Тішачись з власної безкарності, Едмунд зробив таке, за що мало б бути соромно кожному сумлінному школяру. Покопирсавшись у кишенях, він видобув недогризок олівця та домалював левові над верхньою губою чорні вуса. Потім, помилувавшись на те, що вийшло, намалював ще й великі окуляри. Задоволений побаченим, він відступив убік і спромігся на невелику промову: «Ось воно як, старий дурню Аслане! Як воно почувати себе звичайною каменюкою? Якщо ти такий могутній, як про тебе кажуть, спробуй-но вирватися з камяного полону!» Проте, навіть зважаючи на олівцеві карлючки на носі, велетенський камяний звір видавався таким грізним, а погляд його у місячному сяйві був сповнений такої гідності і такого печалю, що Едмунд не відчув ніякої радості від свого скализубства. Він відвернувся і пішов через подвіря до будинку.
Не здолавши й половини путі, він налічив вже не одну дюжину статуй, розкиданих по всьому подвірю, наче фігури у шахах у розпал гри. Кого тут тільки не було: камяні сатири, камяні вовки, так само як і ведмеді, лиси та рисі усі, звичайно, теж камяні. Деякі, особливо граціозні, фігури чимось нагадували дівчат, та насправді то були духи дерев. Між інших виділялася міцна фігура кентавра, небачений кінь із крилами та якась довга гнучка істота, у якій Едмунд впізнав дракона. У холодному й блідому місячному сяйві всі вони стояли, наче живі, та у їхній нерухомості відчувалося щось таке зловісне, що навіть і проходити поміж них було моторошно. Саме посеред подвіря височіла кремезна наче могутній дуб чоловіча постать з лютим виразом обличчя, кошлатою бородою та з палицею у руці. То був справжній велетень, точніше його камяна подоба, і хоча Едмунд твердо знав, що той не може бути живим, цей відрізок шляху дався йому особливо важко.
У дальньому кінці подвіря Едмунд помітив неясне світло, що йшло з напівпрочинених дверей, і попрямував туди. Залишалося здолати сходи, аж ось на порозі він розгледів чималенького, а як на те навіть величенького вовка, що заступав прохід.
Нічого страшного, у котрий раз спробував підбадьорити себе Едмунд, шкоди він мені не завдасть, адже він несправжній
Та не встиг він занести ногу перешкоду переступити, як звірюга скочив на лапи, шерсть у нього на карку стала дибки, вовк роззявив велику червону пащу та прогарчав:
Завмр-р-р-ри, чужинцю! Р-р-розповідай не кр-р-риючись, якого ти р-р-роду і кр-р-рові, чого пр-р-рийшов?!
Прошу про-пробачення вельми-вельми-вельможного пана Вовка, але це ж я, Едмунд, від несподіванки і з переляку Едмунд заїкався, той самий син Адама, якого її величність цими днями милостиво зустріла у лісі; а приніс я їй звістку про те, що брат мій та сестри вже в Нарнії; тут, неподалік, у хатинці бобрів її величність воліли побачитись з ними на власні очі.
Я доповім її величності, а ти стій тут і не вор-р-рушись, якщо тобі дор-р-роге власне життя! сказав вовк і, не чекаючи на відповідь, зник у глибині замку.
Едмунду залишалося мовчки терпіти. Пальці його вже побіліли від холоднечі, а серце несамовито калатало у грудях. Та незабаром Могрім, зверхник таємної поліції її величності (а це був саме він), повернувся.
Пр-р-роходь, ур-р-рюбренець Кор-р-ролеви! сповістив він. Тобі на р-р-радість, або не зовсім на р-р-радість, або зовсім не на р-р-радість
Напучуваний таким чином, Едмунд попрямував усередину, ступаючи дуже обережно, щоб випадково не наступити страшному звірюзі на лапу.
За порогом він опинився у довгій похмурій залі з шерегами колон, між яких, так само як і на подвірї, причаїлися статуї. Одразу за порогом Едмунд помітив маленького камяного фавна з дуже сумним обличчям. «А чи це, бува, не приятель Люсі?» майнула думка. Зала освітлювалась одним-єдиним ліхтарем, за яким у напівтемряві сиділа сама Чаклунка.
От і я, ваша величносте! поспішив доповісти Едмунд, виступаючи уперед.
Як ти наважився, нахаба, прийти до мене сам? не дуже приязно зустріла його Королева; від її громоподібного голосу, що заповнив усю залу, в Едмунда аж ноги підломилися. Хіба я не веліла тобі привести з собою інших?
Не гнівайтесь, ваша величносте! Задля вас я зрадив усіх я заманив їх якомога ближче до вашого ліг палацу. Наразі вони переховуються у маленькій хатинці біля греблі вгору за течією маленькою річки у пані та пана Бобрів.
І це все, з чим ти прийшов? гримнула Чаклунка, і зла посмішка скривила її обличчя. Ця посмішка нічого доброго не провіщала.
Н-ні, н-ні, ваша величносте, затинаючись з переляку запевнив її Едмунд, і за хвилину виклав їй усе, що підслухав у Бобрів до того, як чкурнув геть.
Що?! заволала Чаклунка. Аслан?! Він тут?! Чи ти часом не брешеш? Якщо зясується, що ти збрехав
Та що ви, замахав руками Едмунд, якщо я вже доношу, то доношу тільки те, що чув на власні вуха.
Та королева його вже не слухала. Вона плеснула в долоні, і на її поклик зявився вже знайомий нам гном той самий гном, що супроводжував Чаклунку під час їхньої першої зустрічі з Едмундом у лісі.
Хутко! Закладай сани! наказала Чаклунка. Та познімай усі бубонці.
Розділ 10
Про те, як розвіялись чари
Що ж, а тепер, доки гном готує санчата, повернімося до трьох дітлахів та пана і пані Бобрів. Щойно Бобер промовив: «Не можна гаяти ані хвилини», як усі, окрім Бобрихи, хутенько понатягали на себе теплий одяг. Господиня ж заходилася викладати на стіл усілякі пакуночки, приказуючи: «Зараз, зараз, пане Бобре, тільки-но дістаньте мені отой шматок шинки і ще чай, цукор, сірники Хто-небудь, дістаньте будь-ласка кілька паляниць із коробу, що стоїть у кутку».
Що ви таке робите, пані Бобрихо?! вигукнула Сьюзан.
Як що, люба? Збираю нам торбинку з їжею у дорогу, спокійно відповіла Бобриха. Ти ж не думаєш, що ми рушимо у путь із порожніми руками?
Але ж на то немає часу! Треба поспішати! загомоніла Сьюзан, застібаючи ґудзики на шубі. Вона буде тут з хвилини на хвилину!
Отож і я кажу! вторував їй Бобер.
Та годі вам вже! зупинила їх Бобриха. Якщо ти добре розкинеш розумом, пане Бобре, то зрозумієш, що в нас є ще зо чверть години, перш ніж вона буде тут.
Що ви таке робите, пані Бобрихо?! вигукнула Сьюзан.
Як що, люба? Збираю нам торбинку з їжею у дорогу, спокійно відповіла Бобриха. Ти ж не думаєш, що ми рушимо у путь із порожніми руками?
Але ж на то немає часу! Треба поспішати! загомоніла Сьюзан, застібаючи ґудзики на шубі. Вона буде тут з хвилини на хвилину!
Отож і я кажу! вторував їй Бобер.
Та годі вам вже! зупинила їх Бобриха. Якщо ти добре розкинеш розумом, пане Бобре, то зрозумієш, що в нас є ще зо чверть години, перш ніж вона буде тут.
Та чи не варто нам відірватися від неї якнайдалі, здивувався Пітер, якщо бажаємо дістатися Камяного Столу першими?
Ви ж розумієте, пані Бобрихо, додала Сьюзан, що варто їй побачити, що нас тут немає, як вона щодуху кинеться навздогін.
О-о-о, ще й як кинеться, не стала сперечатися Бобриха. Та якщо ми однаково не зможемо її випередити, адже вона їде на санчатах, а ми йдемо пішки, то чи варто нам взагалі поспішати?
Тоді тоді, виходить, надії немає? засмутилася Сьюзан.
Тільки не треба передчасно хнюпити носа, люба, заспокоїла її Бобриха, краще подай-но мені з шухляди дюжину носовичків. Надія є завжди. Стовповим шляхом нам її не випередити, та ми можемо схоронитися та йти такими стежками, про які вона ні сном, ні духом не знає. Ось тоді, якщо нам пощастить, ми її й обійдемо.
Маєш рацію, моя дружинонько, підтримав її Бобер. А тепер нам і справді час рушати.
Не варто дарма метушитися, пане Бобре, зауважила йому Бобриха. Ось саме так чотири великі паляниці для дорослих, а пята, менша, для нашої меншенької для тебе, люба, звернулася вона до Люсі.
Будь ласка, ходімо вже! благала її Люсі.
Що ж, я вже й так майже готова, нарешті відповіла Бобриха, натягаючи (не без допомоги Бобра) на лапки зимові чобітки. Гадаю, швацька машинка занадто важка, аби її тягти з собою.
О, так воно і є, погодився Бобер. Її ж підняти неможливо. Ти ж не сподіваєшся часом викроїти дорогою хвилинку, аби нею скористатися?
Не можу й думати, що Чаклунка навіть торкнеться її, скрушно зітхнула Бобриха, чи, чого доброго, зламає, а то й поцупить.
Будь ласка, будь ласочка, покваптеся! в один голос заблагали троє дітей, і нарешті всі вийшли надвір, Бобер замкнув двері («Це її трохи затримає!» пояснив він), і з торбинками за плечима вони вирушили у путь.
Снігопад припинився, і на небо вийшов ясний місяць. Вони просувалися вервечкою: спочатку Бобер, потім Люсі, за нею Пітер, Сьюзан, і останньою йшла Бобриха. Бобер повів їх греблею на правий берег річки, а потім звивистою горбкуватою стежкою схилом різко вниз, до берега, поміж дерев. Так вони і йшли берегом, а над ними з обох боків височіли круті схили долини, залиті місячним сяйвом.
Йти треба низиною, пояснив Бобер, бо їй доведеться обрати верхній шлях саньми тут не проїдеш.
Перед їхніми поглядами розлігся напрочуд красивий краєвид, милуватися ним було б приємно, сидячи у затишному кріслі та споглядаючи його у себе з вікна. Та Люсі, навіть у її тому становищі, не могла не помічати такої краси. Вони йшли і йшли вперед, торбинка в неї за плечима з кожною хвилиною ставала все важчою і важчою, і Люсі забула навіть і думати про навколишні красоти, зайнята думками про те, чи дістане їй сил витримати ще хоч трішки. Вона вже не заглядалася на сліпучо-яскраву кригу замерзлої річки з її льодяними водограями, або на притрушені снігом дерева, або на величний місяць, так само білосніжний, як і краєвид навкруги, оточений безліччю зірок. Ні, все це тепер не бентежило її серця, і вона лише не зводила очей з коротеньких ніжок Бобра, що туп-туп-туп невпинно крокували по снігу перед нею. Згодом місяць затягнуло хмарами, і знов пішов сніг. Втомлена Люсі дрімала на ходу, коли раптом Бобер різко повернув праворуч і почав видиратися вгору крізь непролазні кущі. Люсі остаточно прокинулась саме вчасно, щоб помітити, як Бобер зникає у майже непомітній печерці, так добре прихованій за густими кущами, що помітити її неможливо, якщо не стояти просто над нею. Доки вона приходила до тями, Бобер уже заліз до печерки лише хвіст його стирчав над поверхнею.
Люсі швиденько присіла і полізла слідом за ним. Позаду вона чула сопіння, пихкання та буркотіння і за мить усі інші також залізли всередину.
Де це ми?
У темряві голос Пітера лунав втомлено, немов надламаний. (Мені, звичайно, не треба вам пояснювати, який це надламаний голос.)
Люсі швиденько присіла і полізла слідом за ним. Позаду вона чула сопіння, пихкання та буркотіння і за мить усі інші також залізли всередину.
Де це ми?
У темряві голос Пітера лунав втомлено, немов надламаний. (Мені, звичайно, не треба вам пояснювати, який це надламаний голос.)