Останній з могікан - Джеймс Фенимор Купер 34 стр.

Тричі проспівавши цю пісню, Ункас почав кружляти в урочистому танці, й один по одному до нього приєднувалися воїни

Нарешті зявився Ункас, який зняв із себе увесь одяг за винятком пояса й легкого взуття; половина його обличчя була повністю розмальована чорною фарбою.

З урочистим виглядом заспівав він військову пісню індіанців:

Тричі проспівавши цю пісню, Ункас почав кружляти в урочистому танці, й один по одному до нього приєднувалися воїни

У самісінький розпал танцю Ункас раптом замахнувся своїм томагавком і з силою кинув його. Зброя глибоко увігналась у розмальований стовп, і юнак войовничо закричав. Цей сигнал розбурхав дикі пристрасті усього племені. Молоді воїни шалено кинулися на уявну емблему ворога і вмить розкололи її своїми ножами й томагавками на друзки. Тоді Ункас подивився на сонце, яке досягло своєї найвищої точки в небі й означало кінець замирення з Магуа, і сповістив воїнів, що час вирушати.

Жінок, дітей і старих відвели до безпечного місця в лісі, куди Гейворд відвів також Алісу, а сам відтак приєднався до мисливця, щоб битися поруч із ним.

Зовні цілком спокійний, але насправді дуже знетерпеливлений, Ункас зібрав навколо себе вождів і кожному дав завдання. Соколине Око очолив загін із двадцяти душ, таких самих сміливих і рішучих, як і він сам. За ним ішов Гейворд.

Коли молодий вождь дав знак вирушати, його наказ викликав у воїнів, яких було близько двохсот, справжню радість. Загін делаварів пересувався лісом, не зустрічаючи жодної живої душі, доки нарешті не натрапив на своїх власних розвідників. Тієї-таки миті з-за виступу скелі зявилась постать, і Соколине Око, що вже збирався скористатися своїм «звіробоєм», упізнав у ній співака Давида, якого по-дружньому поспішив гукнути.

Давид розповів, що гурони зібрали великий загін і він, здогадавшись про їхні ворожі наміри, вислизнув, аби шукати сховища в делаварів.

 Ну, якщо ж ви шукаєте спокою, то небагато тут вигадаєте,  зазначив Соколине Око.  А де ж тепер є гурони?

 У лісі, між цим місцем та їхнім селом.

Ункас кинув гордий погляд на своїх власних воїнів і запитав:

 А Магуа?

 Він очолив їх після того, як сховав Кору в печері.

 У печері?  перебив його Гейворд.  На щастя, ми знаємо, де вона розташована. Чи не можна негайно щось учинити для визволення дівчини?

 А що скаже Соколине Око?  Ункас запитливо глянув на мисливця.

 Дайте мені двадцять озброєних людей, і я відшукаю Мунро й сагамора, які приєднаються до нас. Коли ж почуєш військовий клич, то вдар як слід по цих пройдисвітах! Ми засиплемо їх з обох боків свинцевим дощем. А потім ми звільнимо дівчину. Перемога буде нашою!

Ункас і Гейворд погодилися із цим планом і розійшлись, щоб розпочати виконувати своє завдання.

Навколо панувала глибока тиша. Соколине Око повів своїх воїнів річищем невеликого струмка.

 Воїни,  мовив він,  ми будемо йти струмком доти, доки не вистежемо гуронів.

На подив мисливця, Давид пішов за ними. Соколине Око запропонував йому відшукати в лісі печеру, щоб там дочекатися результату бою. Але шанований співак у відповідь на це витяг із-під одягу ремінну пращу й повідомив, що він стане до бою з цим давнім військовим інструментом.

Чесний Гамут говорив цілком серйозно, тому Соколиному Окові залишалося тільки прийняти його в число своїх воїнів, після чого вони обережно вирушили і щасливо дісталися того місця, де струмок перетворювався вже в досить велику річку.

 Напевне, сьогодні буде спекотно!  зазначив Соколине Око.  Проте усе нам на руку ковінька: гуронам дме в обличчя вітер і засліплює очі сонце, а нашим очам нічого не заважає цілитись.

Мисливець уважно роззирнувся навсібіч. Вони були всього за півмилі від табору гуронів, а втім, жодна ознака не сповіщала про близьке розміщення ворога. Нетерплячка взяла гору над обачністю, і Соколине Око вирішив, не приховуючи своїх сил, повільно, але без зупинок просуватись уперед.

Немов тіні, ковзали воїни за своїм ватажком, намагаючись лишати по собі слід однієї людини. Ледве вони вийшли з-під прикриття великого берега, як із-заду пролунав залп із дюжини рушниць. Один із делаварів упав мертвим.

 Я боявся саме такої диявольської витівки з їхнього боку!  закричав Соколине Око і віддав команду: Під прикриття!

Воїни швидко розсіялись, і Гейворд раптом опинився віч-на-віч із Давидом. На щастя, гурони вже відступили, так що друзі були в безпеці. Соколине Око погнався за ворогами.

Напад скоїла, вочевидь, невеличка група гуронів, котра, проте, відступаючи до своїх, збільшувалася.

Сили супротивників були рівними. Поранених було немало, оскільки вояки ховалися за деревами. Але помалу становище наших друзів погіршувалося, і Соколине Око не міг збагнути, як вийти із цієї ситуації. Відступ був не безпечніший за, власне, битву.

У цей критичний момент вони почули войовничий крик Ункаса та його воїнів. Становище Соколиного Ока та його супутників знову поліпшилося. Зясувалося, що гурони більшу частину своїх сил спрямували проти маленького загону мисливця і тому не могли опиратися відчайдушному натиску могіканина. Надихнувши свій загін, Соколине Око мужньо кинувся на ворога. Гурони відступили, але й далі відчайдушно оборонялися. Обстрілювані з двох боків, вони зазнали надзвичайних утрат. Воїни Ункаса подібно до вихору налетіли на них і хутко придушили їхній опір.

Невеличкий загін гуронів поспіхом відступав скелястим пагорбом, попереду йшов похмурий Магуа.

Ункас, захопившись переслідуванням ворогів, випередив своїх воїнів та опинився поблизу ворога, маючи біля себе не більше за сім вояків. Забувши про обережність, молодий вождь кинувся в атаку. З іншого боку йому на допомогу поспішав Соколине Око.

Хитра Лисиця, помітивши супротивників, швидко видерся на вершину пагорба. Ункас не відставав від нього. Невдовзі вони дісталися селища гуронів і відчайдушно почали битися. Томагавк Ункаса та зброя його друзів не знали втоми, і небавом уся земля була всіяна трупами ворогів. І тільки Магуа завдяки своїй мужності залишався неушкодженим. Коли гуронський вождь побачив, що його супутників убито, він зі страшним криком помчав геть від жахливого місця бою.

Ункас, роблячи величезні стрибки, кинувся йому навздогін, а Соколине Око, Гейворд і Давид щосили намагалися не відставати від юнака.

Раптом Магуа зник у кущах і поспішив до відомої нам печери, наповненої жінками, що плакали, старими й дітьми. Переслідувачі гурона заледве проклали собі шлях крізь натовп і побачили у кінці довгого коридору двох гуронів та Магуа, який тягнув за собою Кору.

 Він там! За ним! Коро!  кричали білі.

Ункас із прудкістю оленя помчав за гуронами.

Але шлях тепер пролягав угору, по краю урвища, тому Ункас відкинув свою рушницю, щоб вона не заважала йому рухатися. Гейворд узяв з нього приклад, хоча незабаром зрозумів безглуздість свого вчинку. Нарешті друзі підійшли до ворогів настільки близько, що змогли розрізнити двох воїнів, котрі вели Кору, й Магуа, який вказував їм шлях.

 Стій, собако гуроне!  загорлав Ункас, метнувши своїм томагавком у Магуа.

 Я не зроблю більше жодного кроку!  крикнула Кора, зупинившись на краю скелі, біля самого урвища.

Гурони хотіли були опустити свої томагавки на голову Кори, але Магуа стримав їх. Видобувши ножа, він кинув на полонянку лютий погляд і промовив:

 Обирай, жінко: ніж Магуа чи його вігвам!

Не встигла Кора сказати жодного слова, аж поблизу почувся пронизливий крик і Ункас зістрибнув зі страшенної висоти на випин скелі. Магуа мимохіть зробив крок назад, і один із його супутників устромив ніж у груди Кори. Магуа, ошаленівши, зі швидкістю блискавки кинувся на оглушеного падінням Ункаса й устромив йому свій ніж у спину. Ніби поранений лев, скочив молодий могіканин і одним ударом збив із ніг убивцю Кори, витративши на це залишки власних сил.

Хитра Лисиця, схопивши вже неживі руки могіканина, встромив йому ніж у груди.

 Пощади! Май співчуття!  сказав зверху Гейворд. Йому вторив лютий крик мисливця, який раптом помітив, що над ними, на запаморочливій височині стоїть гурон.

 Блідолиці собаки!  волав він згори.  Делавари боягузливі жінки! Магуа залишить їх на скелі на поживу крукам!

У цей час пролунав постріл Соколиного Ока і вождь гуронів полетів у глибоке урвище, випустивши пронизливий передсмертний зойк.

Глава XXVIII

Світанок застав ленапів у глибокому смутку та журбі.

Замість переможної радості чулися плач і стогін. Усе племя вийшло зі своїх хиж.

Біля смертного одра великодушної Кори стояли шість делаварських дівчат із розплетеним волоссям, час від часу вони осипали спочилу квітами. У ногах доньки сидів Мунро, нещасний батько, чиє серце краялося від горя. Давид, сповнений благочестивого суму, та Гейворд, який мужньо намагався затамувати сльози, стояли коло старого. Недалеко від нещасної дівчини лежало тіло Ункаса, одягнене в багатий національний костюм. Розкішне піря розвивалося над головою юнака, намиста й медалі рясно прикрашали його груди.

Замість переможної радості чулися плач і стогін. Усе племя вийшло зі своїх хиж.

Біля смертного одра великодушної Кори стояли шість делаварських дівчат із розплетеним волоссям, час від часу вони осипали спочилу квітами. У ногах доньки сидів Мунро, нещасний батько, чиє серце краялося від горя. Давид, сповнений благочестивого суму, та Гейворд, який мужньо намагався затамувати сльози, стояли коло старого. Недалеко від нещасної дівчини лежало тіло Ункаса, одягнене в багатий національний костюм. Розкішне піря розвивалося над головою юнака, намиста й медалі рясно прикрашали його груди.

Перед трупом сидів Чингачгук без зброї, без розфарбування. Його погляд прикипів до неживого обличчя сина.

Поряд із ним, зіпершись на свою рушницю, стояв вірний друг Чингачгука, Соколине Око, а попереду сидів сивий Таменунд.

Уже бралося на південь, а юрба делаварів усе ще справляла гнітучу мовчанку. Тільки вряди-годи лунало приглушене ридання, і хтось із присутніх підводився, щоб просто та зворушливо віддати шану.