Це старовинна схованка для бобрів. Тут можна пересидіти лиху годину, пояснив Бобер. Про неї мало хто знає. Можливо, тіснувато, але всім нам не завадить поспати кілька годин.
Коли б ви так не метушилися, я би взяла з собою подушки, докірливо промовила Бобриха.
Умостившись, Люсі подумала, що печерка ця зовсім не така вже затишна, як оселя пана Тумнуса нірка в землі та й годі, але вона була сухою та теплою. І дуже маленькою для того, щоб усі змогли влаштуватися на ніч, доводилося тісно притулятися одне до одного. Та після довгого шляху їм було тепло та спокійно разом. Якби ж тільки підлога була хоч трохи рівнішою! У темряві Бобриха пустила по колу пляшечку, з якої всі сьорбнули щось таке, від чого хтось закашляв, хтось зачхав, комусь наче горло обпекло, зате всередині одразу ж потеплішало, і всіх негайно огорнув солодкий сон.
Здавалося, не пройшло і хвилини (хоча насправді промайнуло декілька годин), коли Люсі прокинулася від холоду, не спроможна навіть поворухнути затерплими руками-ногами та мріючи про гарячу ванну. У напівсні вона відчула, як її щоку лоскотять чиїсь довгі вуса, і помітила світло, що струменіло крізь вхід у печеру. Тоді вона й продерла очі. Заворушилися й інші. Звідкись почулося веселе дзеленчання, і за мить всі сиділи, роззявивши роти і витріщаючись, дослуховуючи до звуку, що ввижався їм увесь той довгий шлях минулої ночі.
Бобер, не зволікаючи, кинувся геть з печери. Ви, можливо, вирішите, як спочатку вирішила Люсі, що то було вкрай нерозумно з його боку, тоді як насправді розумнішого вчинку годі було й сподіватися. Хто-хто, а Бобер добре знав, як непомітно прослизнути поміж заростями ожини, і він перш за все мав дізнатися, яким шляхом прямує Чаклунка. Інші, причаївшись, немов миші, залишилися чекати на нього у печері. Хвилин за пять всі до смерті перелякалися десь зовсім близько почулися голоси. «Ой! ледь стримала зойк Люсі. Його помітили! І спіймали!».
До чого ж всі здивувалися, коли за хвилину просто в них над головами почувся голос Бобра.
Усе добре! прогукав він їм. Виходьте, пані Бобрихо! Виходьте, сини та доньки Адама! Усе гаразд! Не Вона то була!
Звичайно, так ніхто не говорить, але саме так зазвичай висловлювалися бобри, коли їх щось дуже хвилювало; і коли я кажу «зазвичай», я, звісно, маю на увазі бобрів у Нарнії, бо по наш бік чарівних дверей бобри переважно мовчать.
Отож, на поклик нашого Бобра, кліпаючи очима від сліпучого денного світла, розкудлані, заспані та перемазані землею, Бобриха з дітьми вилізли на поверхню.
Ходіть-но сюди! гукнув їм Бобер, який у захваті мало не пританцьовував. Ходіть скоріше! Лише погляньте! Оце так удар для Чаклунки! Здається, чари її вже розсіюються
Що ви таке говорите, пане Бобре? відхекуючись, поцікавився Пітер, коли всі нарешті спромоглися видертися на кручу.
Хіба не казав я вам, що вона зробила так, щоб у Нарнії завжди стояла зима, але Різдво оминало нас? Що ж, тільки погляньте туди! відповів Бобер.
І вони поглянули.
На дорозі стояли запряжені оленями сани з розшитою бубонцями упряжжю, й олені, на відміну від чаклунських, були не білі, а брунатні, і, до того ж, набагато більші. А їздового того й взагалі годі було не впізнати. Високий, кремезний, вдягнений у яскраво-червоний, червоніший навіть за ягоди падуба, кожух з підбитим хутром капюшоном, з довгою бородою, яка білими пасмами вируючого водоспаду спускалася йому на груди, він був знайомий усім з дитинства, хоча зустріти його (та багатьох інших) можна було тільки в Нарнії. Але й по наш бік чарівних дверей усі змалечку звикли бачити його зображення на вітальних листівках, а також підслуховувати розмови дорослих про нього усе це, зазвичай, відбувалося просто напередодні Різдва. Та одна річ знати про когось, а зовсім інша побачити на власні очі. На різдвяних листівках Дід Мороз зазвичай був веселий та потішний. Проте наяву, коли діти добре розгледіли його, він виявився зовсім іншим таким великим та святковим, та справжнім-справжнісіньким, що у всіх навіть дух забило від радощів.
Дійшов нарешті! прогримів Дід Мороз. Довгенько ж вона змусила мене чекати. Либонь, і Аслан сюди прямує, коли чари її послабшали.
Люсі відчула, як по спині побігли мурашки, та не від холоду чи жаху, а від невимовної радості, чого, правду кажучи, давненько з нею не траплялося.
А тепер, мовив він далі, як щодо святкових подаруночків? Вам, пані Бобрихо, швейна машинка, новіша та зручніша. А щоб вам із нею не тягатися, я її залишу у вас вдома, коли поряд проїжджатиму.
Якщо вам не важко, пане добродію, уклонившись, відповіла Бобриха. Та він замкнутий на замок.
Замки та засуви мені не перешкода, усміхнувся Дід Мороз. А щодо вас, пане Бобре, то, коли ви повернетеся додому, греблю вашу буде вже закінчено, усі діри залатано та опуст припасовано.
«Пан» Бобер у захваті навіть рота розтулив, але вимовити хоч щось так і не спромігся.
Пітере, Адамів син, звернувся до хлопця Дід Мороз.
Я, по-воєнному відрапортував Пітер.
Для тебе теж є подарунки, була відповідь, та це не дитячі іграшки, а знаряддя для справжнього чоловіка. Наспів уже той час, коли вони стануть тобі у пригоді. Носи їх із гідністю!
Із цими словами він простягнув Пітеру щит та меч. На сріблястому тлі щита було зображено лева на задніх лапах. Лев був яскраво-червоного кольору кольору стиглої полуниці. Ефес у меча був золочений, а сам меч було вкладено в піхви на шкіряній перевязі. І меч, і піхви, і перевязь були немов заздалегідь підігнані під Пітера і прийшлися йому якраз впору. Приймаючи дарунки, Пітер був мовчазний та серйозний він добре розумів важливість того, що відбувалося.
Сьюзан, донько Єви, промовив Дід Мороз. А ось і твої дарунки. Із цими словами він передав їй лук, сагайдак, повний стріл, та невеличкий ріжок із слонячої кістки. Лук той знадобиться тобі у скрутний час, але не до бою тобі з ним ставати. Він не знає промаху. А варто прикласти ріжок до вуст та подути в нього буде тобі підмога, де б ти не була.
Нарешті він вимовив: «Люсі, донько Єви», і Люсі виступила вперед. Їй він подарував маленьку, на перший погляд, скляну пляшечку (хоча дехто потім казав, що її зроблено з цільного діаманту) та короткий кинджал.
У цій пляшечці, пояснив він, цілюще зілля з нектару вогняних квітів, що зростають на сонці у сонячних горах. І коли тебе або когось із друзів твоїх буде поранено кількох крапель цього зілля достатньо, аби зцілитися. Ну, а кинджал, звісно, потрібен тобі тільки для захисту, бо негоже жінкам брати участь у бою.
Але чому? знітилась Люсі. Хоч мені і не дано знати напевне, але мені здається, що духу в мене не забракне.
Річ не в тому, похитав головою Дід Мороз. Не жіноча то справа у бою правду захищати. А тепер, він несподівано втратив свій поважний вигляд, у мене є щось для вас усіх!
Звідкілясь, певно, з великого мішка за плечима, хоч ніхто того не помітив, він витяг велику тацю з пятьма чашками й тарілочками, горщик із кусковим цукром, глечик із відбірними вершками і великий-превеликий чайник, щойно просто з жару, вигукнув: «Щасливого Різдва! Хай живе справжній король!», клацнув батогом, і не встигли всі й оком змигнути, як і він, і олені вже зникли, немов їх і не було.
Пітер саме витяг меча з піхов і показував його Бобру, коли втрутилась пані Бобриха:
Ось, ось! Отак всі й базікатимуть, доки чай не охолоне! От вже ці чоловіки! Беріть тацю та несіть її вниз, там всі ми добре поснідаємо! Добре, що я не забула прихопити із собою хлібного ножа.
Кручею вони повернулися до печерки, де Бобриха нарізала канапок із шинкою, Бобер розлив по чашках чай, і усі разом заходилися снідати. Та щойно зі сніданком було покінчено, як Бобер зіпявся на ноги і сказав: «Час рушати!»
Розділ 11
Аслан наближається
Між тим, для Едмунда настали не те щоб лихі, але дуже скрутні часи. Доки гном відлучився лагодити сани, Едмунд, який був дещо розчарований тим прийомом, влаштованим йому в королівському палаці, як то кажуть, губа в нього не з лопуцька, сподіваючись, що Королева схаменеться і благоволитиме до нього, як то було під час їх останньої зустрічі. Та вона чомусь не поспішала. Коли ж її мовчання стало нестерпним, Едмунд зібрався з духом і сам нагадав про себе.
Дозвольте, ваша величносте, а як там щодо винагороди, солодкої винагороди? Ви ж самі казали
Цить, недоумкуватий! тільки й відмахнулася Королева, але потім, здається, змінила гнів на ласку і пробуркотіла собі під ніс: Не вистачало ще, щоб цей зануда з голоду зомлів у дорозі Вона знову плеснула в долоні. Зявився ще один гном. Принеси людському маляті їжі та питва, повеліла вона.
Гном не забарився, повернувшись із залізним кухлем, у якому плескалася проста вода, та залізною мискою, на якій самотував окрайчик засохлого хлібця. Усе це він жбурнув на підлогу Едмундові під ноги та хрюкнув на додачу найогиднішим чином.
Мармелад для колишнього принца, ги-ги-ги!
Забери це геть з-перед моїх очей! насупився Едмунд. Навіщо мені ваша черства скоринка?!
Та Чаклунка кинула на нього красномовний погляд. Нічого доброго цей погляд не провіщав, тож Едмунд вибачився і мовчки заходився смоктати нещасну скоринку, бо розгризти її з огляду на таку її черствість міг хіба що дуже голодний вовк.
Звикай задовольнятися тим, що є, бо невідомо, коли ще перепаде тобі бодай сухарик, усміхнулася Королева.
Едмунд мало не вдавився окрайцем, коли перший гном повернувся і доповів, що сани готові. Чаклунка підвелася і, наказавши Едмундові йти слідом, вийшла з тронної зали. На дворі знов неабияк сніжило, та Королеву, здавалося, це аж ніяк не бентежило, так само, як не хвилювало і легке, не за погодою, плаття Едмунда. Вона тільки кивнула йому на сани, але перш ніж вирушити у путь, покликала вірного Могріма. Той похапцем прибіг до неї, крутячи хвостом, наче дворовий пес.
Візьми з собою найспритнішого і найлютішого зі своїх вовків та риссю до бобрової хатинки! Усіх схопити, загризти, пошматувати, щоб і сліду не лишилося! Якщо вони вже втекли, мерщій до Камяного Столу, але так, щоб жодна жива душа не прознала. Там зачаїтися і чекати на мене. Мені ж доведеться подолати довгу путь на захід, перш ніж я знайду переправу через річку. Може трапитися і таке, що ти наздоженеш втікачів першим, що ж, як вчинити з ними ти знаєш.
Слухаю та кор-р-рюся, Кор-р-ро-лево! прогарчав вовк і зник у білій імлі. Здалеку донеслося лише відлуння його ходи, важкої, як у коня. Потім пролунав вовчий вий, до якого приєднався інший то на допомогу Могріму поспішав іще один вовк.