Ніколи не було зясовано, чи то падіння даху спричинила магія, чи то нестерпно високий звук від удару по дзвону був вищим, аніж могли витримати напіврозвалені стіни.
Ось так! Я сподіваюся, тепер ти задоволений, видихнула Поллі.
Принаймні тепер усе закінчилося, сказав Діґорі.
Так вони обоє й подумали. Але вони ще ніколи в житті так не помилялися.
Розділ 5
Світ-гідний-жалю
Діти дивились одне на одного через опору, над якою висів дзвін, і досі тремтіли, хоч він уже не подавав сигналу. Несподівано вони почули мякий звук із того кінця кімнати, який досі був неушкоджений. Вони обернулися зі швидкістю блискавки подивитися, що ж там відбувається. Одна з постатей у мантіях, найдальша від краю, та жінка, що здалася Діґорі надзвичайно гарною, почала підводитися зі свого стільця. Коли підвелася, діти побачили, що вона була навіть вищою, аніж їм здавалося. І відразу зрозуміли, не з її корони та мантії, а з блиску очей та вигину губ, що вона велика цариця. Вона роззирнулася по кімнаті й побачила руїни, побачила дітей, але з виразу її обличчя не можна було зрозуміти, що саме вона думає про побачене і чи вона здивована. Вона підійшла до дітей широкими й швидкими кроками.
Хто мене розбудив? Хто зламав чари?
Мабуть, я, сказав Діґорі.
Ти! промовила цариця, поклавши руку йому на плече білу, прекрасну руку, але Діґорі відчув, що вона тверда й сильна, як сталеві лещата. Ти? Але ж ти лише дитина, звичайна дитина. Кожен побачить із першого погляду, що ти не маєш у жилах ані царської, ані шляхетної крові. Як такі, як ти, посміли ввійти до цього палацу?
Ми прийшли сюди з іншого світу, за допомогою магії, пояснила Поллі, яка подумала, що настала слушна мить, аби цариця звернула увагу на неї, а не лише на Діґорі.
Це правда? запитала цариця, досі дивлячись на Діґорі й не скинувши на Поллі бодай одним поглядом.
Так, правда, підтвердив він.
Цариця другою рукою підняла його обличчя за підборіддя, щоб краще роздивитися. Діґорі спробував відповісти на її погляд, але одразу ж мусив опустити очі. Щось у її погляді перемагало його погляд. Після того як цариця пильно роздивлялася його протягом хвилини, вона відпустила його підборіддя й сказала:
Ти не чаклун. На тобі немає знаку магії. Ти, певно, є лише слугою чаклуна. Магія когось іншого привела тебе сюди.
Це магія мого дядька Ендру, повідомив Діґорі.
У цю мить не в самій кімнаті, а звідкись ізблизька долинув спочатку шум, потім тріск, а потім і гуркіт обвалених будівель. Підлога затремтіла.
Тут дуже небезпечно, сказала цариця. Весь палац обвалюється. Якщо не виберемося звідси за кілька хвилин, ми будемо поховані під руїнами. Вона говорила так спокійно, ніби повідомляла, котра тепер година. Ходімо, сказала вона й подала руки обом дітям.
Поллі, якій цариця не подобалася, була налаштована недовірливо й не подала б їй руку, якби змогла цього уникнути. Та хоч цариця говорила дуже спокійно, її рухи були швидкими, як думка. Перш ніж Поллі зрозуміла, що саме відбувається, її рука опинилася в руці, значно більшій і сильнішій за її власну, що вона нічого не змогла вдіяти.
«Це жахлива жінка, подумала Поллі. У неї вистачить сили зламати мою руку, один раз крутнувши її. І тепер, коли вона тримає мою ліву руку, я не можу дістати жовте кільце. Якби я спробувала просунути в ліву кишеню праву руку, я не змогла б до неї добутися, бо вона запитала б мене, що я роблю. Хоч би що сталося, ми не повинні дати їй довідатися про кільця. Я сподіваюся, у Діґорі вистачить тямки тримати рот на замку. Шкода, що я не можу перекинутися з ним словом сам на сам».
Цариця повела їх із зали Образів у довгий коридор, а потім через весь лабіринт зал, і сходів, і дворів. Знову й знову вони чули, як обвалюються частини великого палацу, деякі дуже близько від них. Одного разу величезна арка обвалилася через мить по тому, як вони пройшли крізь неї. Цариця йшла швидко дітям доводилося бігти, щоб устигати за нею, але вона не виявляла страху. Діґорі подумав: «Вона хоробра й відважна. І сильна. Вона та жінка, яку можна назвати царицею! Я сподіваюся, вона розповість нам про історію цього місця».
Вона розповіла їм дещо, поки вони йшли.
Це двері до вязниць, повідомляла вона. Або: Цей прохід веде до головних кімнат, де здійснювалися тортури. Або: Тут була стара бенкетна зала, до якої мій прадід запросив сімсот вельмож на учту й звелів повбивати їх, перш вони піднесли до губів келихи. Ті вельможі плекали бунтівні думки.
Вони нарешті ввійшли до зали ще більшої та розташованої вище, ніж ті, які вони досі бачили. З її розміру та розміру великих дверей на протилежному кінці Діґорі припустив, що вони нарешті підійшли до головного входу. Він мав цілковиту слушність. Ті двері мертвого чорного кольору були чи то з ебенового чорного дерева чи то з якогось чорного металу, що не існує в нашому світі. Вони замикалися на великі засуви, більшість розташовувались надто високо, аби дотягтися до них, і надто важкі, щоб підняти їх. Він запитав себе, як вони звідси вийдуть.
Цариця відпустила руку хлопчика й підняла свою. Вона випросталася на весь зріст і завмерла нерухомо. Потім промовила якісь слова, що їх вони не зрозуміли (але звучали вони жахливо), і зробила такий рух, ніби щось пожбурила в напрямку дверей. І високі та важкі двері затремтіли протягом секунди, ніби виготовлені з шовку, а тоді обвалилися, аж поки від них не залишилося нічого, крім купи пилюки на порозі.
Оце так! присвиснув Діґорі.
Чи має твій володар чаклун, твій дядько, таку силу, яку маю я? запитала цариця, знову міцно схопивши руку Діґорі. Я довідаюся про це згодом. А поки запамятай те, що ти бачив. Ось що відбувається з речами та людьми, які стають на моєму шляху.
Набагато більше світла, аніж вони бачили в цій країні, ринуло крізь порожній дверний отвір, і коли цариця вивела їх крізь нього, вони не здивувалися, що опинилися на повітрі. Вітер, який повіяв їм в обличчя, був холодний, але ніби застояний. Вони дивилися з високої тераси на широкий краєвид перед ними.
Низько над обрієм висіло велике червоне сонце, набагато більше, аніж наше. Діґорі відразу відчув, що воно також набагато старше за наше; то було сонце наприкінці свого життя, якому давно набридло дивитися вниз на цей світ. Ліворуч від сонця й вище від нього блимала єдина зірка, велика і яскрава. То були єдині світила, видимі на темному небі. Вони утворювали невеселу групу. А на землі в усіх напрямках, куди лише могло досягти людське око, розляглося велике місто, у якому не видно було жодної живої істоти. І всі храми, башти, палаци, піраміди й мости відкидали довгі похмурі тіні у світлі бляклого сонця. Колись велика річка текла через місто, але вода в ній давно висохла, й тепер це була широка канава, наповнена сірою пилюкою.
Дивись на те, чого жодні очі більше не зможуть побачити, сказала цариця. Таким був Чарн, велике місто, столиця царя царів, чудо світу, а може, й усіх світів. Чи твій дядько править таким великим містом, як це?
Ні, сказав Діґорі.
Він хотів пояснити, що дядько Ендру не править жодним містом, але цариця не дала йому розтулити рота:
Тепер воно мовчазне. Але я стояла тут, коли повітря наповнювали звуки Чарну: тупотіння ніг, тріскотіння коліс, ляскання батогів і стогін рабів, гуркіт колісниць і жертовних барабанів, по яких били в храмах. Я стояла тут (але це було близько до кінця), коли гуркіт битви долинав із кожної вулиці й вода в річці Чарн була червона. Вона помовчала й додала: Але настала мить, коли одна жінка припинила його існування.
Яка? запитав Діґорі слабким голосом.
Але він уже вгадав відповідь.
Я, сказала цариця. Я, Ядіс, остання цариця, цариця Світу.
Двоє дітей стояли мовчки, тремтячи на холодному вітрі.
То була провина моєї сестри, сказала цариця. Вона мене довела до такого. Нехай прокляття всіх сил придавить її навічно. У будь-яку хвилину я була готова укласти мир пощадити її життя також, якби вона поступилася мені троном. Але вона не поступилася. Її гордість зруйнувала світ. Навіть після того як почалася війна, ми дали врочисту обіцянку, що жодна зі сторін не застосовуватиме магію. Та коли вона зламала свою обіцянку, що могла вчинити я? Дурепа! Ніби вона не знала, що я краще володіла магією, ніж вона. Вона навіть знала, що я володіла таємницею Світу-гідного-жалю. Невже вона сподівалася вона завжди була слабкою, що я не застосую її?
А що то була за таємниця? запитав Діґорі.
То була таємниця з таємниць, відповіла цариця Ядіс. Великі царі з нашої династії завжди знали, що існує слово, яке, коли його промовити з належними церемоніями, знищить усі живі істоти, крім тієї, яка його застосувала. Але стародавні царі були слабкими та мякосердими і звязували себе й тих, хто після них приходив, великими клятвами ніколи не намагатися навіть довідатися, що це за слово. Але я довідалася про нього в таємному місці й заплатила жахливу ціну за знання цього слова. Я не застосовувала його, доки вона не примусила мене це зробити. Я намагалася здолати її будь-якими іншими засобами. Я проливала кров своїх армій, наче воду
Тварюка! прошепотіла Поллі.
Остання велика битва, сказала цариця, шаленіла протягом трьох днів уже в самому Чарні. Протягом трьох днів я спостерігала її з цього самого місця. Я не застосовувала свою силу, аж поки впав мертвим останній із моїх солдатів, а клята жінка, моя сестра, на чолі своїх бунтівників зійшла до середин цих великих сходів, які вели з міста до тераси. Тоді я зачекала, поки вона підійде до мене так близько, що ми бачили обличчя одна одної. Вона блиснула на мене жахливими підлими очима і сказала: «Перемога!» «Так, перемога, підтвердила я. Але не твоя». І тоді я промовила Слово, що перетворює Світ на Світ-гідний-жалю. Через мить я залишилася єдиною живою істотою під сонцем.
А люди?! запитав Діґорі, хапнувши ротом повітря.
Які люди, хлопче? перепитала цариця.
Усі прості люди, сказала Поллі, які ніколи не завдавали вам ніякої шкоди. І жінки, й діти, і тварини.
Чи ти не розумієш? сказала цариця (усе ще звертаючись до Діґорі). Я була цариця. Вони були моїми людьми. Чи вони жили не для того, щоб виконувати мою волю?
Так чи як, а їм дуже не пощастило, сказав Діґорі.
Я забула, що ти лише простий хлопець. Хіба можеш ти зрозуміти інтереси Держави? Ти мусиш зрозуміти, дитино: те, що здається хибним для тебе або для простих людей, не здається хибним для такої великої цариці, як я. Вага світу лежить на наших плечах. Ми звільнені від усіх правил. Наша доля висока й самотня.
Діґорі несподівано пригадав, що дядько Ендру говорив йому ті самі слова. Але вони прозвучали більш урочисто, коли їх промовила цариця Ядіс. Можливо, тому, що дядько Ендру не був сім футів заввишки й не мав такої сліпучої вроди.