеко, як ми, сушив би собі голову, поки не схибнувся. Тут діє магія, ти мусиш зрозуміти. Вона вже впливає на мене.
Але на мене вона не впливає, різко відказала Поллі. І я не вірю, що й на тебе вона впливає. Ти лише затуляєшся нею.
Нічого іншого я й не думав від тебе почути, сказав Діґорі. Бо ти дівчина. Дівчата не хочуть нічого знати, крім пліток і нісенітниці про людей, у чомусь зацікавлених.
Ти був дуже схожий на свого дядька, коли це сказав, промовила Поллі.
Чому ти відхиляєшся від теми? запитав Діґорі. Ми розмовляли про те, чи
Як це схоже на чоловіка! сказала Поллі голосом дорослої дівчини; але поквапно додала своїм реальним голосом: І не порівнюй мене з дорослою жінкою, бо в такому разі я вважатиму тебе мавпою.
Я й не думаю називати дитину, таку, як ти, дорослою жінкою, пихато відповів Діґорі.
О, так, я дитина, он як ти на мене дивишся? запитала Поллі, геть розлючена. Тоді можеш більше не клопотатися тим, що маєш дитину в себе під боком. Я втікаю звідси. З мене досить цього місця. І тебе також із мене досить ти бридка, зарозуміла, вперта тварюка!
Не смій! сказав Діґорі голосом ще погрозливіше, ніж він хотів.
Бо він побачив, як рука Поллі ковзнула до кишені, щоб схопити жовте кільце. Я не можу виправдати того, що він учинив далі, хіба що сказавши, що він дуже жалкував за це потім (як жалкували б і більшість інших людей). Перш ніж рука Поллі дотяглася до кишені, він схопив її за запясток, обернувшись спиною до її грудей. Потім відтрутивши її другу руку своїм другим ліктем, він нахилився вперед, схопив молоток і вдарив по золотому дзвону легким, але енергійним ударом. Потім відпустив її, й вони відсахнулись, витріщившись одне на одного й важко дихаючи. Поллі мало не заплакала, не від страху й навіть не тому, що він завдав їй болю, викрутивши їй запясток, а від шаленої люті. Проте за мить їм довелося думати про те, що примусило їх цілком забути про їхні особисті сварки.
Як тільки молоток ударив по дзвону, він видобув із нього звук, приємний звук, як і можна було сподіватися, і дуже неголосний. Але замість знову завмерти, він тривав і ставав чимраз голоснішим. Не минуло й хвилини, як він став удвічі гучніший, аніж той, з якого починався. А незабаром набрав такої гучності, що якби діти спробували заговорити (але їм було тепер не до розмов вони лише стояли із роззявленими ротами), то не почули б одне одного. Незабаром звук став таким гучним, що вони не почули б одне одного, навіть якби закричали. А звук дедалі посилювався. Причому звучав на одній ноті, безперервний ніжний звук, хоч та ніжність мала в собі щось жахливе, позаяк усе повітря в цій великій кімнаті пульсувало, й вони відчували, як камяна підлога тремтить під їхніми ногами. Потім цей звук став змішуватися з іншим звуком, невиразним і грізним шумом, який спочатку нагадував гуркіт далекого потяга, а потім тріск поваленого дерева. Їм здавалося, ніби падало щось важке. Нарешті з раптовим тріском і гуркотом, і струсом, який мало не збив їх із ніг, близько чверті даху в кінці кімнати обвалилося, великі шматки цегляних стін попадали навколо них, а стіни захиталися. Звук дзвона припинився. Хмари пилюки розвіялись. Знову запанувала тиша.
Ніколи не було зясовано, чи то падіння даху спричинила магія, чи то нестерпно високий звук від удару по дзвону був вищим, аніж могли витримати напіврозвалені стіни.
Ось так! Я сподіваюся, тепер ти задоволений, видихнула Поллі.
Принаймні тепер усе закінчилося, сказав Діґорі.
Так вони обоє й подумали. Але вони ще ніколи в житті так не помилялися.
Розділ 5
Світ-гідний-жалю
Діти дивились одне на одного через опору, над якою висів дзвін, і досі тремтіли, хоч він уже не подавав сигналу. Несподівано вони почули мякий звук із того кінця кімнати, який досі був неушкоджений. Вони обернулися зі швидкістю блискавки подивитися, що ж там відбувається. Одна з постатей у мантіях, найдальша від краю, та жінка, що здалася Діґорі надзвичайно гарною, почала підводитися зі свого стільця. Коли підвелася, діти побачили, що вона була навіть вищою, аніж їм здавалося. І відразу зрозуміли, не з її корони та мантії, а з блиску очей та вигину губ, що вона велика цариця. Вона роззирнулася по кімнаті й побачила руїни, побачила дітей, але з виразу її обличчя не можна було зрозуміти, що саме вона думає про побачене і чи вона здивована. Вона підійшла до дітей широкими й швидкими кроками.