Несіть сокиру! крикнув Каспіан. Нумо, друзі, налягли ще раз!
Люсі знала, де сокира, і мотнулася за нею. Коли вона вже злітала трапом на ют, пролунав оглушливий тріск, немовби поруч падало величенне дерево. Корабель здригнувся й сіпнувся вперед. Чи то через те, що змія штовхали з такою силою, чи через те, що той здуру надумав стиснути кільце сильніше, та деревяний хвіст заразом відламався, і корабель вивільнився.
Люсі та знесилені матроси побачили, як у декількох ярдах перед ними живий зашморг швидко зменшився і з плескотом щез під водою. Люсі потім не раз розповідала (а можливо, то їй лише здалося тієї відчайдушної миті), що розгледіла на писку потвори вираз тупого задоволення. Змій, либонь, і справді був досить-таки недоумкуватою істотою: замість того, щоб погнатися за кораблем, він роззирнувся й закрутився на місці, немовби очікував знайти навколо себе уламки «Зоряного мандрівника». А «Зоряний мандрівник» тим часом уже летів у даль, гнаний свіжим вітром. Матроси ж сиділи та лежали на палубі, пихкаючи та віддихуючись, аж поки нарешті очунялися. Тоді вони разом заговорили, потім засміялися, а коли з трюму винесли барильце вина зовсім розвеселилися й віддали належне хоробрості Юстаса та Рипічипа.
Наступні три дні вони не бачили нічого, окрім моря та неба. Четвертого дня вітер змінився на північний і здійнялася хвиля, а проти вечора стало збиратися на шторм. Та цієї хвилини зліва від них показалася земля.
З вашого дозволу, сір, сказав Дриніан, ми підійдемо до острова на веслах із підвітряного боку й перечекаємо бурю в якій-небудь тихій бухті.
Наступні три дні вони не бачили нічого, окрім моря та неба. Четвертого дня вітер змінився на північний і здійнялася хвиля, а проти вечора стало збиратися на шторм. Та цієї хвилини зліва від них показалася земля.
З вашого дозволу, сір, сказав Дриніан, ми підійдемо до острова на веслах із підвітряного боку й перечекаємо бурю в якій-небудь тихій бухті.
Каспіан був не проти; вони сіли на весла, та до острова дісталися тільки пізно ввечері. На присмерку корабель став на якір у невеликій природній гавані, та на берег ніхто сходити не став.
Рано-вранці вони роздивилися і побачили, що бухта оточена нерівними пустельними берегами, що підіймалися до скелястих вершин. Із півночі з-поза цих вершин на них стрімко насували свинцеві хмари. Вони спустили шлюпку, склавши в неї пусті бурдюки для води.
Із якого струмка набиратимемо воду, Дриніане? запитав Каспіан, умощуючись на носі шлюпки. Я бачу відразу два.
Як на мене, то це не має значення, сір, відповів капітан, але східний, мабуть, ближче.
Ой, дощ починається! сказала Люсі.
Та ще й сильний, додав Едмунд. Може, краще до другого струмка? Там хоч дерева є, буде де укритися.
Авжеж, погодився Юстас. Навіщо мокнути даремно?
Та Дриніан вперто тримав попередній курс.
Вони слушно кажуть, Дриніане, промовив Каспіан. Чому б нам не повернути до західного ручаю?
Як зволить ваша величність, сухувато відповів Дриніан. Йому, бувалому моряку, поради новачків здавалися і нерозумними, і недоречними. Та він усе ж змінив курс і, як зясувалося пізніше, правильно зробив.
На той час, коли вони набрали води з ручаю, дощ закінчився; Каспіан, Юстас, Певенсі та Рипічип вирішили залізти якнайвище в гори й огледіти місцевість. Вони насилу продиралися крізь колючі чагарники, дорогою не перестрівши жодної живої істоти; лише поодинокі чайки з криками проносилися над головою. Опинившись на вершині, вони побачили, що острів зовсім невеликий не більше двох тисяч кроків ушир, а море звідси здається широким і непривітним зовсім не таким, яким його бачиш із палуби.
Подумати лишень! тихо сказав Юстас Люсі, придивляючись до східного обрію. Пливемо, пливемо, а куди потрапимо і самі не знаємо.
Але сказав він це просто за звичкою, а не через вередливість, як раніше. Стояти нагорі було не надто приємно: холодний вітер пронизував наскрізь. Усім закортіло спуститися вниз, аж раптом Люсі запропонувала:
А пройдімо трохи далі й спустимося до другого струмка, куди хотів підійти Дриніан! Хоча б заради цікавості
Усі погодилися, і за чверть години вони побачили місце, де витікав другий струмок.
Тут виявилося цікавіше, ніж вони думали: перед ними було маленьке гірське озерце, з усіх боків оточене скелями. Лише в тому місці, де вода стікала до моря, між кручами був вузький проміжок. Місце, на щастя, виявилося безвітрим, і вони присіли перепочити серед вересових кущів.
Аж раптом Едмунд схопився, немов ужалений.
Ой, і гостре ж тут каміння! вигукнув він і пошарив у кущах. Еге ж, ось, знайшов! Стривайте, та це не камінь Це рукоять меча. А ось і сам меч. Геть заіржавів. Пролежав, мабуть, років сто.
Скидається на нарнійський, сказав Каспіан, і всі підійшли ближче.
Піді мною теж щось тверде, сказала Люсі. Це виявилися рештки кольчуги. Тут усі стали навкарачки і ну обшукувати кущі. Так були знайдені ще шолом, кинджал та кілька монет, та це були не якісь там аладинські «півмісяці», а справжнісінькі «леви» та «дуби», які завжди можна побачити на базарних площах Біверсдама чи Беруни.
Схоже, це все, що лишилося від одного з наших лордів, зітхнув Едмунд.
Я хотів сказати те саме, підхопив Каспіан. Але ж хто це був? Знак на рукояті відсутній І хотілось би знати, як він поліг
І як нам за нього помститися! підкинув Рипічип.
Едмунд єдиний з усієї компанії, кому доводилося читати детективи тим часом сидів і розкидав розумом:
Знаєте що? мовив він врешті-решт. Тут щось не так. Він загинув не в бою.
Чому це? спитав Каспіан.
Кісток немає, відповів Едмунд. Убивця, швидше за все, забрав би зброю й обладунок, а тіло залишив би тут.
Можливо, його загризли дикі звірі? припустила Люсі.
Де ти бачила таких розумних звірів, які спершу знімають із людини кольчугу, а потім їдять? заперечив Едмунд.
А може, це був дракон? висловив припущення Каспіан.
І як нам за нього помститися! підкинув Рипічип.
Едмунд єдиний з усієї компанії, кому доводилося читати детективи тим часом сидів і розкидав розумом:
Знаєте що? мовив він врешті-решт. Тут щось не так. Він загинув не в бою.
Чому це? спитав Каспіан.
Кісток немає, відповів Едмунд. Убивця, швидше за все, забрав би зброю й обладунок, а тіло залишив би тут.
Можливо, його загризли дикі звірі? припустила Люсі.
Де ти бачила таких розумних звірів, які спершу знімають із людини кольчугу, а потім їдять? заперечив Едмунд.
А може, це був дракон? висловив припущення Каспіан.
Ні, тут же відгукнувся Юстас. Дракони тут ні до чого. Я це точно знаю.
Добре, пішли звідси, закликала Люсі. Їй було тут не по собі після того, як Едмунд заговорив про кістки.
Гаразд, погодився Каспіан, зводячись на ноги. Залишмо все це тут. Усе одно воно вже нікуди не годиться.
Вони обійшли навколо озера й зупинилися там, звідки витікав струмок. День виявився спекотний, діти із задоволенням викупалися б і напилися із струмка. Усе ж Юстас нахилився й простягнув руку, щоб зачерпнути води, як раптом Рипічип та Люсі в один голос скрикнули:
Дивіться!
Юстас подивився в воду. Вода в озері була зовсім прозорою, і на його сірому камянистому дні лежала статуя людського зросту видно, золота. Лежала вона долілиць, і руки її були підняті над головою. Тієї миті, коли всі поглянули на неї, з-за хмар визирнуло сонце, і золото сліпуче засяяло у промінні. Люсі подумала, що красивішої статуї ще зроду не зустрічала.
Оце так, присвиснув Каспіан. Видно, прийшли ми сюди недарма. Цікаво, а чи зможемо ми її витягнути?
Доведеться пірнати, підмітив Рипічип.
Це зайве, заперечив Едмунд. Якщо вона із щирого золота, нам її однаковісінько не підняти. Та й глибина тут немала. На око футів пятнадцять, не менше. Хоча заждіть хвилинку. Я взяв із собою мисливський дротик: спробуємо виміряти точніше. Потримай-но, Каспіане, мене за руку.
Каспіан взяв його за руку, і Едмунд, нахилившись над озером, помаленьку опускав дротик у воду. Не встиг дротик зануритися й наполовину, як Люсі проказала:
Мені здається, що статуя не з золота. Це все через сонце. Подивіться і дротик став такого ж кольору
Що сталося? гукнуло разом кілька голосів, тому що Едмунд зненацька випустив дротик із рук.
Я не зміг його втримати! вражено пробурчав він. Він враз став таким важким!
Онде він лежить на дні, сказав Каспіан. Люсі мала рацію: тепер він точнісінько такого ж забарвлення, як статуя.
Та Едмунд, випадково зирнувши на свої черевики, раптом закричав:
Відійдіть! Зараз же геть від води!
Усі позадкували й упялися на нього.
Погляньте! сказав Едмунд. Погляньте на носаки моїх черевиків!
Пожовтіли нібито, почав Юстас.
Вони із золота! Зі щирого золота! не дав йому договорити Едмунд. Помацайте самі! Це не шкіра, а метал! І важкі стали, як свинець!
Клянусь Асланом! вигукнув Каспіан. Ти ж не станеш стверджувати
Стану! перебив Едмунд. Ця вода все перетворює на золото. Так трапилося з дротиком саме тому він і став таким важким. А потім мені плюснуло на черевики добре ще, що я стояв не босоніж! І з ними сталася така сама історія! А той бідолаха, що лежить на дні, судячи з усього
Виходить, це ніяка не статуя, тихо промовила Люсі.
Атож. Тепер усе зрозуміло. Він прийшов сюди спекотного дня, там, де ми сиділи, роздягнувся. (Одежа з того часу або стліла, або стала в пригоді птахам на гнізда, залишився сам обладунок.) Потім пірнув і
Не треба! замружилася Люсі. Який жах
Авжеж, сказав Едмунд. Ми були на волосину від смерті.
Саме так, на волосину! підхопив Рипічип. Адже кожен із нас міг сунути в воду руку або вус, або хвіст
Усе ж перевірмо це, запропонував Каспіан.
Він зламав гілочку вересу, обережно схилився над струмком і занурив її в воду, а коли вийняв, тримав у руці її точнісіньку подобу з найщирішого золота.
Король, що володіє цим островом, сказав Каспіан, трохи почервонівши, міг би стати найбагатшим з усіх королів. З мого височайшого веління, ця земля віднині належить Нарнії. Ми назвемо її островом Золотої Води. А вам я велю суворо-пресуворо тримати це в таємниці. І ніхто, навіть Дриніан, не повинен про це знати! Під страхом смерті! Ви чуєте?
Та ти, напевне, забув, із ким розмовляєш! несподівано прищулився Едмунд. Я не належу до твоїх підданих. І коли вже на те пішло, то все абсолютно навпаки. Я один із чотирьох давніх володарів Нарнії, а ти підвладний моєму брату, Великому королю