Джил бликнула оком на Юстаса. Вона анітрохи не сумнівалася, що йому ця безглузда думка сподобається ще менше за неї. Та варто їй було побачити, як змінюється вираз його обличчя, серце її обірвалося. Адже тепер він скоріше був схожий на принца, ніж на її старого знайомого Бяклі з Експериментальної школи, бо всі його пригоди, як і славні дні подорожі з королем Каспіаном, наверталися йому на память і тінню пробігали по його обличчю його ніби підмінили.
Ваша високосте, підкинув він дров, коли б з нами був мій старий друг, миш Ріпічіп, він би обовязково зауважив, що тепер ми не можемо відмовитися від подорожі до Надрії без шкоди для нашої честі.
Там, унизу, умовляв далі Гольг, я міг би показати вам справжнє золото, справжнє срібло, справжні коштовні діаманти.
Що це ще за балачки! не дуже-то ввічливо фиркнула Джил. Хіба ми не знаємо, що перебуваємо нижче за будь-яку з найглибших земних шахт чи копалень!
Так, так, звичайно, я чув про ті подряпини на земній корі, що ви, мешканці Білого світу, звете шахтами. Але в них ані золото, ані срібло, ані дорогоцінне каміння не є живим. Інша справа в нас. На глибині вони не просто живі, вони ростуть! У глибині я зберу вам по букету рубінів у нас вони їстівні ото смакота, а з алмазів я націджу по повному горнятку діамантового соку. Коли ви скуштуєте живих скарбів глибини, вам не надто кортітиме холодних і мертвих скарбів ваших дрібних шахт.
Так, так, звичайно, я чув про ті подряпини на земній корі, що ви, мешканці Білого світу, звете шахтами. Але в них ані золото, ані срібло, ані дорогоцінне каміння не є живим. Інша справа в нас. На глибині вони не просто живі, вони ростуть! У глибині я зберу вам по букету рубінів у нас вони їстівні ото смакота, а з алмазів я націджу по повному горнятку діамантового соку. Коли ви скуштуєте живих скарбів глибини, вам не надто кортітиме холодних і мертвих скарбів ваших дрібних шахт.
Батько мій пускався на край світу, задумливо промовив принц, було б чудово, коли б я зумів зійти на його дно.
Коли ваша високість бажає побачити батька, доки він живий, а я впевнений, що це так, втрутився Трясогуз, то нам час рушати до ходу, що виведе нас нагору.
Я не стану спускатися тим ходом ні за що у світі, додала Джил.
Що ж, якщо ваші милості і справді мають намір повернутися до Білого світу, зауважив Гольг, на цій дорозі є одна ділянка, набагато нижча цього місця. І може статися, якщо вода досі прибуває
Ой, тоді поїхали, поїхали швидше! заквапилася Джил.
Мабуть, нам і справді час іти, доки дорога не опинилася під водою, важко зітхнув принц, але частку свого серця я полишаю у Надрії.
Скоріше, будь ласка, скоріше! благала Джил.
Уздовж дороги там усюди ліхтарі, відповів Гольг, Ваша честь побачить початок дороги з того боку провалля.
А як довго палатимуть ліхтарі? спитав Трясогуз.
У цей час із глибин Надрії засичав пекучий голос, мов промовляв сам вогонь (мандрівники ще довго потім питалися, чи не були то ті загадкові саламандри):
Ш-ш-швидше! Пос-с-спішайте! лунало із присвистом. Щілина змикається! Змикається! Жвавіше! Жвавіше!
А камені тим часом зсувалися, земля під ногами дрижала, стояв такий тріск і гуркіт, що можна було оглухнути. Щілина почала звужуватись ще тоді, коли вони в неї задивлялися. З усіх боків до неї квапилися останні з гномів. Вони не дерлися скелястою стіною, а просто стрибали вниз головою. Але чи тому, що такими сильними були потоки висхідного повітря, чи ще чомусь, тільки гноми падали вниз, повільно кружляючи, мов осіннє листя. Їх ставало дедалі більше й більше, доки вони мало не затулили собою всю вогняну річку і гаї живих самоцвітів.
Прощавайте, ваші милості. Я полетів! крикнув Гольг і пірнув одним із останніх.
Тепер провалля було не ширшим за струмок. Ось воно звузилося до розмірів щілини поштової скриньки. Ось від неї залишилась тільки яскрава ниточка. А за мить краї щілини, здригаючись, зімкнулися з таким гуркотом, ніби тисячі товарних потягів зіткнулися із тисячами буферів. Гарячий запаморочливий запах зник і наші мандрівники лишилися в підземному царстві самі. Воно здавалося ще чорнішим, ніж до того, і лише тьмяне, сумовите й безрадісне світло ліхтарів ще вказувало їм шлях.
Ну, що ж, подав голос Трясогуз, побий мене грім, якщо ми тут не пробули більше, ніж треба, та надія на порятунок ще є. Утім, не здивуюся, якщо ці ліхтарі за пять хвилин згаснуть.
Вони пустили коней галопом і поскакали щодуху, тільки лунко стукотіли копита. Незабаром дорога покотилася вниз, і, якби з іншого краю улоговини вони не побачили ліхтарі, що тягнулися вгору, доки сягає око, можна було б подумати, що Гольг вказав їм неправильний шлях. А в самій улоговині ліхтарі вже поблискували над водою.
Швидше! крикнув принц, і вони спустилися вниз.
Ще якихось пять хвилин і улоговину навряд чи вдалося б подолати: потік води в ній шалено вирував, мов біля колеса млина, а подолати стромовину вплав коні навряд чи змогли б. Але, на щастя, води було лише по коліно, і, хоча потік страшенно шумів навколо кінських ніг, вони щасливо перебралися на протилежний берег.
Почалось важке й повільне сходження, попереду нічого не було видно, нічого, окрім цих тьмяних ліхтарів, що довгою вервечкою тяглися вгору і вгору, скільки не дивись. Озираючись, вони бачили, що вода прибуває і прибуває. Тепер усі пагорби Підляндії перетворились на острівці, і лише на них досі горіли ліхтарі. Проте один за одним далекі вогники зникали в пітьмі. Незабаром вся країна, за винятком їхньої дороги, мала потонути в мороці, але й на дорозі в низині вогні вже блищали коло води, хоча жоден ліхтар ще не згас.
Треба було поспішати, але коні вони не залізні і потребували відпочинку. Нічого не вдієш довелося зупинитись і слухати в тиші, як навколо хлюпоче вода.
Цікаво, а цього як там його дідуся Часу також водою залило? задумливо спитала Джил. Його, а також усіх отих сплячих звірів
Мені здається, ми перебуваємо нижче за них, невпевнено відповів Юстас. Здагайте-но, як довго нам довелося спускатися до того Морочного моря. Не думаю, що вода вже сягла печери дідуся Часу.
А може, що й сягла, відгукнувся простоквак. Але мене більше хвилюють придорожні ліхтарі вони гаснуть на очах, ви не помічаєте?
Не сказала б, не згодилася Джил. Здається, вони такими й були.
Ан ні, похитав головою простоквак. Вони дещо позеленішали.
Чи не хочеш ти сказати, що вони догоряють? скрикнув Юстас.
Поки вони ще горять, але ж не можна розраховувати, що так буде вічно, правда? відповів простоквак.
Не хнюпся, Бяклі! Я приглядаю за водою вона підіймається вже не так швидко, як раніше.
Але це, друже, слабка втіха, зауважив принц. Якщо не виберемося то це через мене. Це я в усьому винен. Пробачте. Якби не уява та пиха, ми б не затрималися біля входу в Надрію. Хай там що рушаймо далі!
За наступну годину Джил іноді здавалося, що Трясогуз казав слушно про ліхтарі, а іноді думалось, що це тільки йому привиділося.
А місцевість тим часом змінювалася. Склепіння підземного світу підступило вже так близько, що навіть у цьому вбогому світлі чітко вирізнялося над головами. Упадало в очі, що велетенські нерівні стіни підземелля сходяться з усіх боків. Дорога тунелем вела їх круто вгору. Шляхом то тут, то там траплялися кирки, лопати та інші ознаки того, що тут трудилися землекопи. Якби тільки вони були певні, що зможуть звідси вибратись! Зовсім безрадісно було уявляти себе затиснутим у щілині, що звужується із кожним кроком.
Нарешті стеля спустилася так низько, що Трясогуз і принц стукалися об неї головами. Усі спішилися і повели коней за вуздечку. Дорога була горбкуватою, тож ступати доводилося вкрай обережно. Ось тут Джил і звернула увагу, що темрява дедалі густішає. Сумнівів у цьому не було. У зеленому світлі їхні обличчя видавалися незвичними і дивними, немов у примар. Раптом, несподівано для себе самої, Джил скрикнула. Один ліхтар зовсім поряд згас. Потім ще один. Потім згас і ліхтар позаду Упала непроглядна темрява.
Друзі мої, будьте мужніми! пролунав голос принца Риліана. Живі будемо чи помремо з нами Аслан!
Саме так, сер, долинув голос Трясогуза. До речі, хочу звернути вашу увагу, що не так уже й погано бути похованим тут, під землею, можна неабияк заощадити на похороні.
Джил промовчала. (Коли не хочеш, аби інші дізналися, скільки страху ти набрався, то промовчати найліпше з рішень.)
Ми можемо йти вперед, а можемо лишитись тут, запропонував Юстас, і варто було дівчинці почути тремтіння в його голосі, як вона зрозуміла, як мудро вчинила сама, вчасно прикусивши язичок.
Попереду, витягнувши перед собою руки, аби не втрапити куди-небудь, просувалися Юстас і Трясогуз, за ними, тримаючи коней за поводдя, ішли Джил і принц.
Послухайте, через якийсь час почувся голос Юстаса, або в мене щось із очима, або он там, нагорі, смужка світла.
І перш ніж хто-небудь йому відповів, відгукнувся простоквак:
Стійте! Ми зайшли в глухий кут. Але тут не каміння, а земля. Бяклі, що ти там кажеш?
Клянуся Левом, Юстас каже правду, зауважив принц. Це схоже
Але це не денне світло, втрутилася Джил. Якась слабка його подоба.
Але це все ж краще, аніж нічого, хіба не так? обізвався Юстас. Ми можемо до нього піднятись?
Воно не просто над головою, зазначив простоквак. Воно в тій стіні, куди я тикнувся лобом, тільки вище. Послухай, Поул, стань-но мені на плечі й подивися, може, ти дотягнешся
Розділ 15
Зникнення Джил
Там, де вони стояли, світло не вихоплювало ані клаптика густої темряви, тож вони могли тільки чути, але не бачили, як Джил здерлася на спину простоквакові. Вони тільки-но й почули, що: «Не варто сунути мені пальця в око!» або «Ногу в рота теж ні до чого!», а потім «Ось так уже ліпше!», а трохи згодом: «Я триматиму тебе за ноги, руки в тебе звільняться, і ти зможеш опертися об стіну».
Усі подивилися вгору й побачили на тлі просвіту чорний обрис дівочої голови.
Нумо, Джил! скрикнули вони в один голос. Що там?
Якийсь отвір, відгукнулася Джил. Я могла б пролізти ним нагору, якби була хоч трохи вищою.
Нумо, Джил! скрикнули вони в один голос. Що там?
Якийсь отвір, відгукнулася Джил. Я могла б пролізти ним нагору, якби була хоч трохи вищою.
Тобі щось там видно? спитав Юстас.