Воїни ленапів! почав Таменунд глухим голосом. Обличчя Маніту сховалося за хмарою. Його погляд відвернутий від нас, вуха заткнуті, язик не дає відповіді. Ви не бачите його, але суд його зрозумілий. Воїни ленапів! Обличчя Маніту сховалося за хмарою!
Дівчата заспівали поховальної пісні. Спочатку вони прославляли високі чесноти героя, який загинув, називаючи його левом свого племені, а потім знову повернулися до Кори, умовляючи небіжчицю не сумувати й не боятися за своє щастя у потойбічному житті. Там, співали вони, її супутником життя стане мисливець, котрий подбає про неї та стане їй надійним захистом.
Усі присутні зі зворушливою повагою дослухалися до ніжного голосіння дівчат, тільки один Чингачгук не бачив і не чув нічого. Життя, здавалося, залишило його, жоден мяз на його обличчі не ворухнувся, коли він дивився на свого улюбленого сина, який був його гордістю.
Щойно дівчата замовкли, виступив іще один із найбільш знатних воїнів. Звернувшись до Ункаса, він сказав:
Навіщо ти покинув нас, гордосте делаварів? Хіба ті, хто бачив тебе у битві, могли повірити, що ти скоро загинеш? Твої ноги скидалися на крила орла. Твої руки були сильні, як удари блискавки. Твій голос нагадував про Маніту, який говорить із хмар. О гордість делаварів, навіщо ти покинув нас?
Нарешті настала мить, коли нещасний Чингачгук мав сказати останнє слово своєму синові.
Одначе це виявилося понад сили вбитого горем батька. Марно він підвівся, воліючи звернутися до Ункаса, жоден звук не зміг вирватися з його розшарпаних грудей, і старий сагамор знову опустився на своє місце
Мисливець дав знак і дівчата підняли тіло Кори. До них приєдналися Мунро, Гейворд та Давид, а делавари й Соколине Око оточили тіло Ункаса.
Кора була похована у затінку під маленькими дубками, і дівчата осипали її могилу квітами. Давид заспівав зворушливий гімн, тужливі звуки якого викликали сльози в очах багатьох делаварів.
Мунро небагатьма теплими словами подякував дівчатам за їхню ніжну турботу про любу йому небіжчицю і тієї-таки миті впав на могилу своєї доньки в пориві глибокого розпачу.
Кілька молодих індіанців підійшли з ношами, завішеними з усіх боків, і Гейворд поквапився відвести старого до французького офіцера, де на них уже чекали коні. Згодом юнак повернувся, потиснув руку мисливцю, потім скочив на коня та підїхав до нош, звідки чулося приглушене ридання Аліси. За мить потому геть усі білі, за винятком Соколиного Ока, зникли в лісі.
Проминуть роки, але люди, як і раніше, з невситимою цікавістю слухатимуть історію про білу дівчину й молодого могіканина.
Від мисливця, котрому ще на довгі літа було призначено слугувати сполучною ланкою між індіанцями та цивілізованими білими, вони дізнаються, що генерал Мунро після смерті Кори був відкликаний на батьківщину, а молодий майор Гейворд забрав його молодшу доньку Алісу до поселення блідолицих, де вона, ставши йому за дружину, висушила свої гіркі сльози та знову навчилася весело посміхатися.
Коли Соколине Око, попрощавшись із білими, повернувся назад, тіло Ункаса вже одягли в його останнє земне вбрання та віднесли до тимчасової могили; ми кажемо «тимчасової», бо його останки пізніше перенесуть у землю його власного народу.
Чингачгук, зробивши над собою зусилля, віддав належне звичаям свого народу. Його губи розтулилися, і він тихо заговорив:
Чого сумують мої брати? Чого плачуть мої доньки? Юний воїн переселився у блаженні мисливські угіддя. Він був добрий, вірний своєму обовязку й хоробрий. Хто може заперечувати це? Маніту потребував такого воїна та відкликав його до себе. Але я, батько Ункаса і сам син Ункаса, є висохлим деревом у зеленому лісі. Я самотній.
Ні, ні! вигукнув Соколине Око. Ти не самотній, сагаморе! У нас із тобою різний колір шкіри, але Господь призначив нам іти одним шляхом. Я не маю ні родичів, ані свого народу. Ункас, твій син, за природою червоношкірий і, звичайно, був тобі ближчим, та я ніколи не забуду юнака, з яким так часто бився поруч. Він лишив нас із тобою на деякий час, сагаморе, але ти не самотній.
Чингачгук схопив руку, котру вірний друг простяг йому над свіжою могилою, і два хоробрі воїни схилилися над землею, яка сховала дорогу їм людину.
Нарешті Таменунд підвищив голос, закликаючи натовп розійтися.
Годі! сказав він. Ідіть, діти ленапів! Гнів Маніту ще не угамувався. Навіщо Таменунд мусить досі залишатися тут? Блідолиці володіють землею, і час червоношкірих іще не прийшов. Так, мої дні тяглися довго. Вранці я бачив своїх дітей сильними й щасливими, а зараз, перш аніж настала ніч, побачив, як поховали найкращого воїна нашого народу останнього могіканина.
Примечания
1
Уславленого потім як героя незалежності Вашингтона.
2
Французький ватажок.
3
Нова гавань (англ.).
4
Страва з розмеленого маїсу та бобів.