Ще вдосвіта загін опинився у долині, відкритій усім вітрам: тут береги розступалися, даючи простір річковим водам текти вільно і широко; течія тут сповільнювалась, а дна можна було дістатися, де б не ступила нога. Це і було місце, відоме як брід Гарони. Тут Аслан і наказав ставати на ночівлю, та проти виступив Пітер, який дорогою вже, мабуть, перейнявся воєнною наукою.
Ще вдосвіта загін опинився у долині, відкритій усім вітрам: тут береги розступалися, даючи простір річковим водам текти вільно і широко; течія тут сповільнювалась, а дна можна було дістатися, де б не ступила нога. Це і було місце, відоме як брід Гарони. Тут Аслан і наказав ставати на ночівлю, та проти виступив Пітер, який дорогою вже, мабуть, перейнявся воєнною наукою.
А чи не краще було б розбити табір на тому боці, бо що, як Чаклунка схоче захопити нас зненацька глухою нічною порою?! Або вигадає щось і того гірше.
Аслан (який, здавалося б, поринув у якісь свої, відомі лише йому, думки) лише гривою струсонув.
Про що ти?
Пітер повторив слово у слово.
Та ні, у відповідь мовив Аслан, нібито навіть байдуже, вночі, принаймні сьогодні, вона не нападатиме! Та, тяжко зітхнувши, додав: Однаково, дуже добре, що ти про безпеку подбав саме так і повинен мислити той, імя якому воїн. Та ніч прийдешня, ти вже повір мені, тривог не подарує
На тому всі почали лаштуватися на ніч.
Надходив вечір. А з ним Асланів настрій перекинувся на інших. Пітеру було ніяково від самої думки про те, що вести військо в бій доведеться йому самому: звістка про те, що, може статися, Аслана не буде поруч з ним у скрутну годину, хоробрості йому не додавала. Ось і вечеря промайнула у мовчанці. Усі відчували, як відрізняється цей вечір від минулого чи навіть від сьогоднішнього ранку. Було таке відчуття, начебто щасливі часи, тільки-но розпочавшись, добігли кінця.
Передчуття чогось поганого, що мало трапитись, не полишало й Сьюзан. У своєму ліжку, вона крутилася, та заснути ніяк не могла. Хтось давно вже солодко сопів уві сні, а вона все «лічила і лічила ягнят», коли раптом почула, як поруч у темряві глибоко зітхнула Люсі.
Не спиться? пошепки спитала Сьюзан.
Ні, відповідала Люсі. Я і сама гадала, чи ти спиш, чи то ні. Послухай, Сьюзан
Що?
Щось мені тоскно, знаєш, як буває, коли над головою збираються грозові хмари
Правда?! У мене таке саме відчуття.
І якось це повязане з Асланом, вела далі Люсі. Чи щось жахливе трапиться із ним, чи сам він скоїть щось жахливе.
Увесь цей час він сам не свій. І це було помітно чим далі ближче до ночі, погодилася Сьюзан. Послухай, Люсі, а що він там казав про неминучий бій? Який рішучий бій без нього? А чи не вирішив він часом піти від нас і всіх покинути напризволяще?
А де він тепер? Досі в шатрі?
Та ні, не схоже. Ходімо-но, подивимось навкруги
Гайда, одразу ж підхопилась Сьюзан, все краще, ніж лежати у ліжку та витріщати очі у темряву.
Тихесенько, навпомацки серед сплячих, сестри крадькома вислизнули із шатра. Ясний місяць осявав долину, навкруги стояла така тиша, що було чутно, як по камінцях жебонить вода у річці. Раптом Сьюзан схопила Люсі за руку: «Дивись!». Попереду, біля дальнього кордону табору, майже на узліссі вони побачили знайому світлу тінь. Ще мить і вона розчинилася в лісі. Сестри перезирнулись та мовчки кинулися слідом. Крадучись, вони видерлися вгору по схилу, залишаючи позаду і дрімотний табір, і безсонну річку. Вже нагорі, повернувши праворуч, вони упізнали той шлях, яким ішли сюди від пагорбу камяної скрижалі. А лев ішов усе далі й далі, то являючи себе їхнім поглядам, то зникаючи у безпросвітній пітьмі лісових тіней. Вони потайки йшли слідом за ним, замочивши ноги у рясній росі лісових трав. Але ж яким несхожим на Аслана здавався їм той Лев, за яким вони слідкували: хвіст опущений, голова похилена, ноги насилу волочаться ніби полишила його уся колишня міць. Ось так вервечкою вони дісталися просторої лісової галявини, де все було як на долоні: ані куща, ані дерева, що б відкидало тінь, коли Аслан раптом зупинився й озирнувся. Тікати смішно й безглуздо. Сховатися але куди? Нічого не поробиш дівчата підійшли ближче. Коли вони наблизились, Аслан зітхнув:
Ох, діти-діти! Навіщо ви йдете за мною?
Якось не спалося, хотіла була виправдовуватись Люсі, та одразу ж збагнула, що слова тут зайві нащо слова, коли Асланові відомі думки.
Будь ласка, а можна ми підемо з тобою, куди ти туди й ми? спитала Сьюзан.
Аслан замислися, а потім зважився:
Я був би тільки радий, коли б зі мною поруч були б сьогодні самі лише друзі. Гаразд, ви можете піти, та обіцяйте, що без сперечань зупинитесь, як тільки я скажу, а далі ані кроку.
Дякуємо! Ми зробимо, як скажеш ти, в один голос пообіцяли дівчатка.
Дякуємо! Ми зробимо, як скажеш ти, в один голос пообіцяли дівчатка.
І вони пішли разом: Лев посередині, а сестри, вже не ховаючись, з боків. Вони пішли, та до чого ж повільно! Лев ледве пересував ноги, і його велична грива мало не торкалась землі. І раптом він спіткнувся, як то буває з тими, кого здолала хвороба, і дівчатам почувся тихий стогін.
Аслане, любий Аслане! не витримала Люсі. Скажи нам, що трапилось? Коли розповіси, може, полегшає.
Чи ти, часом, не захворів? спитала Сьюзан.
Ні, одказав Аслан. Мені самотньо, і то журба мене з ніг валить. Покладіть свої долоні мені на гриву. Я відчуватиму ваш дотик і знатиму, що ви зі мною.
Так дівчата і зробили. Без дозволу вони б нізащо не наважилися на таке, хоча й мріяли про це відтоді, як вперше зустрілися з ним. Вони занурили свої змерзлі долоні у теплу гриву та погладили його. І так вони пройшли майже весь зворотний шлях до пагорба з Камяним Столом. З цього боку дерева підступали найближче до верхівки пагорба, та коли вони опинилися біля останнього великого дерева, навколо якого стіною розрісся терен, Аслан зупинився.
Ох, діти-діти Ось і прийшов час розставання. А далі що б не трапилось зачаїться, і ані писку, ані шурхоту. Тож бувайте!
Дівчатка гірко розридалися, хоча й самі не знали чому. Вони пригорнулися до лева, не бажаючи відпускати його: цілували його ніс і гриву, і великі сумні очі. А потім він повернувся та пішов на гору, а вони причаїлися у заростях терену і лише дивилися йому вслід. І ось що постало перед їх очима.
На пагорбі коло Скрижального Столу зібралася чималенька юрба. І хоча місячного сяйва було більш ніж достатньо, багато хто тримав ще й смолоскипи, що відкидали зловісні багряні відблиски та смерділи важким чорним чадом. Подібної юрби в одному місці дівчата ще не стрічали. А були тут: огри зі страхітливими іклами, перевертні у вовчій шкірі, бикоголові здоровані, духи недобрих дерев, отруйних дурманів та інші неймовірно потворні страховиська, яких я навіть описувати не беруся, інакше дорослі взагалі заборонять вам, мої маленькі читачі, брати до рук цю книжку. А були тут усі. Деяких навіть уявити важко: відьми та вампіри, упирі та вурдалаки, нічні жахіття та лихоманки, не кажучи вже про злиднів, почвар та іншу нежить словом, усі, хто відгукнувся на заклик Чаклунки і кого вовк зібрав під її знамена. Посередині, біля самого Столу, блідою поганкою височіла сама Чаклунка. Кола ота юрба побачила, що до них наближається Лев, з усіх боків здійнявся вий та лай, ґвалт та гомін, виск та вереск. І навіть сама Чаклунка і та! з переляку заклякла на місці, та, швидко опанувавши себе, зайшлася показним реготом.
Погляньте-но на цього дурня, що з усіх дурнів найдурніший! викликнула вона, перекриваючи навколишній гармидер. Він сам прийшов до нас! Вяжіть його скоріш!
Люсі та Сьюзан у своїх тернових кущах затамували дух, очікуючи почути грізний рик у відповідь та побачити, як Аслан накинеться на ворогів. Та нічого такого не сталося. Чотири відьми з удаваними усмішками, аби всі побачили, які вони хоробрі (але напоготові будь-якої миті чкурнути куди подалі), потроху підбиралися ближче.
Я наказала вязати його! гримнула Чаклунка. Тієї ж миті відьми накинулися на Аслана, повискуючи та улюлюкаючи від захвату: вони ж бо й самі вже зрозуміли, що опору можна не остерігатися. Те ж зрозуміли й інші, чи то гобліни, чи то гноми, а також якісь мавпоподібні істоти, які кинулися на допомогу відьмам. Гуртом вони закинули Лева на спину та звязали йому всі чотири лапи. При цьому вони волали та верещали так, ніби спромоглися на велику звитягу, хоча якщо б Лев схотів, одного удару могутньої лапи вистачило б на них усіх. Та він не зронив ані стогону, навіть коли туго-натуго стягнуті вузли та петлі упялися в його тіло. А ті вже поволокли його до Столу.
Стійте! раптом наказала Чаклунка. Десь чула я таке, нібито перед стратою приреченого годиться чи то обстригти, чи то обскубти.
Серед прибічників Чаклунки прокотився зловтішний сміх. Казна-звідки узявся клишоногий огр з величезними ножицями, який присів навпочіпки біля Аслана, та клац-клац-клац заклацали ножиці, і хвилі золотавого волосся хлинули на землю. Та от огр завершив свою роботу, і діти, навіть із своєї віддаленої схованки, помітили, що Асланова голова зробилася меншою та беззахиснішою. Не оминули це увагою і вороги.
Погляньте-но, та він всього лише великий кіт! вигукнув хтось із темряви.
Невже він наводив на нас жах? вторував тому інший голос із пітьми.
Вони знущалися з нього, примовляючи:
Киць-киць-киць, де твоя славетна міць?!
Чи спіймало кошеня мишенятко цього дня? Мабуть, облизня спіймало, а того йому замало!
Нашій киці спозаранку не побачити сніданку! Молочка їй треба дати наостанок похлебтати!
Та як вони сміють?! прошепотіла Люсі, розмазуючи сльози по щоках. Одне слово нелюді!
Тепер, коли минуло перше потрясіння, Люсі вирішила, що Аслан, позбавлений обрамлення золотавого волосся, має вигляд навіть більш мужній та прекрасний, ніж до того. Вочевидь, угледіла щось таке й Чаклунка.
Нумо, накиньте на нього намордник! ні сіло ні впало наказала вона. Навіть тепер, коли вся нежить накинулась на лева виконувати наказ, варто було Аслану лише раз клацнути зубами, і двоє-троє залишилися б без лап. Та він і пазуром не поворухнув, що розлютило лісове скопище ще гірше. Тепер вже уся нежить, навіть ті, хто спершу боягузив, набралися хоробрості й зібралися навколо потішитись досхочу: хто намагався буцнути його ногою, хтось вдарити щосили, хтось хоча б ущипнути, а хтось плюнути та осипати прокляттями.