Що ж, дуже добре, велетню Громодуме, кивнув Аслан. Спробуйте-но випустити нас звідси.
Так, ваша честь. Ото мені буде втіха, погодився Громодум. Малеча знизу усі геть від воріт!
За два кроки він вже опинився біля брами та підняв палицю. «Бух-бух-бух-хрусь!» пролунав гуркіт палиці, що трощила браму. Від першого удару вона заскрипіла, від другого затріщала, і похилилася від третього. Потім велетень вхопився за вежі по обидва боки брами, вперся, напружився і ось вже брама, а з нею й обидві вежі, а разом з ними і два шматки стіни обабіч брами з гуркотом випали назовні купою непотрібних уламків та щебеню, здійнявши куряву непроглядного пилу. Коли ж пил розсіявся, то стало зрозуміло, як дивно було стояти юрбою на чахлому похмурому камяному подвірї, втупивши очі в зяючий пролом, коли навколо зеленіла травичка, вітер розгойдував дерева, сонце відблискувало від сріблястих джерельних хвиль, а далеко-далеко синіли гори та голубіли неосяжні небеса.
Що ж, дуже добре, велетню Громодуме, кивнув Аслан. Спробуйте-но випустити нас звідси.
Так, ваша честь. Ото мені буде втіха, погодився Громодум. Малеча знизу усі геть від воріт!
За два кроки він вже опинився біля брами та підняв палицю. «Бух-бух-бух-хрусь!» пролунав гуркіт палиці, що трощила браму. Від першого удару вона заскрипіла, від другого затріщала, і похилилася від третього. Потім велетень вхопився за вежі по обидва боки брами, вперся, напружився і ось вже брама, а з нею й обидві вежі, а разом з ними і два шматки стіни обабіч брами з гуркотом випали назовні купою непотрібних уламків та щебеню, здійнявши куряву непроглядного пилу. Коли ж пил розсіявся, то стало зрозуміло, як дивно було стояти юрбою на чахлому похмурому камяному подвірї, втупивши очі в зяючий пролом, коли навколо зеленіла травичка, вітер розгойдував дерева, сонце відблискувало від сріблястих джерельних хвиль, а далеко-далеко синіли гори та голубіли неосяжні небеса.
Щось я запарився, промовив велетень, пихкаючи, мов величезний паровоз. Зовсім втратив форму. А чи не знайдеться у юних леді такої корисної речі, як носовичок?
Знайдеться, обізвалась Люсі, витягаючись навшпиньки та помахуючи своїм носовичком так високо, як тільки вона могла його простягнути.
Дякую, маленька міс.
І Громодум нахилився ще нижче. Наступної миті перелякана Люсі опинилася у повітрі, затиснута між великим та вказівним пальцями велетня. Він підніс її до обличчя, та коли до зіткнення залишалося всього нічого, велетень здригнувся та обережно опустив її на землю, бурмочучи: «Боже мій! Ухопив дівчинку! Прошу вибачення, маленька міс, переплутав вас із носовичком!».
Ні, ні, розсміялася Люсі, ось же він!
Цього разу велетневі вдалося підчепити носовичок без Люсі, та в нього на пальці він був такий, як, наприклад, на вашому таблетка сахарину. І тому важко було втриматися від сміху, спостерігаючи, як він старанно ялозить пальцем по розпашілому обличчю.
Небагато користі вам з мого носовичка, вигукнула Люсі.
Нічого, нічого, чемно відповів велетень. Ліпшого носовичка годі й знайти. Такий мякенький та зручний, такий не знаю навіть який. Вам видніше.
Який чемний велетень, прошепотіла Люсі панові Тумнусу.
Що правда то правда, прошепотів фавн у відповідь. У роді Громодумів виховання у пошані, як і сама родина у Нарнії, до речі. Можливо, гострим розумом вони похвалитися не можуть (як і будь-який велетень із тих, яких мені довелося зустрічати), зате вже рід старовинний, з укладом і засадами, як то кажуть у нас. Та й ви маєте погодитися, що коли б був він іншим, Чаклунці не довелося б обертати його на камінь.
Тут Аслан плеснув у долоні, закликаючи всіх до тиші:
Не час святкувати, коли брати наші у жорстокому бою з поганю гинуть! вимовив він. Коли ми воліємо покласти край правлінню Чаклунки, то маємо вже тепер шукати поле битви.
І стати до бою пліч-о-пліч з братами! заревів один із кентаврів.
Авжеж! погодився Аслан. А ті, хто не в змозі просуватися швидко: діти, гноми та маленькі звірятка забирайтеся на спини тих, хто бігти гаразд левів, кентаврів, єдинорогів, коней, велетнів та орлів. Ті, кого природа наділила добрим нюхом, ті виступатимуть з левами вперед винюхувати сліди битви. Тож, усі, швиденько! Розібралися по двоє, хто на кому і вперед!
Тут, звичайно, здійнявся шум та гомін, та весела плутанина. Зате хто був абсолютно щасливий, так це колись камяний, а нині живий-живісінький лев. Він метушився навіть більше за інших, зображаючи бурхливу діяльність, коли як насправді лише метався від одного до іншого, приговорюючи:
Ви чули, Аслан сказав: «з левами», тобто «зі мною і з ним». От уже за що я люблю Аслана, так це за простоту: сам ніс не задирає, мовляв «ви шукайте, а я тут постою», а разом із нами, з левами (це він про мене), готовий йти по сліду, а ніс тримати до землі. Ці слова він повторював неодноразово принаймні доки Аслан не посадив йому на спину трьох гномів, дріаду, двох кроликів та їжака. На цьому він вже трішки вгамувався.
Коли всі нарешті зібралися (не без допомоги великої вівчарки, що вмить навела порядок у похідних рядах), військо покинуло замок через пролом у стіні. Першою йшла пошукова група, що складалася з левів та собак: ті, припавши носами до землі, шурхали на всі боки, і незабаром одна з гончих взяла слід та гавкотом сповістила інших. Після цього ніхто вже часу дарма не втрачав. Собаки, леви, вовки та інші хижаки, що живуть полюванням, помчали, що є духу, тримаючи носи до землі. По їхніх слідах поспішала ціла колона, що розтягнулася мало не на півмилі. Зчинився шум, як при такій забавці, що в старій добрій Англії звалася полюванням на лисиць, однак з тією різницею, що зазвичай леви в ній участь не брали, особливо леви з таким оглушливим ревом, як у Аслана. Слід Чаклунки ставав виразнішим то все швидше рухався загін. І ось біля виходу з вузької довгої ущелини, пробитої звивистою річкою, до Люсі крізь звичний гомін погоні долинув раптом зовсім інший звук. Усередині в неї усе немов перекинулося то були звуки битви, де метал бився об метал.
Тим часом передовий загін вирвався вихором з тіснини на простір, і одразу стало зрозуміло, що там і до чого. Куди не кинеш погляд, крізь точилася битва. Пітер та Едмунд із залишками війська ледь стримували шалений натиск ворога. Люсі здалося, що всякої нежиті зібралося тут значно більше, ніж минулого вечора. До того ж при світла дня жахлива орда здавалася ще жахливішою, потворнішою та лютішою, ніж вночі. А Пітерове військо (його все ближче відтісняли до згубної ущелини так, що Люсі могла бачити їхні спини) помітно порідшало, й одного лише погляду довкруж було достатньо, аби збагнути чому. Усе поле битви, тут і там, було усіяне мертвим камінням вочевидь, Чаклунка не забула удатися до свого жезлу. Та нині в неї в руках був не він, а той самий камяний кинджал, яким вона напередодні заколола Аслана. Люсі зблідла: у смертельному двобої з Чаклункою зійшовся Пітер. Клинки рухалися так швидко, що встежити за ними було неможливо, і здавалося, що схрестилися не два, і шість клинків одночасно, з кожного боку по три. Пітер та Чаклунка перебували в самому серці битви, і навколо них, куди не кинеш оком, точилися двобої.
Хутко, дівчата! Злізайте з мене! наказав Аслан, і ті вмить зіскочили на землю.
Нарнією, із західного кордону, позначеного ліхтарним стовпом, до самих берегів східного моря, пронісся оглушливий рик, коли Лев накинувся на Білу Чаклунку. На обличчі тої Люсі встигла помітити жах та невіру, і тієї ж миті Лев та Чаклунка покотилися по землі.
І все військо, що його Аслан привів за собою з чаклунського замку, несамовито кинулось на ворога: гноми з бойовими сокирами, собаки вишкіривши пащі, велетень із дубиною (а скількох він поклав ненароком, затоптавши ногами, і не злічити), єдинороги виставивши роги, кентаври з гострими мечами і міцними копитами. Помітно поріділе військо Пітера привітало їх радісним «ура!». Новоприбулі вибухнули ревом у відповідь; вороги заволали, завили, заверещали, заулюлюкали, і цей гомін прокотився по окрузі, повернувшись луною з густих лісів.
Розділ 17
У пошуках Білого Оленя
Коли наспіло підкріплення, вороги були приречені на невдачу. Значні сили супротивника зімяли у першій ж атаці. Побачивши смерть Чаклунки, ті, хто вцілів, або пустилися навтікача, або ж здалися. За хвилину Люсі помітила, як Аслан із Пітером потиснули один одному руки-лапи. У ту мить Люсі здалося, що Пітер став зовсім чужим обличчя його було блідим та суворим, і він здавався набагато старшим за свої роки.
Коли б не Едмунд, переповідав Аслану Пітер, тут би ми всі й полягли. Направо й наліво Чаклунка перетворювала наше військо на каміння. Та Едмунд не знав страху. Він пробився до неї, убивши один за одним трьох велетенських людожерів, доки Чаклунка розправлялася з одним із наших леопардів, і кинувся вперед, направивши меча ні, не на неї, а на її чарівний жезл. Коли б він намагався схопитися з нею (помилка ця стала для багатьох фатальною), то бути б і йому статуєю. Але Едмунд розтрощив той жезл одним ударом. Коли б це вдалося зробити хоч трохи раніше ми б могли розраховувати і на перемогу, а так багатьох ми втратили у цьому бої. Едмунда теж поранено, і поранено важко. Ходімо мерщій до нього!
Едмунд відшукався під опікою Бобрихи трохи осторонь від поля бою. Він лежав, увесь скривавлений, з блідим аж зеленим обличчям, тяжко вдихаючи повітря розтуленим ротом.
Люсі, не зволікай! поквапив дівчинку Аслан.
Чи не вперше Люсі згадала про дорогоцінне зілля, що дісталося їй у подарунок від самого Діда Мороза. Від хвилювання руки в неї тремтіли так, що пробка ніяк не відкорковувалася. Та нарешті піддалася, і Люсі мерщій влила кілька крапель зілля Едмунду в рот.
У нас є ще поранені, сказав з-поза її плеча Аслан, варто було їй забаритися на хвилинку, вдивляючись в бліде обличчя брата й гадаючи, чи справді зілля має цілющу силу.
Та знаю я! сердито відмахнулася Люсі. Ще лише хвилинку!
Донько Єви, суворо вимовив до неї Аслан, інші також стоять однією ногою у труні. Невже ти даси їм померти, тільки б Едмунд залишився жити?
Вибач, Аслане, Люсі підвелася та попрямувала слідом за ним до інших поранених. Півгодини вони працювали, не складаючи рук: Люсі зцілювала тих, хто ще дихав, Аслан оживляв скамянілих. Коли ж вони впоралися, Люсі повернулася поглянути, як там Едмунд. Знайшла вона його вже на ногах. Він не тільки зцілився від ран тілесних він був таким, яким Люсі не бачила його вже цілу вічність. Правду кажучи, він став таким, яким був до того, як його перевели до тієї гидкої школи, де він і сам став гидким. А тепер він міг прямо та чесно дивитися іншим в очі. Тут, на ратнім полі, Аслан і посвятив його в лицарі.
У нас є ще поранені, сказав з-поза її плеча Аслан, варто було їй забаритися на хвилинку, вдивляючись в бліде обличчя брата й гадаючи, чи справді зілля має цілющу силу.
Та знаю я! сердито відмахнулася Люсі. Ще лише хвилинку!
Донько Єви, суворо вимовив до неї Аслан, інші також стоять однією ногою у труні. Невже ти даси їм померти, тільки б Едмунд залишився жити?
Вибач, Аслане, Люсі підвелася та попрямувала слідом за ним до інших поранених. Півгодини вони працювали, не складаючи рук: Люсі зцілювала тих, хто ще дихав, Аслан оживляв скамянілих. Коли ж вони впоралися, Люсі повернулася поглянути, як там Едмунд. Знайшла вона його вже на ногах. Він не тільки зцілився від ран тілесних він був таким, яким Люсі не бачила його вже цілу вічність. Правду кажучи, він став таким, яким був до того, як його перевели до тієї гидкої школи, де він і сам став гидким. А тепер він міг прямо та чесно дивитися іншим в очі. Тут, на ратнім полі, Аслан і посвятив його в лицарі.