На якусь мить він застиг на місці, очі його сяяли, лапи двигтіли від снаги, хвіст хльостав по боках. Раптом він здійнявся у повітря та майнув над їхніми головами на той бік Столу. Заливаючись сміхом, хоч сама не знаючи чому, Люсі перелізла через Стіл, аби спіймати його. Лев знову стрибнув. І почалася гра в довгу лозу. Дівчата гасали за левом по всьому пагорбу: то взад-вперед, а то по колу, то безнадійно відстаючи, то майже хапаючи його за хвіст. А лев то прошмигував поміж них, то зненацька зупинявся, вимушуючи їх проскочити позв нього, то підкидав їх у повітря, то знову ловив у свої обійми. І врешті-решт все завершилося купою малою, де вже не можна було розібрати, де руки, де ноги, де голова, а де хвіст. Ніде не знайти таких веселощів, як у Нарнії (де немає місця для яких-небудь місіс Макріді). Єдине, чого Люсі так і не вирішила для себе, так це що саме то була за гра: чи то вовтузіння з кошеням, чи то біг навипередки з грозою. Набігавшись досхочу, усі разом впали на морошок перевести дух. Однак, на диво, ані втоми, ані голоду чи спраги як і не було.
Ну, що ж, мовив Аслан, як тільки всі відсапалися, побешкетували та й годі. Прийшла пора мені подати голос. Тож краще затуліть-но вуха!
Дівчатка так і зробили. Аслан підвівся на ноги та роззявив пащу. Це здалося до того лячним, що дівчата поквапилися відвернутися. Наступної миті вони побачили от що: дерева попереду полягали, мов та трава на луці від подиху вітру перед дощем. А лев, немов нічого й не сталося, мовив:
Нас кличе дальня путь! Доведеться вам їхати верхи.
Він схилився, і дівчатка видерлися йому на спину: Сьюзан вмостилася першою і обома руками вчепилася в гриву, а Люсі влаштувалася у Сьюзан за спиною, міцно тримаючись за сестру. Вона зробила це вчасно, бо наступної миті їх наче підхопила велика хвиля, підняла та понесла косогором униз швидше за найспритнішого скакуна у лісову хащу.
Ця скачка верхи на Аслані виявилась, мабуть, найнезабутнішою пригодою, що трапилася з дівчатами в Нарнії. Та й що тут казати: чи доводилося вам коли-небудь мчати галопом на коні? А тепер уявіть собі замість тупоту копит та рипіння старої збруї безшумну ходу великих котячих лап, а замість вороної, гнідої, буланої чи сірої у яблуках масті масть золотаву; та не забудьте ще про золотаву гриву, що плескається, як та ковила, за вітром. До цього додайте швидкість, з якою ви хіба що не вдвічі зуміли б випередити найбаскішого з усіх скакунів, та на відміну від коня, з яким ще треба вміти впоратись, тому, хто їде на Аслані, не треба навіть слідкувати за дорогою. До того ж лев не знав утоми, він не потребував ані поводів, ані стремен, не виказував норов, а летів і летів уперед, дорогою оминаючи дерева, перестрибуючи кущі та струмочки, ручаї переходячи бродом, а річку долаючи вплав. Для повного враження візьміть до уваги, що шлях ваш пролягає не прокладеними стежками для прогулянок у парку, не сільським трактом і не полем, а весною. А що таке є в Нарнії весна? А це означає, що ви мчите повз величні буки, сонячними галявинами поміж дубових гаїв, серед укритих білим цвітінням диких вишень, повз рокітливі водоспади, моховиті скелі та печери, наповнені таємничим гулким відлунням; уверх кручами, що відкриті усім вітрам, де може вистояти лише ялівець, вересовими відрогами гір, запаморочливими перевалами, та знову униз, униз, униз, дикими полонинами та долинами з морем розливним блакитних квіточок.
Ось так, незадовго до полудня, вони опинилися на гребні скелястої гори, з якої десь далеко внизу виднівся замок. Звідси він ввижався якимось несправжнім, начебто іграшковим, з гостроверхими маківками башт та зубчиками по стінах. Та не встигли дівчата помилуватися краєвидом, як лев помчав униз з усієї можливої сприті. Тож не встигли вони мовити ані «ох», ані «ах», ані «що за чудовий замок», як той виріс перед очима в усій своїй красі. Тепер назвати його іграшковим язик не повертався. Він похмуро височів над головою і, здавалося, змірював їх примруженим поглядом бійниць. Схоже, на них тут не чекали. Ніхто не визирнув із сторожової вежі, та й ворота були на запорі. Та лева це не зупинило: не збавляючи ходи, він вже летів до воріт, немов гарматне ядро.
Оце і є чаклунчин дім! вигукнув він на бігу. Тримайтеся щосили!
Що ж, він попередив їх недарма: світ мало не перекинувся догори дриґом; усі нутрощі спочатку піднялися, а потім раптово спали вниз, перед очима промайнула кріпосна стіна, і мало не сторч головою обидві сестри скотилися з Асланової спини, вже по цей бік стіни. Пихкаючи та відсапуючись, дівчата озирнулися навкруги: перед ними лежало широке забруковане подвіря, на якому, куди не кинь оком, не було ані душі самі лише статуї.
Розділ 16
Про камяні статуї та про те, що з ними трапилось
Яке незвичне місце! вигукнула Люсі. Усі ці камяні тварини та статуї-люди немов потрапив до музею.
Ш-ш-ш Тихіше! прошепотіла Сьюзан. Подивися лише, що робить Аслан.
Аслан і справді повівся якось дивно: одним стрибком наблизившись до камяного лева, він дмухнув на нього. Потім без зайвих зволікань обернувся, немов дзиґа як кошеня, що женеться за власним хвостом та дмухнув на камяного гнома, що (як ви памятаєте) стояв спиною за декілька кроків від лева. Потім Аслан відскочив до високої статуї дріади, що нависала над гномом, немов намагаючись захистити його, за нею прийшла черга камяного кроля, а слідом за тим поспішив до двох кентаврів. Несподівано Люсі зойкнула:
Лев, Сьюзан, лев! Поглянь-но на лева!
Сподіваюся, вам доводилося колись розводити вогонь у каміні та спостерігати за тим, як до зімятої газети підносять сірника. Спочатку здається, начебто нічого і не відбувається; аж раптом помічаєте, як газетою вгору повзе стрічка полумя ось дещо подібне відбувалося і тепер. Аслан дмухнув на лева, і деякий час нічого не відбувалося, аж раптом по карку в нього зазміїлось полумя, особливо помітне на мармуровій спині лева; і ось вже вогонь охопив гриву, за нею широку морду звіра; як полумя, що, прокидаючись, повзе клаптиком паперу спочатку з нехіттю, а потім, немов отямившись, огортає його увесь так і наш лев: ось він струснув гривою, та камяні лапи не дають йому зірватися з місця; та за мить вже камяні зборки оповилися вогнем і на боках вже переливається золотим шерсть. Тут лев роззявив червону пащу, велику та живу, та протяжно позіхнув. Щойно ожили його задні лапи, як він здійняв одну та зайнявся чухатися. А вгледівши Аслана, кинувся до нього, підстрибуючи та скиглячи від захоплення, та заходився грайливо плигати навкруги, намагаючись лизнути Асланову морду.
Доки сестри не зводили очей з лева, навколо відбувалося таке, що незабаром їм стало не до нього. Повсюди навкруги оживали статуї. Подвіря замку вже не скидалося на музей; тепер воно скоріш нагадувало звіринець. Пробуджені створіння, пританцьовуючи, бігли за Асланом, аж доки його постать поглинув натовп. Мертве, немов музей, тьмяне сіре подвіря засвітилося розмаїттям яскравих кольорів: глянцево-каштановим вилискували боки кентаврів, синяво-чорним роги єдинорогів, райдужним різнобарвям горіло яскраве оперення птахів, червонувато-брунатним виблискувало хутро лисів, собак та сатирів; гноми могли похвалитися жовтими панчохами та червоними капюшонами; дівчата-берези сяяли сріблом, а дівчини-буки свіжим світло-зеленим, таким світлим, що він був майже жовтим. А замість мертвої тиші навкруги звідусіль доносилося ревіння, рявкання, гавкання, вереск, вуркотіння, іржання, тупіт безлічі ніг та копит, крики, пісні та дзвінкий сміх.
Ой-ой! несподівано вирвалось у Сьюзан. Глянь туди! Не знаю, чи це безпечно?
Люсі перевела погляд туди, де Аслан щойно вдихнув життя у ступні камяного велетня.
Усе гаразд! радісно вищирився Аслан. Не бійтесь не впаде! У велетнів коли усе гаразд з ногами, то й з головою порядок.
Не те щоб я хвилювалася за велетня, прошепотіла Сьюзан Люсі. Та навіть коли б Аслан почув її шепіт, робити щось було вже запізно. Полумя вже охопило ноги велетня та здіймалося все вище. Він вже поворушив ногами, а за мить підняв палицю з могутніх пліч, протер очі та вимовив:
Нічого собі! Довгенько же я спочивав! він роззирнувся навколо. Стривайте-но, десь тут під ногами вешталася Чаклунка. Чи не наверталася вона, часом, кому на очі?
Усі водночас заходилися розповідати йому, що з ним трапилося, тоді він приклав долоню до вух, і всім довелося повторювати сказане, а коли він нарешті все зрозумів, то вклонився Асланові так низько, що мало не зачепив головою скирту сіна; з його не зовсім симпатичного обличчя не сходила широка усмішка, а він раз за разом шанобливо торкався країв свого капелюха. (Нині в Англії велетня удень з каганцем не відшукаєш, а доброзичливого та усміхненого і зовсім не знайти, тож на нашого велетня варто було подивитися.)
А тепер час оглянути палац, наказав Аслан. Усі, хто живий, скоріш до палацу, обшукайте всі закуточки, закамарки та закапелки, усі сходи та хижки, та не забудьте про покої королівські ніколи не знаєш, де знемагають німі камяні вязні.
Усі похапцем кинулись усередину, і незабаром похмурі переходи та таємні ходи замку загомоніли безліччю голосів, що луною розкотилися подвірям, вилітаючи з розчинених вікон: «Глядіть, не забудьте про підземелля!», «Допоможіть-но нам прочинити ці двері!», «Ооо, ось іще одні гвинтові сходи!», «А це що? Здається, кенгуру Покличте-но сюди Аслана!», «Фу, ох і тхне ж звідси!», «Обережніше, тут чергова пастка!», «Сюди, нагору, тут, на сходах, он їх скільки!». Але радісніше за всіх пролунав голос Люсі, коли вона примчала зі словами: «Аслане, Аслане! Він знайшовся! Я знайшла його! Ходімо швидше, він там! Містер Тумнус там!».
За мить Люсі та Тумнус вже трималися за руки та пританцьовували від радості. Бутність статуєю ніяк не вплинула на любов містера Тумнуса до танців, а вже розповідь про пригоди, які пережила Люсі, він готовий був слухати без кінця.
Тим часом звірі обнишпорили усі закуточки чаклунського замку. Твердиня її стояла тепер порожня: двері розчахнуті, вікна прочинені навстіж, прозоре світло та пряний весняний вітерець заповнили найтемніші та найзловісніші місця замку, тож увесь звіриний натовп заквапився на подвіря. І тут хтось, здається, саме Тумнус, раптом зауважив:
Заждіть-но, а як ми виберемося із замку, коли браму замкнено?
Бо ми памятаємо, що Аслан перестрибнув через браму, не прочиняючи воріт.
З цим ми впораємося, промовив Аслан, стаючи дибки, щоб догукатися велетня. Е-ге-гей! Там, нагорі! Як вас звати?
Громодум, якщо ваша ласка, відповів велетень, знов торкаючись свого капелюха.