Ось як повертається справа, королю Едмунде, спокійно сказав Каспіан і поклав руку на ефес шпаги.
Ану припиніть! підскочила до них Люсі. Що за люди ці парубчиськи! Хіба ви королі? Дурники ви нещасні, ось ви хто Ой!
Люсі враз спинилася на півслові, і всі повернули голови туди, куди дивилася вона.
Над ними сірим схилом пагорба (сірим, тому що верес ще не зацвів), не дивлячись на них і полискуючи, як на сонці (хоча сонце уже зайшло за хмари), неквапливо й беззвучно пройшов найбільший лев, якого коли-небудь доводилося бачити людині. Розповідаючи про це пізніше, Люсі спершу казала, що він був аж ніяк не менший за слона, хоча через деякий час чомусь уже порівнювала його з конякою. Та тієї миті їм усім було не до порівнянь. Ніхто не наважився бодай спитати, що відбувається. Вони збагнули, що це Аслан.
Друзі так і не второпали, звідки він узявся і куди зник. Усі подивилися одне на одного так, буцімто щойно попробуджувалися зі сну.
Про що це ми тут вели мову? промовив Каспіан. Здається, я бовкнув якусь дурницю?
Ваша величносте, втрутився Рипічип. На цьому місці лежить закляття. Повернімося швидше на корабель. І якщо ви, ваша величносте, удостоїли мене честі дати цьому острову імя, то я назвав би його островом Мертвої Води.
Ця назва здається мені доволі вдалою, Рипе, сказав Каспіан. Хоча я тепер уже й не пригадаю чому. Проте вже розпогодилося, і Дриніану, очевидно, не терпиться підняти якір. Безперечно, нам буде що йому розповісти!
Та розповідати було особливо й нічого, бо події минулої години неначе стерлися з їхньої памяті.
Їхніх величностей немовби хтось заворожив, пробасив Дриніан Ринсу, коли «Зоряний мандрівник» ішов повним ходом, а острів Мертвої Води розтанув за небокраєм. Щось із ними там, певно, сталося. Та єдине, що я зясував, так це те, що вони, очевидно, натрапили на останки одного з лордів.
Ну, що ж, капітане, відповів Ринс. Трьох ми вже відшукали. Зосталися ще четверо. Так ми, дивись, і встигнемо додому до Нового року. І непогано б: тютюну в мене залишилося зовсім трохи На добраніч, ваша світлосте.
Розділ 9
Острів Тисячі Голосів
Незабаром вітер, що так довго дув із північного заходу, змінився найсправжнісіньким західним вітром, і світанкової пори, коли сонце вставало з моря, вигнутий ніс «Зоряного мандрівника» цілився в середину сонячного диска. (До речі, багатьом мандрівникам тутешнє сонце здавалося більшим за нарнійське.) Вони плили і плили туди, куди їх підганяв помірний, проте невтомний легковій, і не зустрічали ні риб, ні чайок, ні кораблів, ні суші. І знову-таки їхні припаси вичерпувалися, і знову до їхніх сердець закралася бентежна думка, що цьому морю не буде кінця-краю
Та на світанні того самого дня, коли, на загальну думку, подальше плавання стає занадто небезпечним, попереду, на тлі сонця на сході, проступили обриси острова.
А вже пополудні вони кинули якір у широкій затоці й зійшли на берег. Це місце не було схожим на жодне з тих, де вони вже побували. Йдеться про те, що саме узбережжя ввижалося диким та пустельним, але далі розкидалися зелені луки, трава на яких була немовби підстрижена вмілим садівником. Дерева росли на однаковій віддалі одне від одного: на землі під ними не було ані зламаного віття, ані палого листя. Подекуди відкілясь доносилося туркотіння горлиць, але інших звуків вони не почули.
Мандрівники вийшли на довгу пряму піщану дорогу. На ній не було ані травинки, а по обидва боки височіли дерева. Удалечині, у самому кінці цієї алеї, вони розгледіли довгий сірий будинок, від якого віяло надзвичайним затишком та супокоєм.
Заледве вони ступили на дорогу, як Люсі відчула, що в її черевичок потрапив дрібний камінчик. У такому незнайомому місці їй, либонь, не завадило б попросити, аби решта зачекали на неї, та вона цього чомусь не зробила. Вона тільки зупинилася і сіла на пісок, аби зняти черевичок. Та шнурок, як на зло, затягся у вузол.
Поки вона його розплутувала, інші встигли відійти досить далеченько. А на ту хвилину, як вона витрясла камінець і знову взулася, їхні голоси уже стали нечутними. Зате вона почула дещо інше. Тільки із зовсім іншого боку. До її слуху донісся глухий гуркіт, немов сила-силенна дужих молодців гупали об землю важкими деревяними обухами чи колодами. І стугін цей досить стрімко наближався. Вона сиділа, прихилившись спиною до дерева, і позаяк залізти на нього їй було не під силу, то лиш зачаїлася у сподіванні, що її не помітять.
Бум, бум, бум Це наближалося. І Люсі вже відчувала, як під нею здригається земля. Та вона, як і раніше, нікого не бачила.
Спершу їй здавалося, що звуки ці рокочуть позаду неї, та раптом гахнуло прямо на дорозі. Вона збагнула це не по звуку, а по тому, як пісок пирснув у боки, буцімто від сильного удару. А наступної хвилини всі ці звуки збіглися разом у якихось двадцяти футах від неї і враз перервалися. Ось тоді й бухнув голос.
І це було справді моторошно, бо, як і до того, не було видно анікогісінько. Увесь цей підстрижений і причесаний острів видавався так само пустинним, як і в мить, коли вони висадились. Утім, поряд із нею зазвучав якийсь голос. І виголосив цей голос ось що:
Побратими, настав наш час.
Йому тут же відповів гурт інших голосів:
Чули? Він сказав: «Настав наш час!» Правильно, ватаже! Золоті слова!
Ось що ми зробимо, проказав перший голос. Гайда на берег! Станемо між ними та їхнім човном так, щоб з одного боку від нас були вони, а з іншого їхній човен. І тільки-но вони надумають на нього сідати, щоб вийти в море, як ми їх тут хоп-хоп! і схопимо!
Блискучий план, ватаже! закричала решта голосів. Краще й не придумаєш! Отакої! Оце вже голова так голова!
Тоді гайда, побратими! наказав перший голос. Поквапимося!
Ось це наказ так наказ! у захваті загорлали всі інші. Сказав, як завязав!
Гупання миттєво відновилося спершу дуже гучне, воно ставало дедалі тихіше, аж поки врешті-решт остаточно не загубилося десь біля самого берега.
Люсі розуміла, що тепер не час сидіти та гадати, хто це був. І, коли гуркіт стих, вона схопилася на рівні ноги і дременула що є духу наздогін за іншими.
А вони тим часом уже дійшли до будинку невисокого, з багатьма вікнами; його стіни з мякого черепашнику наполовину заросли плющем. Звідти не було чути аніякого звуку, і Юстас сказав:
По-моєму, там нікого немає.
Однак Каспіан мовчки показав на трубу, з якої йшов дим.
Широкі ворота були не замкнені, і всі зайшли до двору, вибрукуваного сірим кругляком. Ось тут вони вперше і відчули, що на острові відбувається щось дивне. Посеред двору стояв водяний насос, а над ним висіло відро. У цьому, звісно, нічого дивного не було. Та підойма насоса рухалася вгору-вниз, хоча поряд не було ані душі.
Тут не обійшлося без чаклунства, повідав Каспіан.
Це автоматичний механізм! із виглядом знавця заперечив Юстас. Нарешті ми потрапили до цивілізованого краю.
Та цієї миті до двору влетіла розпашіла та захекана Люсі. Не встигши як слід віддихатися, вона впівголоса переказала, що їй привелося підслухати. І коли вони збагнули що до чого, то й навіть найхоробріші з них занепали духом, якщо не сказати підібгали хвіст.
Незримі недруги, пробубонів Каспіан, які до того ж відрізали нас від човна Авжеж, становище не з приємних.
Люсі, розкажи нам докладніше, які вони з себе, попрохав Едмунд.
Еде, та що ж я розповім, якщо я їх зовсім не бачила?
А кроки їхні схожі на людські?
Кроків я взагалі не чула лише голоси та цей жахливий гуркіт, немовби обухом по землі!
Цікаво, мовив Рипічип, а чи стануть вони зримі, якщо їх простромити шпагою?
Схоже, нам доведеться це перевірити, невесело пожартував Каспіан. Відійдімо звідси, бо той, що стоїть біля насоса, усе чує!
Вони вийшли з двору на алею, де можна було хоч якось схоронитися за деревами.
Хоча взагалі-то, зауважив Юстас, який сенс ховатися від тих, кого не бачиш? Можливо, вони десь тут, зовсім поруч
Скажи, Дриніане, задумливо промовив Каспіан, а що, коли ми залишимо човна противнику, а самі вийдемо на берег подалі від нього і дамо сигнал кораблю, щоб нас узяли на борт?
Тут надто мілко, ваша величносте, відгукнувся Дриніан.
А ми попливемо до нього самі, запропонувала Люсі.
Ваші величності, втрутився Рипічип, будь ласка, вислухайте мене. Смішно й подумати, що від невидимого недруга можна утекти навшпиньки чи відповзти геть тишком-нишком. Якщо ці створіння вирішили викликати нас на бій, то, уже повірте, вони цього доможуться. І чим би це не закінчилося, я краще стрінуся з ними віч-на-віч, аніж дозволю спіймати себе за хвіст!
Як на мене, Рип має цілковиту рацію, визнав Едмунд.
До того ж, додала Люсі, коли Ринс і матроси побачать, що ми з кимось бємося, вони обовязково стануть нам у допомозі.
Але ж ворогів-то вони не побачать! понуро вимовив Юстас. І подумають, що ми просто блазнюємо та розмахуємо шпагами.
Як на мене, Рип має цілковиту рацію, визнав Едмунд.
До того ж, додала Люсі, коли Ринс і матроси побачать, що ми з кимось бємося, вони обовязково стануть нам у допомозі.
Але ж ворогів-то вони не побачать! понуро вимовив Юстас. І подумають, що ми просто блазнюємо та розмахуємо шпагами.
Запала тяжка мовчанка.
То що, сказав нарешті Каспіан, чому бути, того не минути. Нехай Люсі візьме лук та стріли, а всі інші оголять шпаги. Можливо, супротивник стане до перемовин.
Поки вони спускалися до берега, дерева та луки довкола ввижалися такими самими спокійними і мирними. А коли вони вийшли до моря і побачили свій човен, що лежав на тому самому місці, і ненасліджений мякий пісок, багато хто подумав, що Люсі все просто намарилося.
Та тільки-но вони зайшли на пісок, як у повітрі пролунав голос.
Ані руш, лебедики! виголосив він. Спочатку погуторимо. Нас тут більше півсотні, й усі як один при зброї.
Отож-то! підхопив невидимий хор. Слухайте ватага, а то пошкодуєте! Він слів на вітер не пускає, це вже точно!
Щось не бачу я ніяких пятдесятьох воїнів, розвів лапками Рипічип.
І не побачиш, мовив голос ватага. Нас ніхто не бачить. А чому? Та тому, що ми невидимки!
До ладу сказано! загомоніли інші. Молодець, ватаже! Так тримати!
Спокійно, Рипе, сказав Каспіан впівголоса та продовжував голосніше: Скажіть, невидимки, що вам від нас треба? І чим ми вас прогнівили?
Нам потрібна ваша дівчинка, проговорив голос ватага. (Решта голосів відзначили, що ліпше і не скажеш.)